З туалету вистрибує розлючений Володимир:

– Ну, з мене – досить! Скільки можна! Це вже – знущання!

Анатолій кліпає до нього:

– Цього ти крицис?

– Хто вирвав (трясе книжкою) сторінки?? Цілих три сторінки!! Цього ж неможливо витримати!

Соня витримує:

– Не крици ти. Поставив книзки в туалет сам, і хоце, сцьоб їх не рвали їх. Не став їх туди, от. А туди, де не рвуть.

Іде з Анатолієм до ванної.

Володя приголомшено падає в крісло. Виймає з кишені хусточку, щоб витерти лоба.

Додолу з брюк випадає папірчина. Володя піднімає, читає:

– «Я тебе люблю. Якби ти знав, як я тебе люблю».

Тетеріє.

Коли час швидко лине, то він пахтить вокзалом.

У хаті пахне ж телевізором.

Соня не дає Володі додивитися веселкову телепередачу:

– Ти сходив поговорив з директором узе?

– Ні.

– Завтра сходис ти?

Володя дивиться на таблицю альфаритмів.

– Ні, не піду. Несприятливі біоритми. Сама б сходила.

– Я не змозу говорити з директором я. А ти з – вцений! ЕМНееС!

– Так, еМНееС, вічний еМНееС. А ти – начальниця пральні.

– От і поговори ти. Ато в Лєноцки пропадуть математицьні здібності вони, – казала, наче знала, що це таке.

– Здібності – не пропадають ніколи. Бо вони успадковані від батька.

– Яксьцьо її в цьому році не переведуть до математицьного класу тепер, то на той рік – буде пізно тоді. Тобі – наплювати на все, крім своїх біоритмів їх!

Кидається на таблицю альфаритмів, ненависно дере.

Володя:

– Уже? Віднеси в туалет, книжки ціліші будуть.

– Тобі на все наплювати тобі! Якби ти тоді не потратив усі гросі, ми б могли зити в кооперативі тоді.

Тут він не згоден:

– До речі, в кооперативі б тоді жила Ніна з Юрою.

– Ось би вона там зила! Я б там зила я!

– Краще б ти жила в Херсоні. В чудовій квартирі. Вертольотній своїй. А мені – одновалентно, де жити.

– Говори полюдському! Оці віцні словецьки твої. Скільки ти на їх потратив гросей, а сцьо толку де? Мозна було б ісце один кооператив побудувати на їх. Цим тратити гросі на книзку, складав би їх красце на книзку.

– Мені обридла твоя вічна втеча в дійсність. Підуно я до бібліотеки краще.

Встає. Йде до туалету.

З кімнати чути фортепіанні гами.

Чутно диркотіння вертольота зза вікна, його перекриває голос Оленки:

– Мамо! Оно – твій тато летить.

Дзвонить телефон, Соня знімає слухавку:

– Алло.

– Алло, Люся? – тривожно питає телефон.

– Алло, тут ніякої Люсі не зиве тут.

– Алло, я їду в Київ, алло! Що? Я не чую нічого!

– Тут Люсі ніякої нема її, ясно?! – волає Соня.

– Я й кажу, здрастуй, Люсю! Я взяв квитки з Миколаєва, ало! Я скоро буду!

– Яка Люся?

Кладе трубку. Двері несподівано розчахуються Люсею:

– Що ж ти кладеш? Це ж – мені!

– Ти сцьо – дала нас телефон дала?

Люся не може одхекатися.

– Ну він – дуже наполягав, я й дала.

– Ти б сказала, сцьо в тебе нема телефону, от, – підкопилюється Соня.

– Я так і сказала, але він не повірив, що в такої жінки, як я, нема телефону, – одкопилюється Люся. – Такого, каже, просто не може бути! Так причепився цей Микола з Миколаєва, що мені його жалко стало.

Гукає Володя з туалету:

– А ти в нас спитала? Три дні – дзеньдзеньдзень! Здуріти можна!

Люся нарешті переводить подих.

– Що тобі – жалко? В мене особисте життя вирішується, а тобі – жалко? Його, бачите, два рази потурбували! Жалко?

– Ти, Люсю, до кого ти прийшла ти? – цікавиться Соня.

– До... вас усіх.

– А, ну тоді, а. Бо мені – треба свиденько встигнути в сколу до директора піти поговорити туди про математику цю.

– Я благаю! – стрепенулася Люся. – Я – посиджу. Він іще подзвонить, ну хіба вам жалко? Моє особисте життя ...

Світло на мить вимикається в квартирі. Натомість каркає репродуктор:

– Пройшло п’ятнадцять хвилин.

