Данко встав і собі, переглянув свою одежу і побачив, що вона майже суха. То ж одягнувся, взувся і сів знову на постелі. Сидів, мовчки дивився на свого незвичайного товариша, і якийсь неспокій закрадався у його душу. Хлопець старався зрозуміти цей неспокій, старався вияснити собі, звідки в нього зароджується гостре недовір’я до цього рижого дивака? Адже Пойзе спас його від певної смерти в печері, спас його від Оби й Арасі, спас його від божевільного Жуля, вернув йому не тільки гроші, але й зброю, дбайливо прикривав його своєю широкою пелериною, коли вони сиділи вночі над берегом а потім блукали по острові, поки не знайшли оцієї хатини. Та вже й тут Жакоб робить усе так, ніби він є слугою Данка. Отже, здається, в щирості цього чоловіка не можна було сумніватися. І, поки вони разом тікали, пливли рікою, блукали по Ґваїрі, Данко дійсно не сумнівався, не мав попросту часу над тим думати. Та от тепер, коли завдяки цій людині вирвався кілька разів із смертельної небезпеки і опинився у затишному сховищі, ситий і обігрітий, у нього зароджується недовір’я. Чому? І, зрештою, що Пойзе міг зробити гіршого, як не забити його, пограбувати і втекти. Але, в такому випадку, навіщо він прийшов у печеру? Навіщо віддав йому гроші? Чому остерігав його перед родиною Зенобія? Для чого чекав Данка, коли Жульо мав намір їх обох постріляти?
Цього всього хлопець не міг зрозуміти.
— Який жахливий дощ! — сказав нарешті Данко так, аби щось сказати.
— Пойзе, дощ є жахливий...
— І що ми будемо робити тепер?
— В такий дощ ніхто нічого не може робити, — відповів Пойзе і поліз до полички по риж.
Вогонь знову палахкотів, у казанках забулькотіло. Блідий язичок свічки коливався і стелив по хатині тремтливі тіні.
Думки Данка пішли іншим руслом. Думав про батька, і серце його болісно стискалося. Що там тепер той бідний тато переживає? Що робить тепер? Що думає про Данка? Ах, Боже, а Данко вже так стужився за ним, ніби не бачив його довгі роки!..
За батьком в уяві Данка виринули інші обличчя: падре Вісенте, Коарасіаба, Аліса... І всі вони, як і все те, що лучило його з Санто Антоніо, видалися йому такими близькими, такими рідними і одночасно такими далекими, як щось давно-давно минуле.
Думкам Данка вторував монотонний шум дощу, який лляв і лляв безугаву.
На землю налягала густа ніч. В халупі повисла похмура мовчанка, яка, чим довше тяглася, тим більше набирала таємничого змісту і тим тяжче було її увірвати. Пойзе сидів перед піччю, глибоко задумавшись, і в червонавих відблисках вогню здавався ще рижішим, як був насправді. Данко довго придивлявся до нього, і серце його почало знову бити на сполох.
«Він щось замишляє! — подумав з глибоким переконанням. — Він щось криє від мене, і всі його вчинки — це якась хитро обдумана гра. Але чого він хоче, чого?.. Може спитати його?.. Ні, краще нічого не питати і не давати по собі пізнати, що я йому не вірю. Будемо водити один одного за ніс...»
— Пойзе, — зрушився з місця Жакоб, — коли вечеря є готова — не треба її відкладати на сніданок... Ходи, Данку, будемо їсти.
— Чудово, Пойзе! Будемо їсти, — сказав Данко таким ненатурально піднесеним голосом, що Жакоб здивовано і підозріло глянув на нього.
Посідали вечеряти, але Данкові їда не йшла в душу. Шярко на цей раз чомусь відгонило неприємним запахом, неперебрана фасоля тріщала на зубах. Зате Жакоб ковтав і ковтав, аж дивно було, де це в ньому все зміщається...
— Що ж ти, хлопче? — спитав Пойзе. — їж. Така нагода рідко коли трапляється.
— Дякую, я вже наївся, — відповів хлопець, відложив ложку і вийшов на двір.
Довкола капотіло і шуміло, а крізь шум доносилося рокотання роздратованої ріки. Зривався вітер, і слід було чекати, що він або розжене хмари, або принесе дощеву бурю.
Постоявши хвилину, Данко вернувся назад, сів знову на постелі й задумався. А Пойзе, поприбирав рештки вечері, заварив каву і подав Данкові. Сам скрутив цигарку, вмостився навпроти печі і напереміну то затягався димом, то попивав каву, дивлячись зосереджено у вогонь.
