— Певно, що ні! Я не можу тепер відлучатися з дому на такий довгий час!..

— А от відлучишся — і нічого тобі не станеться...

— Арасі, — встав Данко, — зараз же завертай човен назад!

Арасі від такого рішучого тону трохи розгубився, але зараз же запанував над собою і почав Данка вговорювати:

— Не роби дурниць, Данку... Ми вже пропливли більшу половину дороги, а ти тепер хочеш вертатися назад...

— Ми ще не пропливли половини дороги!..

— Ат, хто її міряв?! Витягай ліпше другу пару весел і помагай гребти...

— Я кажу — вертай назад!

— Ну, Данку, будь же ти хлопцем, а не бабою!.. Згодилися на роботу, зробили більшу частину, а тепер — назад. Так не робиться. І той борг у Саміра... Мені просто стидно, як подумаю, що то твій тато скаже...

— Ти мене не переконуй, а завертай додому! — не здавався Данко. — Я не буду ночувати поза хатою!

Арасі раптом посміхнувся:

— Як ти хочеш знати, то і я не думаю ночувати поза хатою. Ми вернемося до Санто Антоніо дуже скоренько.

— Яким способом?

— А таким: зять, чи там майбутній зять, того кабокля має моторовий човен і після обіду їхатиме до Санто Антоніо, щоб забрати свого тестя і привезти падре Вісенте на шлюб. І ми тим човном приїдемо за годину.

Данко підозріло подивився на Арасі:

— А чому ж ти це тримав у таємниці?

— Ну, от!.. Хотів тобі зробити несподіванку. Але, коли ти вже такий, то мушу тобі сказати тепер...

Данка, однак, це все не заспокоїло, і він постановив, що, як тільки трапиться якийсь зустрічний човен, що плистиме вгору, — він попроситься і пересяде. Арасі не мав ніяких обов’язків і міг собі плисти до Маракаї, чи за Маракаю, чи навіть залишитися у того кабокля на цілий тиждень на весіллі.

Але, як воно все в таких випадках трапляється, ріка була цілком порожня і ніяких човнів не було видно. Данко, сердитий і на свій нерозум і на Арасі, витягнув другу пару весел і став і собі гребти.

«Як не трапиться зустрічний човен, то хоч до того кабокля скоріше допливемо», — думав з досадою.

Човен, гнаний течією і аж двома парами весел, плив дуже скоро, і Данкові навіть почало здаватися, що справа ще не є такою поганою.

Аж ось і устя ріки Маракая. Широка на яких 15 метрів, вона весело котила свої прозорі води, з’єднуючись з величавою Параною.

— Ну, і де ж той кабокльо живе? — спитав Данко, коли човен минув Маракаю.

— А от, треба пильно дивитися. Тут десь на березі є його садиба, і нас мають чекати...

Однак, минали хвилини за хвилинами, човен плив усе далі вниз, а на березі не було ніяких познак того, що тут існує якесь людське житло. Данко стривожився вже не на жарт ї знову спитав Арасі:

— А ти певний, що це має бути за устям Маракаї, а не перед ним? Може, ми вже минули ту оселю?

— Ні, ні, не минули, — якось насмішливо відповів Арасі. — Ось ще трохи, трохи, — і ми пристанемо.

— Куди пристанемо?

— Та вже пристанемо кудись, не бійся...

— Слухай Арасі, — роззлостився Данко, — ти не говори мені дурниць, бо я не маленький! Тут незабаром почнеться скеля Ітакватія, де вже ніхто не живе.

— Хто тобі це сказав? — уже не скриваючи глуму, спитав Арасі.

Данкове серце раптом забило на сполох. Він тепер ясно бачив, що Арасі тільки бовтає веслами по воді, не роблячи найменших зусиль, щоб прибити човен до берега. Він тепер зрозумів, що вся поведінка молодого індіянина є страшно підозрілою, а вся справа з перевозом пакунків є видумкою.

— Арасі! — крикнув він, збліднувши. — Або ти мені зараз скажеш усю правду, або повернеш човен назад!.. Я далі не пливу!

Обличчя Арасі раптом викривилося гримасою злобної втіхи і стало таким потворним, що Данко ледве пізнавав у ньому знайомі риси.

— Назад? — розсміявся силуваним сміхом індіянин. — Ні, хлопче, ти мене не змусиш повернути назад!.. А правду?.. Правду я тепер можу тобі сказати...

Тут Арасі сплюнув у воду заваджаючу йому цигарку, вичекав добру хвилину і з розрахованою на ефект урочистістю роздільно вимовив:

— Ми не пливемо ні до якого кабокля, а пливемо до Ґваїри, і ти знаєш, чому...

