Тому, пускаючись в погоню, Зенобіо і Нене були переконані, що раніше, чи пізніше Семипалого зловлять. Звичайно, ні один, ні другий не підозрівали, що Семипалий лишився далеко позад ними, а вони біжать за ким-іншим, оскільки рижий хитрун, припадково, чи умисно, ані слова не згадав про Арасі. То ж звідки могли знати, що женуться по фальшивому сліді?

— Слухай, Нене, — пошепки сказав Зенобіо, коли тільки наздігнав сина, — ти не рвися так дуже. Тут місцевість є вигідніша для засідки, як для переслідування. Може нам якраз вдасться загнати його глибше в ліс, то там буде безпечніше. Розумієш?..

Нене на знак згоди кивнув головою і за прикладом батька почав посуватися обачніше, пригинаючись до землі. Зопалу він не звернув уваги на те, що при падінні з коня вдарився в кістку над п’ятою, і не помітив болю. Але тепер вдарена кістка давала себе відчути так сильно, що хлопець почав кульгати, а від болю тіло його скоро вкрилося рясним потом. Ішов позаду батька, то ж Зенобіо нічого того не бачив.

Йшли дуже тихо й обережно. Перше, ніж зробити крок, старий пильно приглядався до залишеного сліду, і лише коли бачив, що слід біг далі, робив синові знак підступити наперед.

Скоро, однак, переконався, що така надмірна обережність є зайвою. Все вказувало на те, що втікач зовсім не пробував засідати, не вибирав зручнішої дороги, але гнав, куди очі бачили, і звертав з прямої лінії тільки в таких випадках, коли натикався на непрохідну перешкоду.

— Е-е-е, — по якомусь часі голосніше обізвався Зенобіо, — та я бачу, що той Семипалий тільки в місті такий спритний і мудрий, а в лісі — то він зовсім дурний. О-о, бачиш? Замість того, щоб повернути в той бік, де більше скель, він попер у саму гущавину.

— Дійсно, — докинув і свого Нене, — та я б на його місці вже сто разів міг би засісти, а він тікає, як заєць. Пушшя[77], але ж то страхопуд!..

— Так воно виходить, — сказав Зенобіо, гордий в душі з сина. — Ану ж тепер спробуємо, чи він краще втікає, чи ми краще доганяємо? Сили, сину, сили!

І Зенобіо сміливіше попростував уперед.

За той час Арасі їх набагато випередив. З самого початку він взяв напрямок на північний захід і тримався його весь час. Його чуйне вухо при найбільшому напруженню вже не вловлювало ніяких підозрілих звуків, і він думав, що вже відчепився від погоні. Ішов тепер берегом невеликого потока, що тік дном досить глибокого яру по крутому схилі. Коли Арасі трохи опам’ятався від страху і переконався, що його переслідувачі лишилися десь далеко позаду, почав спокійніше думати і зрозумів, що наробив багато дурниць. Всі секрети лісового життя, які він знав, у потрібний момент від переляку вискочили йому з голови і загнали його туди, куди йому не було ніякого сенсу йти. Йому треба було бігти не на північний захід, а на південний захід, і там повернути на схід, щоб знову вийти до берега Парани. Але звертати тепер він не міг, бо лівий берег струмка був дуже стрімкий, а до того ще й густо поріс ожиною, що поплелася по старих корчах жалкої кропиви. Отже, щоб перейти на лівий берег, мусів шукати зручнішого місця.

Чагарник часто забігав аж у води потоку, подекуди берег перетворювався в грузький мочар, але все ж іти потоком було легше, як лісом. І наш індіянин ліз все далі вгору.

Нарешті висока скеля перегородила йому дорогу. Потік, яким ішов, стрибав з цієї скелі на яких сім, чи вісім метрів униз, до ніг Арасі, і творив гарний серпанковий водоспадець. Подумавши хвилинку, Арасі вирішив піти праворуч, вилізти на цю скелю по більш лагідному схилу і там спробувати перейти потік на другий бік. Поки перевів цей намір в життя, добре зіпрів і задихався, але нарешті став над водоспадом і розглянувся довкола. Струмочок тут розлився ширше і ділив скелю на дві неподібних між собою частини: з-заду за Арасі до самого потока насувався ліс, а попереду тягнулася зовсім відкрита камінна лисина. Арасі вже хотів переходити потік, але щось обізвалося в ньому і примусило підвести обличчя вгору. Глянув — і в той самий момент з горла його вирвався голосний, переляканий крик: просто над його головою звисла з дерева величезна жібоя[78] і дивилася на нього своїми страшними гадючими очима. Індіянин заціпенів з переляку і відступав поволі назад у води струмка. Невідомо, чим би скінчилася ця зустріч, коли б раптом знизу не гримнуло два постріли і кулі, вдарившись об скелю трохи нижче, не вернули Арасі притомности. Він зиркнув униз і побачив своїх невідомих ворогів, що знову цілили, на нього з рушниць. Новий страх вступив у серце індіянина і надав йому сил та швидкости. Рванувся з місця і погнав далі. Вітер свистів у вухах, кулі фітькали довкола, як розлючені оси, і цокали, вдаряючись об скелястий ґрунт, то спереду, то з-заду нього. А він летів, немов вихор, петляв, підстрибував, поки не опинився під прикриттям густого лісу.

