— От, Ярославе, от уявіть собі, що ваш батько міг помилятися. Ну звідкіля він це взяв?

— Як це «звідкіля»? — ожив той. — Як йому ще дід переказав.

Ох, не хочеться їй дискутувати отут, посеред вранішнього сонця...

— Але історія твердить протилежне.

Корови покинули роботу, дослухаючись розмови — якщо їхній пастух туди встряв, то, виходить, там має бути щось надто важливе, важливіше за жуйку.

— Ну ви скажете: де оно ваша історія — а це ж тут. Це ваша наука помиляється, бо вона далеко, — показав він. — Отут дідові про це казав прадід. А не десь якась... наука.

Вона подумала деяку мить:

— Ярославе, ваша теорія, тобто ваша версія дуже приваблива, а от скажіть: чи не лишилося, скажімо, од вашого прадіда якихось записів? Заміток?

— Та де? Тут же війна на війні, все згоріло, все. Навіть метрики.

— От бачте, а ви кажете.

— Ну то й що? — пхикнув хлопець. — Ми звикли своєму предку на слово вірити.

— Та він, — не стрималася Оксана, — й гаразд не знав, як його пра-пра й звали.

На її подив хлопець ані знітився.

— Чому? Його звали так само, як і мене — Ярославом.

— Ого. Як ти знаєш?

— Та дуже просто, а в нашому роду так заведено, що батько Володимир завжди називав свого сина Ярославом, а той свого сина завжди — Володимиром.

Не знав, чи вона хоч трохи йому повірила, та сподівався, що хоч на гумор спише, бо остерігався, адже вже не до суперечки, а до сварки, і було до болю кривдно, що кінчиться знайомство з нею.

А найпекучіше було інше — адже вона свято вірила в те, що казала; так само, як він вірив у своє.

— Оно бачите, отам, де геодезичний знак, отам скіфська баба стоїть? От хто, по-вашому, її поставив? — Оксана також одвела очі, бо не знала, як викрутиться хлопець. Який вимушено мовив:

— Скіфи. Скіфи поставили скіфську бабу.

І степ принишк.

— От.

Подолала паузу вона, але не він — його така пауза не переймала, тому, що він знав і деякі інші. Більш мовчазні, аніж якими володіють городяни, та й би такі гарнющі городянки володіли, й тому він відказав просто:

— А до скіфів тут наші жили, це точно. Мій прапрапрадід їх на власні свої очі бачив.

— Але наука...

— Та відпочиньте ви зі своєю наукою, — досить грубо увірвав хлопець. — Оно ваша наука ще недавно по всіх газетах писала, що голоду в тридцять третьому не було. В кожного-кожнісінького! з отих писателів наукових у голодовку повимирало по півсім’ї. Навмирало стілько, що оно ще й досі за селом — ідіть, покопайте. Цілим ровом лежать з тих часів, і старі, і малі. А коли були ми це питання почали порушувати, то нам з області ваша наука почала писать, що то — скотомогильник. Та ви спитайте оно в цих коров, у скотини ви спитайте — чи це скотомогильник, і вона вам скаже, що ні. А вчені ваші будуть з коровами сперечатися. Й самі вони, оці писаки тоді ледве живі зосталися — і от вони тепер раптом бачать вже, що наука їм каже, що голоду того не було. І вони самі починають в це вірити. От вам наука. А через тисячу років? Знову приїдуть вчені, викопають ті рови з нашими кістками... Й напишуть зверху: «скіфи»?

Він стомився. Не дивитися на неї й казати убік, хотілося сьорбнути з термосу, але би вона побачила його втому, хотілося йти звідси, але хотілося й бути поруч, якомога довше — хай би й корови не випаслися, але! З твоєю наукою.

— Гаразд, — погодилась вона. — От докопаємося дна в тому кургані, тоді й побалакаємо. Курган же ваш? От і побачимо тоді.

— Що? — перепитав він.

— Чия правда, — змусила себе вимовити вона.

Такої ночі хочеться їсти, до того ж несподівано, рвучко. Коли думки усі геть про сторонні речі — Трипільську культуру, наприклад. Євген гнав ці думки геть, бо знав: у наметі порожньо. Однак і тут дещо муляло. О! Це вірна ознака, що не все втрачено. Сконцентруватися, благав він себе, хоч знав, що це не легко голодному, — в бляшаній банці лівого ящика отам, де теодоліт. Про яку він забув через цілковиту непрозорість тари, прикрашеної натуралістичними слонами й чужими літерами. Колись тут був справжній індійський чай, зібраний ручним способом, дивно, але там ще й досі береглися ті давні пахощі — не слонячі, звісна річ, а чайні.

