— Адже Тєрєножкін...

— Шістсот сорок два, — завершив диспута Євген і повернувся спиною. — Значить так, — поспішав він, доки ота плящина не взяла гору над підлеглим, — ви, панове шахтарі, звідси перебирайтеся.

— Куди? — голосом азербайджанського біженця видавив Гєша.

— Ну, туди, де живуть всі відпочиваючі, на базу відпочинку.

Ті зацікавлено перезирнулися:

— А тут є така? — голосом людини, яка знала шлях лише до річки й назад. Вони поглянули на свого сирітського тента, наче він примандрував з далекого скіфського минулого.

Воно навернулося й на очі Оксані, наукова образа, за Тєрєножкіна просоталася сльозою з її лівого віка. Отже Євген батькович будуть напрацьовувати матеріал на свою концепцію, себто таку, не власну, однак найзручнішу для науковця його рангу. На мить для неї ця публіка перевтілилася у скіфів-вершників, а вона, яко скуфійка-оратянка понуро подалася до одноплемінників, що вершили рискалями чорнозем.

Тим часом «шахтарі» хутенько поскладалися й зникли у напрямкові лісостепу, не лишивши на місці перебування анічогісінько. Окрім хіба пляшки, «забудькувато» покинутої при траві.

Казковий довгокосий Дід сів біля джерела, зачерпнув похідним кухликом. Він, надто довговусий, занурив гілочку глоду, помішав, донюхуючись, і замружився сьорбнути, коли кирзовий чобіт схарапудив тишу, проламавшись згори гілками й мало не шубовснув у воду Таємний незнайомець зненавидно втупився в кирзяка. Обережно, щоби не розхлюпати напою, підвівся.

— Кидаються, — плюнув він на чобота й зник.

На світі сім набридає все, і навіть купання в річці Істриці. Навіть би й по пилюжній землекопській праці, бо час вже братися до вечері, а по ній хутко хопитися гітар. Бо, відімкнуті від електроенергії, де ти ще споживеш музики, окрім акустичної? Такої, що навіть комарі вже не видавалися надокучливими, то що! — вже й перші мозолі відпружилися, полинувши у безвість до наступного трудового дня.

Щоб так теплий нічний вітер ішов на неї, відчутний лише травам, аби вони були гучніші за саморобну музику, й віддаляли її разом з денною образою.

Як воно тяжко, коли важко!

«Знову тебе використали», — видихнула в легіт Оксана, перший раз це було в університеті, коли свою курсівку віддала на висновок до наукового інституту — робота її загубилася. А рецензент згодом, через рік захищав кандидатську, яке було подивування Оксани, коли вона упізнала свою курсову майже без змін. Тому їй не важко було на захисті поставити тому добродієві кілька питань, на які не було відповідів. І, розкривши їх, залегко довести присутнім, як теоретик використав «анонімне» джерело, поцупивши у безіменної студентки.

Тоді вона з’ясувала, що її безмежна любов до науки археології — взаємна, що вони таки варті одне одного — це було головніше над усі неприємності, яких зазнала після свого «рейду» по наукових тилах претендента.

Вітер тішив її, вітер тишив, вітер і ніч. І нічого нич, і нічого дотич, коли колише, образу встудить і приколише, бо ночі досить на всі неправди, щоби розвіяти завади. «Це ми, — шепотіла йому Оксана, —добуваємо крихти малі зі старовини, бо в гумус у теплій родючій землі зітліють вони, бо де не копни, бери новину у кожній п’яді, хай гонять світами про дивину розумні дяді». Вона сиділа, і палкий пилковий шум вступив у вуха, і не було аніяких наукових проблем, тому що вона знала поза ними, хто вона тут є і чому — тут, де річка, тут, де ліс, тут, де степ тулився до них по прохолоду, вгасивши пашіння своє об воду, од нього бриніла одна душа, стояла боком до плину того, водночас вогкого і сухого.

Ранок починався з корови. Першої в череді, вона впевнено вела гурт і подивувалася, забачивши біля лугу дівчину в міському вбранні. Не стала з нею сперечатися за пашу, знаючи, що для цього позаду є пастух.

Оксана прокинулася од того, що збагнула: адже спить навсидячки. Зіщулилася у штормовці, коли побачила проти себе китайського термоса, за ним так же святково вилискував Ярослав, радий, що може налляти гаряченького цій дивній, як про пасовисько, дівчині.

