— Арасі! — крикнув остережливо Данко і, миттю відбезпечивши пістолю, дав два постріли над головою напасника.

Кулі плюмкнули у воду, а індіянин пригнув голову, ховаючись за борт.

Данко ж з тривогою приглядався, чи й справді не поранив Арасі. Переконавшись, однак, що постріли не зробили ніякої шкоди, знову скомандував:

— Наказую тобі востаннє: бери за корму[24] і штовхай човен до берега Мато Ґроссо! А, коли не хочеш — можеш собі залишитися на воді сам. Ну?..

Арасі трохи подумав, але зміркував, що іншого виходу для нього нема. Тому, скрипнувши у безсилій злобі зубами, покірно пересунувся до корми, вчепився за неї руками і попхав човен до берега, щосили б’ючи по воді ногами.

Вдоволений Данко не міг стриматися і зіронізував:

— Видно й справді судилося мені сьогодні плисти моторовим човном. Тільки ти мабуть ніколи не думав, що будеш у тому човні правити за мотор...

Індіянин винагородив його поглядом, в якому палало ціле пекло, але не відповів нічого.

Цілковито захоплені боротьбою, хлопці не помітили навіть, що половина неба затягнулася густими хмарами, які посувалися вперед, здоганяючи сонце. Данко перший помітив наближення бурі й закричав:

— Скоріше, Арасі! Подивися, яка хмара надходить. Буде буря...

Арасі подивився на небо і запрацював енергійніше ногами. На допомогу йому також прийшла течія, яка в цих місцях є дуже химерна, має різні напрямки і неоднакову швидкість. І човен, підхоплений прудким струмом, помчав у напрям до берега Мато Ґроссо зі швидкістю птаха.

Данко пильно слідкував за рухами Арасі, оглядався неспокійно назад і міряв очима водний простір, який відділяв їх від суші, та поглядав на небо, стараючись вгадати, чи вдасться їм втекти перед бурею?

Нетерплячка розтягала хвилини на години. Хмари все більше згущалися і звисали нижче над головою, а примхлива течія то летіла просто на берег, то, ніби роздумавши, відверталася від нього і бігла просто вниз. Арасі добросовісно боровся з нею і все намагався скеровувати човен носом на берег, але ця боротьба скоро почала його виснажувати. Намокла одежа облипала його тіло й утруднювала рухи, а холодна вода висмоктувала його сили.

— Я не можу більше!.. — вистогнав він нарешті, відгортаючи з чола пасми мокрого волосся. — Пусти мене в човен, хай я відпочину трохи, а ти лізь на моє місце...

— Пустити тебе в човен? — обізвався Данко. — Ні, Арасі. Я не вірю тобі більше, і пістоля з рук не випущу.

— Але я не можу більше!..

— Знаю, та нічого не пораджу. Ти завинив і тепер мусиш покутувати.

Тон Данкового голосу був твердий і невблаганний, і Арасі зрозумів, що проситися не було сенсу.

Та ось здалека донісся перший відгомін тяжких громів. Жовтаві краєчки небесної потвори вже досягнули сонце, і воно відразу померло, немов зів’яло з переляку. В природі наступила та зловісна тиша, яка все є передвісницею бурі.

— Скоріше, Арасі! — занепокоївся Данко. — Коли нас застане буря на воді — ми пропали.

— Я не можу...

— Ну, ще трохи, ще!.. Берег уже зовсім близько... Там відпочинеш...

Данкові від того моменту, коли він став паном ситуації, вмирати не хотілося. Він думав про те, як пристане до берега, як відбере в Арасі татові гроші й потім повернеться до Санто Антоніо. Тоді все буде добре, і життя попливе старим, щасливим руслом. Але для того треба, насамперед, вилізти на сушу, треба дістатися на он той берег, до якого є ще, може, з двісті метрів. Коли б він мав весла, або коли б хоч піймати десь у ріці якогось дрючка, чи гілляку — тоді не було б чим журитися: за п’ять-десять хвилин опинився б на землі. А так — треба лише чекати зручного моменту і покладатися на Арасі, який тепер не тільки не виконував ролі «мотору», а навпаки, тягнувся за човном, як мокра ганчірка.