Сказав це і з цікавістю подивився на хлопця, зарані насолоджуючись враженням, яке викличе ця несподівана заява. І коли б він вмів дивитися просто в душу, то був би вдоволений, бо дійсно його слова потрясли і перелякали Данка так, що він цілком розгубився. Але це все діялося внутрі. Назовні ж молоденький Сокіл ні одним мускулом обличчя не зрадив того, що відчував. Навпаки, несвідомо наслідуючи Коарасіабу, Данко стиснув цілком спопелілі уста, хижо звузив скеровані просто на Арасі зіниці, а риси його обличчя вмить скам’яніли й набрали виразу якоїсь дивної зрілости.

«Як він подібний до діда!» — подумав Арасі. зіщулившись від упертого, гострого, як голки, погляду хлопця.

— Так, — продовжував він уголос, щоб надати собі певности, — ми пливемо до Ґваїри по скарби ґваянців. Я вчора дещо підслухав, а те, чого не дослухав, ти мені пізніше розкажеш... Соняшні Клейноди і все, що там з ними лежить, буде моїм! Я не маю охоти зрікатися їх тому, що старий дід вижив з розуму... Але й тебе, Данку, я також винагороджу, коли тільки будеш розумним і слухняним. Я й тобі щось дам, побачиш... Отже, тепер...

— Арасі, — увірвав його тихим, рівним голосом Данко, не відводячи того самого упертого, гострого погляду, — а ці всі речі, що лежать у човні?.. Звідки ти їх узяв?..

—_ Ах, ці речі?! Це все я купив у Саміра і навіть вчорашній борг йому віддав... Правда, твій тато не буде дуже щасливим, коли, повернеться і загляне до валізи... До тієї валізи, — знаєш? — що ти її так старанно прикидував дровами... Ну, але нам же потрібні були гроші на дорогу, чи ні?.. — й Арасі підморгнув, нахабно посміхнувшись.

Цього було вже забагато!.. І коли б Сокіл не привчив Данка змалечку панувати над своїми нервами і не пригадував йому при всякій нагоді, що кожний вчинок треба наперед обдумати, — Данко напевне б кинувся на Арасі й перевернувся б разом з ним і з човном у воду. А так він лише відвернув голову від індіянина, щоб перемогти у собі спокусу до бійки, і старався всіми силами внутрішньо зосередитися і прийти до якогось розумного висновку.

У світлі теперішньої ситуації всі ті неприємності, які непокоїли його ще сьогодні ранком, видалися йому такими дитячими дрібничками, про які смішно було навіть думати. А от зараз... Велика Коарасіабина таємниця зраджена, тата обікрадено... Правда, він, Данко, невинен у тому, що Арасі вчора підслухував, але в тому, що батька обікрадено, він уже таки був винен, хоч і не безпосередньо. Скільки грошей було у валізці — Данко не знав. Але знав напевне, що там, окрім тридцяти тисяч крузейрів, взятих за хату, повинні були бути ще й якісь татові заощадження за попередні роки. І свідомість того, що він своєю нерозважною поведінкою привів батька до руйнації, повисла над хлопцем примарою, страшнішою від смерти. Де ж таки? Кілька років тяжкої праці в пралісах, тижні життя в шатрах, праці під зливними холодними дощами, або під немилосерним палом гарячого сонця — і все це раптом для того, щоб ледачий непотріб набив собі кишеню.

«Ні! Ні!!! — шаленів у душі Данко. — Я того не допущу!.. Я або відберу ці гроші, або згину! Але згину разом з цим злодієм!.. Він не скористається з татової праці, ні!»

Так постановляв хлопець, але сидів нерухомо і все дивився в той бік, де вже в далині пропливали лісисті береги острова Ґваїри. Арасі, витолкувавши собі цю непорушність, як покору перед доконаним фактом, обізвався знову:

— Отже, як бачиш, хлопче, я не такий дурний, щоб дав себе скривдити. Ти раніше гнув переді мною кирпу, бо ти вважався чесним і порядним, а я був собі звичайним дроворубом, та ще й злодієм. Але тепер ми обоє однакові: на спілку вкрали гроші, разом втекли з дому, разом обдуримо мого діда... Я тобі, Данку, наставив добру пастку, і ти з неї не вилізеш... Хочеш тепер, чи ні — а будеш мене слухати!.. І не сиди каменем, а берися за весла та повертай човен у сторону Ґваїри, скоро!