— Пийте, це на травах, — заспокоював він її.

Ліниво ототожнювалося сонце.

Спершись на батога, він сів поруч, Оксана

сьорбала й намагалася не дивитися. Він вже закрутив посудину, кинув її до торби.

— А на чому настоювали? — запитала дівчина.

— Іван-чай, — пояснив він поглядом, надибавши поруч такого ж, зірвав, дав дівчині, та потерла пальцями, лизнула. — Та тут що хочеш, яку траву кожну — бери заварюй, не зашкодить. Воно все до діла.

— Ви десь цьому вчилися? Ви знаєте трави?

— Он навіть корови то знають, — кивнув він на череду. — А спитай, хто їх учив?

Вона ще надсьорбнула зі скляночки.

— Ви тут працюєте?

— Та хто тут тепер працює? — засміявся хлопець. — Так, пасемо по черзі ну, деяка робота є в домі, ну... ото і все. А ви... шукаєте?

Запитав він голосом, небайдужим до старовини, що дівчина не змогла втримати посмішки:

— Якщо чесно, то ми вже знайшли.

— Скарб? — мало не свиснув той.

— Та хто його зна, чи буде там скарб, а от курганчик-таки цікавий.

Хлопець підвівся, але трава йому застувала.

— Ота? Набокувата могила? Скільки раз я там пас і нічого не бачив. Навіть в нічну.

— А що там можна вночі бачити? — Оксані подобався цей тип, який щосили намагався не говорити про золото.

— А ви й не знаєте — а сама ходите вночі, щоби побачить, — хитренько мружився він.

— Що? — непідробно зраділа вона. Так он воно що, він вважає, що вона, слава Богу, не сновида.

— Що, що, — підморгнув він, — а що вночі скарби виходять нагору, от що. Або вогнем. Або півнем кричить, або совою. З Києва приїхали, а кажете, що не знаєте, чого люди в степу шукають поночі — ви ж вчені, ви ж знаєте. Та що вночі, тут, буває, і вдень такого надивишся.

— Що?

— Набачишся.

І вмовк. По-перше, що бачив, як вона не говорить правди, а по-друге, згадав, що вони незнайомі.

— Ярослав, — першим здогадався він.

Оксана також назвалася, і їй стало незвично, мабуть, од Іван-чаю: ані втоми, ані суму. А найдивніше, що до початку робочого дня було безліч часу і раніше вона ніколи такого в житті не мала. А, оно, виявляється, скільки є його, й так може бути тепер щодня — вранішня, передсонячна година, — їй, та віршам, яка не належить нікому іншому.

— То багато хто у вас шукають скарби? — запитала вона.

— Не без того, — одвів очі хлопець, він не розумів, куди вона хилить, ця красуня. Красуня, а геть не намазана, як би то личило їй, міській. — Ніна, оно, Пилипова теща, та все життя шукала...

— Мені цікаво знати, які в них прикмети. Ну, скарб, він же не лише золотом скарб, — підводила Оксана до основного, — а ще й, ну, як це сказати...

— ...науковою цінністю? —підказав Ярослав.

— Саме! А от зверху земля така переорана, перепаскуджена, ну що там по ній взнаєш? А от би об’єднати наші методики, то уявляєш, уявляєте, скільки, наприклад, лише з цього степу можна взяти для науки?

Він озирнувся й узяв. Але чомусь йому стало зле.

Корови озиралися до нього, чи довго баритиметься? Бо він не сказав головного, щоби порозумітися, й до того ж не скривдити приїжджу жінку, яка також хоче чогось доброго, лише не гаразд знає, як до нього підступитися.

— От вона — ваша? — видавив він.

— Хто? — не збагнула вона.

Її непокоїло, чому він відводить очі. Проста думка: «щоби вберегтися її краси» — їй на гадку не спадала.

— Ну ота могила, що ви копаєте. От, наука. А чи наука її ставила, щоб тепер оце копати. Хто вона така, щоб отак брати й розривати?

Оксана знову сіла.

— Ну, якщо починати з того, чия вона, то, виходить, що нічия. Її скіфи ще поставили, і це було дуже давно, і...

— Які скіфи? Тут здавна наші жили, — не підводив очей хлопець.

— Хто це сказав? — чудувалася з нього Оксана.

— Як це хто? Батько казав.

Хто ж іще йому міг тут, в лісостепу, казати? Звісна річ, чийого слова він міг взяти на віру?