Незабаром знову обізвалися вже ближчі громи, а сонце, вже закрите хмарами, натягнуло жовті линви променів, що продиралися крізь пошматовану запону і падали скісно до олив’яного плеса ріки. Знеможений Арасі, вже не питаючи дозволу, підсунувся з води, висадив половину свого тіла на корму і так застиг у непорушності. Його лице посіріло, уста стали зовсім сині, а обвисле мокре волосся, що поприлипало до очей, робило його зовсім подібним до потопельника.

Данкові так стало його жаль, що він хотів уже кинутися витягати його в човен, коли в цей самий момент якась нова течія, що виникала десь поміж численними острівцями, вхопила човен і стрілою помчала його навскоси до берега. Але тоді, коли до спасенної землі залишилося всього з двадцять метрів, течія вередливо скрутила і помчала собі вниз, тягнучи за собою і човен. Данко побоявся, що вона незабаром зробить нову несподіванку і понесе їх назад, до середини ріки, а тому закричав:

— Арасі!.. Арасі!.. Ну ж бо, Арасі, послухай мене... Дивись, як ми близько від берега!.. Напружся ще трохи і попхни човна!..

Індіянин ледве підвів голову і непритомно озирнувся довкола, але покірно зліз у воду і, скільки стало сил, почав бити ногами.

Берег зближався. Але коли вже здавалося, що човен от-от черкнеться дном об землю, вода пронесла його за крутий виступ, за яким відкрилося видовище, що примусило Данка безсило опустити руки.

— Ітакватія!.. — крикнув він у розпуці.

Арасі на цей вигук підняв голову і зі здивованням дивився на чудо природи, про котре вже не раз чував в Санто Антоніо: просто з води здіймалася вгору суцільна, неприступна стіна з червоного каменю, прикрашеного білими латками. Виглядала вона не то як плямисте тіло циклопічної потвори, що розтягнулася над водою, не то як височезний мур, розмальований величезним пензлем, вмоченим у білу фарбу. Індіяни називали цю скелю «Ітакватія» — «Мальований Камінь» і ліпшої назви годі придумати. І подорожні, котрі припливають біля Ітакватії, завжди захоплюються її виглядом та згадують її у своїх споминах. Але Данка зараз зовсім не цікавила краса знаменитої скелі. Він тільки з розпукою думав над тим, що має перед собою двадцятиметрову у висоту і кількасот метрову у довжину кам’яну стіну, до якої не зможе пристати човном. Він думав також над тим, що з хвилини на хвилину може зірватися буря, що човен без весел може віднести на середину водного плеса, і що там і він і Арасі знайдуть смерть.

«Боже, що робити? Що робити?!» — питав мовчки сам себе, дивлячись, як від скорого бігу човна білі плями на скелі зливалися в смуги, перепліталися і викручувалися, немов гадюки.

На щастя, течія не зраджувала: вона бігла прудко попри самий берег, не залишаючи навіть ніякої роботи для втомлених ніг Арасі.

А небо, немов би збиралося роздушити землю, все тісніше зближалося до неї закутими в панцер грудьми. В природі зависла гнітуча сподіванка чогось страшного. І ось це страшне почалося!..

Раптом чиясь невидима рука черкнула розпаленим до біла лезом по туго напнятому сталево-сірому шовку, і небесне шатро зашипіло, затріщало, а накінець рякнуло тисячепащеким голодним звірем. З жахом сахнулися хвилі на ріці й задудніли голі скелі Ітакватії. Скажений вітер десь зірвався з припони, налетів на човен і погнав його по воді, як пір’їнку по склі, просто на вистаючу скалу.

Данко вже більше не думав. Кинув пістоля і, як був одягнений, скочив у воду, щоб попередити катастрофу, яка загрожувала від зудару човна з вистаючою скелею. Вчепившись човна ззаду поруч Арасі, він напружив усі сили, щоб обминути небезпечний для них виступ, що летів їм назустріч.

Ще десять метрів! П’ять! Три! Два!.. І човен при допомозі зусиль двох здорових юнаків щасливо обминув скелю, скрутив направо і відразу опинився у невеличкій, цілком спокійній затоці.

Данко, котрий уже був приготований розпрощатися з життям, відчув несподівано під ногами тверде дно і радісно закричав:

— Готово, Арасі! Ми врятовані!.. — він вдарив по плечах зігнутого Арасі й кинувся наперед, щоб привести човен до берега.

Та індіянин, ще напівпритомний від виснаження, вже старався всунутися в човен, простягаючи руку до пістоля. На щастя, Данко помітив це, миттю перехилився через борт і, не випускаючи з лівої руки ланцюга, правою вхопив зброю.