Знову повисла в халупі тяжка мовчанка, знову відчувалося наближення чогось страшного, зловісного...
І те страшне, зловісне раптом почало надходити звідкись знадвору: спочатку десь далеко почулося шипіння, що поволі переходило в рев, а потім усе задудніло, затріщало, аж, здавалося, здригнулася земля. Ніби по острові хтось перекотив тяжким валом, запряженим чвіркою осатанілих коней, що гнали наперед зі страшною силою.
Жакоб і Данко інстинктивно пригнулися і посхиляли голови, а вал прокотився над ними, зірвавши частину стріхи.
— Господи, що ж це таке?! — перелякано скрикнув Данко.
Пойзе не вспів нічого відповісти, бо зараз же буря наскочила другим валом, а враз із тим з розмаху відчинилися двері і на порозі став... Оба.
Коли б хатину перекинуло долівкою догори, то це б не зробило більшого враження. Данко й Пойзе просто покаменіли, дивлячись на несподіваного гостя, що стояв перед ними, тримаючи в обох руках наготовлені до стрілу пістолі, і грізно світив очима.
Але й гість був також вражений не менше від них обох, хоч і не такий переляканий. Постоявши кілька секунд, показав в усмішці свої прекрасні білі зуби, поховав пістолі за пояс і бовкнув:
— О-ба! Яке миле товариство!.. Як бачу, то ви зовсім добре улаштувалися...
Жакоб зігнувся, знітився і став наполовину нижчий.
— Пойзе, — відповів солодким голосом, — кожний улаштовується, як може...
— Маєте щось їсти? — владно спитав Оба.
— Пойзе, маємо. Я ніби знав, що має хтось прийти і зварив більше, бо...
— Давай! — увірвав його Семипалий і сів проти печі, де недавно сидів Пойзе.
Данко не міг обізватися ні словом. Його так потрясла нова зустріч з Семипалим, що він попросту онімів. Тепер уже нема надії, що вирветься від них, що врятує гроші. Зрештою, чи тільки гроші?.. Може навіть і життя...
І він похмуро дивився то на одного волоцюгу, то на другого, а тим часом всіма силами старався придумати якийсь шлях до спасіння. Дивився, порівнював їх і бачив між ними величезну різницю. Оба поводився впевнено і спокійно. Рухи його, як рівно ж владний голос, зраджували людину, що вміла панувати і наказувати. Натомість Пойзе тремтів, гнувся, услуговуючи товаришеві, і все старався заглянути йому в очі. Коли ж зустрічався поглядом з Данком, то дивився так благально, ніби просив пробачення і зрозуміння.
Семипалий вдавав, що не звертає зовсім уваги на присутніх і є весь зайнятий казанками з їдою. Однак Данко добре бачив, як його очі, прикриті густими віями, сторожко слідкували за кожним рухом Пойзе, водночас не випускаючи з поля зору й Данка. На правій руці у нього бракувало мизинця, на лівій — мизинця й середнього, але він так спритно орудував рештою, ніби бракуючих пальців йому зовсім не було треба.
— Можеш уже це забрати, — обізвався Семипалий до Жакоба, відсуваючи рештки їди. — Давай каву!
Випив мовчки подану каву, перехрестився, закурив і тоді звернувся до Данка:
— Ну, хлопче, як же це ти?.. Дуже сприятелювався з цим рижим заволокою, е?
Данко подивився на нього сміливо і відповів:
— Властиво, тобі яке до того діло, чи сприятелювався, чи ні?
— О-ба! — зареготав Семипалий. — А ти ще й досі брикаєшся?! Я думав, що мій приятель тебе вже досі укоськав. Бо він отак: «Фойзе», «Фойзе» — і обмотає хоч і самого чорта.
Жакоб постарався стати за плечима Семипалого, зробив Данкові якийсь знак і нарешті сказав:
— Данку, піди принеси води, Я вже кілька разів ходив, тепер твоя черга...
— Данко нікуди не піде! — рубнув Семипалий. — Твої секрети мені нецікаві, і ти не старайся влазити мені за плечі, бо зараз набереш!
Пойзе зовсім розгубився, ненатурально загигикав і почав нервово заломлювати свої довгі пальці.
— Як хочеш... — сказав багатозначно. — Як хочеш... Можна обійтися й без води...
— Не без води, а без секретів! — поправив Оба. — Тепер мені тільки цікаво знати, коли ви думаєте шукати скарбів і як будете ділити між собою?