Постріли стихли, але Арасі не зупинився і біг все далі вглиб, поміж великанські дерева. На цей раз, однак був уже уважнішим і старався робити так, щоб не лишати по собі надто помітного сліду.

Тим часом розгублений Зенобіо тер собі чоло і роздумував:

— Що за знак? — Той Семипалий тікає й тікає... Тепер міг нас зовсім легко взяти на мушку, але не зробив ні одного пострілу... Хіба би... Гм... Ну, певно!.. Він не має набоїв!.. Дам собі голову відрізати, що не має набоїв!.. Го-го-го!.. Ну, як так, то погані його справи... Вперед, сину, вперед сміливо!..

— М-м-м-!.. — раптом застогнав Нене крізь зуби.

— Що з тобою?! — злякано обернувся батько. — Чого стогнеш?

— Проклятий Семипалий!.. — вимовив Нене зі сльозами в очах. — Не я буду, коли ти тепер втечеш!..

Але, замість бігти переводити свою погрозу в дію, хлопець сів на землю і сховав обличчя в колінах.

— Що сталося?! — кричав над ним батько. — Ти ранений?

— Ні... Тільки та нога... Ох!..

— Що?.. Яка нога?..

— Вдарився...

— Де?.. Коли?..

— Та тоді, як упав...

— Ет-та, поркарія!.. — з крайньою досадою скрикнув Зенобіо. — Не можеш іти?.. То що ж тепер?.. Вертатися додому?

— Що?! . Додому?! — відразу схопився Нене. — Ні, я додому не вернуся, поки Семипалий живий! Я йому віддячу і за Кастро і за себе!.. Ходім, тату, ходім!.. Мене вже не болить так дуже...

Старому було жаль сина, обличчя якого аж зблідло від болю, і він би вже навіть погодився вернутися додому, але знав, що упертий Нене не послухає його.

— Ну, то ходи, — сказав. — Але помалу, помалу... Головне — щоб не випустити його до ріки, на відкрите місце... Я тобі казав, що в лісі він дурний. А ще, коли не має набоїв, то від нас він не вислизне. Ми його руками візьмемо.

Та Нене, помимо всіх своїх героїчних зусиль і помочі батька, ледве-ледве посувався, і тому вони скоро згубили слід своєї жертви.

— Нічого, сину, — говорив підбадьорююче батько. — Ось, як смеркне, розташуємось на нічліг, прикладемо до ноги листа кактусу, і до завтра — як рукою здійме... А він уночі також не тікатиме. Десь залізе на дерево і сидітиме... Жульо напевне догадається і завтра випустить нам на допомогу собак. Тоді — йому кінець!..

Йшли тепер навгад, тільки більше-менше догадуючись, куди міг податися втікач. Нарешті, натрапили на чистеньку галявину, яку з одного боку охороняла висока скеля, і Зенобіо зупинився.

— Отут і сядьмо, сину. Вогню, на всякий випадок, розкладати не будемо. Пересидимо якось до ранку так... Покажи но твою ногу...

Нене мало не зімлів від болю, коли батько стягав йому чобіт. Але затиснув зуби і мовчав.

— Барбарідаде! — аж за голову вхопився Зенобіо, коли побачив спухлу ногу. — І як же ти міг іти?!

Нене не відповів. Як він ішов — так ішов. Це був його секрет.

Зенобіо зараз же взявся роздирати грубі листя кактусу, яких успів назбирати по дорозі, і прикладати обережно до розпухлої ноги. Потім зняв з шиї вовняний шалик і туго обвинув ним цілу ступню.

— Нічого, — сказав упевнено, — зараз буде легше.