Радіє Анатолій з ванної:

– От бачиш – вийшло! Вийшло!! Я так – і знав, що обов’язково вийде!

Тиша. Під час неї вхідні двері відчиняються і на порозі з’являється Соня, стомлена авоськами. Самотньо палахкотить телевізор.

Дзвонить телефон.

Зойкає Люся з ванної:

– Це меніі!

За десять секунд вибігає звідти, обсмикуючи блузку.

Соня піднімає трубку і люто кладе її на важіль знову. З ненавистю дивиться, як виходить із ванної Анатолій. Він ділиться:

– От бачиш, Соню, вийшло! А ти – сумнівалася!

Соня хоче його вдарити, але в руках у неї – авоськи.

Люся хапає слухавку, намагається з’єднатися:

– Алло? Алло? Миколаїв?

– Піп. Піп. Піп. Піп.

– Бач – я мужчина! А ти – боялася. Це в мене лише з тобою так, Соню, я ж казав, а ти не вірила...

Соня микається з ношею:

– Зі мною – не вийсло, бо перезбудження, а з цією? Анатолій:

– Недозбудження.

– А я півроку цюю: зараз, зараз, ісце раз! А ця – прийсла – і зразу вийсло їй? Ти – мене зрадив. Зрадив, ще до того, як...

Замовкає. Хоче заплакати, але не бачить, куди покласти авоськи.

– Соню, що ти... Я не можу тебе зрадити...

Соня не знає, куди плакати:

– Так, для того, сцьоб зрадити, треба споцятку змогти! Гад!

– Я не можу тебе, Соню – зрадити...

– Ти вже умудрився їй!

– Ні! Я тобе – не зрадив! Бо замість неї, – на Люсю, – я уявляв тебе. Розумієш? Було темно, я не знав, що то не ти...

Наче дві авоськи упали на Люсю:

– Щоо...

Соня кидає до Люсі:

– А ти мовци, етимологія!

Анатолій починає мовчати. Теж.

Люся промовляє до Соні:

– Так ти їх – береш?

– Кого беру їх? – дивується Соня.

– Колготки, що я позавчора приносила. Ну, імпортні.

– Які!?

– Ті, що в тебе на ногах.

Жінки втуплюються одна в одну, а потім – у телевізор. Особливо Люся:

– Які гарні кольори. Давно купили?

– Ми не купили ми. Взяли на прокат його, гада.

– Чому так?

– Ми прокатові взе стільки гросей на нього заплатили, сцьо мозна два таких купити їх.

Люся сплескує:

– А одна моя знайома взяла з прокаті піаніно. Вивчилась на ньому сама. Потім вивчилися її діти, а тепер вчаться її онуки. I от вона розуміє, що вже виплатила за нього утричі більше, ніж за нове піаніно.

– Який зах!

– Вони б могли вже купити три, ні! – чотири піаніно на ці гроші. I грати, грати, грати! Коли він цілується, то в мене таке враження, що він смокче кістку.

Соня відповідає після паузи:

– I в мене – тез.

Жінки тиснуть руки, прощаються. Люся йде.

Двері туалету широко розчиняються і на порозі постає скуйовджений Володя. Рвучко виймає кулаки з кишень і на підлогу з брюк випадає папірець. Володя нахиляється, читає:

– «Я тебе люблю». Що таке?.. Хто писав? – питає він.

Доки зза стіни не дзвенить голос Оленки:

– Якби ти знав, таточко, як я тебе люблю.

Приголомшений Володя заходить до кімнати і незабаром звідти починають линути фортепіанні гами. Всі чують ще й:

– Таточко, я тебе люблю.

Володя відповідає:

– Мий руки і лягай спати.

У коридорі дзвонить телефон.

На це виходить Соня, стомлено знімає трубку.

– Алло, Люся? – радіє він.

– Я не Люся я, – зітхає Соня.

– Ну це ж – Київ?

– Так.

– Алло, Люся?

– Я – не Люся. Я – Соня.

– Соня? А чого ж ти тоді казала, що Люся?

– Я такого не казала.

– Алло, Люсю? Завтра я буду в Києві.

– Я дузе рада.

– I я дуже радий! Скажіть, а що вам більше подобається: букет квітів чи пляшка? Бо я в Києві не був, – пояснює він.

– Еге. Подзвоніть мені до дванадцятої. Або після.

– Так я приїду, Люсю, і з вокзалу подзвоню.

– Я – не Люся. Я – Соня.

Телефон мить думає.

– Соня так Соня. Я – згоден.

Соня мить міркує.

– Я – тез.

Вона довго стоїть, затулившися спиною, ховаючи собою апарат.