Сірники кінчилися. Однак голод владно квапив почуття й одразу пригадалося оте химерне, неозначеного типу кресало, принесене краєзнавцями, Євген поліз до їхнього коробка, витрусив, взяв пристосування для здобування вогню — дивне воно було якесь, певно, одгнило од якогось мушкета? Припасувавши туди й затиснувши гвинтом кремневого неолітичного шкребельця, Євген на мить замилувався боковою пласкою пружиною, зробленою у вигляді людської долоні. Владної такої, з перснями. Дивувала також цілковита неушкодженість її од іржі, лише легка патина трафила метал.

Попустивши газ із балону, він звів кресака й спустив його кощиком. Брязнуло рясними іскрами, газ спалахнув.

Повернувся за водою й наштовхнувся на Діда. Од несподіванки Євген влучив каструлькою на конфорку.

— Кликав? — пильно запитав Дід.

Євген роздивився його лише за третьою спробою протерти очі: картинний надто, сивий, у дуже білій сорочці, такій же довжезній, як і борода. Підперезаний, як потім виявилося, висушеною гадюкою. Кий його упирався в стелю — як він пройшов досередини? Крізь двері, защібнуті на «блискавицю»?

— Я? Вас? — намагався отямитися археолог, бо очі йому розбігалися: на голові в гостя було аж три оселедці, у ліве вухо застромлено сережку, схожу надто на етруську фібулу, «чи фістулу?» — думки надто плуталися, чіпляючись щоразу за ідею назавжди запам’ятати вишиваний орнамент на комірі. А головне паморочили й морочили пахощі, які з’явилися в його голодному, після кількох краєзнавчицьких візитів, наметі, щось трависте, але на кшталт ладану.

«Ні, квіти. Так пахне пилок», — згадав Євген і на мить заспокоївся.

— Я вас не кликав, — відчув він у роті свій голос.

— А кресалом же нащо ляскав? — непідробно здивувався Дід і науковця вразили його ясні, міцні зуби.

— Та... вогню треба було, — намагався виправдатися він.

Тепер Дідо почав дивуватися:

— Вогню? З характерницького кресала? — наче почув надто смішне.

— То ви козак-характерник, —нарешті почав тямити Євген.

Дід поблажливо намружився.

— Та я трохи старший. Швиденько кажи, пощо кликав, не барись.

Та й сам, ховаючи зацікавлення, оглядав незвичного намета, напханого різним причандаллям, раз-у-раз навертаючися зором на ввімкнутий газ.

«Вогнепоклонник!» — здогадався Євген, однак вголос вимовив крізь голос:

— Непогано би такого ось чайку, — почув він свої слова, й вказав на бляшану банку, ковтаючи борлака, — мить — і на стелажі з’явилася така ж самісінько. Він відчинив її, звідтам війнуло пахучим, немов санскрит, чайним духом. Вода швидко закипала, і, заварюючи, Євген приказував:

— Це добре, що ви потрапили до мене. Бо когось іншого й Кіндрат би вхопив.

— А тебе чому ні?

— Ну... ми ж до старовини звичні.

Намагаючись добирати слова емоційно забарвлені, аби вони були зрозумілими.

Потім виявилося, що Дідо розуміє будь-які, й навіть більше того. Старий видобув свого похідного кухлика, орнаментованого, занадто архаїчного, як навіть і про нього.

Вони сиділи й напивалися чаю — експедиційний намет — найвдаліше місце для цього, дід так захопився трунком, якого, здавалося, зроду не куштував, що гріх було відволікати.

«От приведу Діда до Пасовецької, нехай тоді знає, які бувають праслов’яни. З її балто-алтайськими теорійками. Або ні — приведу одразу на вчену раду, це ж скільки докторських дисертацій лусне — варто лише ляснути отим іржавим кресалом».

Дід забулькотів, смаковито налягаючи на сьорб.

«Ні! Не так — приведу його одразу на конференцію до Пріцака, скажімо. Щоби вони не встигли наперед згуртуватися. І лусне тоді вся їхня наука».

Дідо знехотя одірвався од кружки:

— Що таке наука?

— Ну це, це. Це таке, як характерництво, лише навпаки, — «пояснив» Євген, і вони з дідом враз зареготалися, тичучи одне в одного пальцями. — Там бувають... теж добрі й теж злі чаклуни. Одна змія засіла в редколегії, Пасовецька така, і все мені виправляє, що б я не написав. «Доскіфський період» виправляє на «монгольський». Я пишу «рало», а вона виправляє «леміш». Я їй криком кричу, що мені треба вичитати коректуру, а вона її ховає. Ну?