– Коледжа, – судомисто виправила я.

Пригадати його не змогла, бо не мала списку вахтерів.

– Він так багато про вас розказував, особливо про всі ваші лекції, – благала про щось жінка, – що він тільки про вас і говорить.

– Але в мене немає студента Петра, в мене лише дітвора, – пригадала я, правда, кількох переростків.

– Він під вашими дверима на службі, – пояснила вона, – ставав і слухав науку. Ваша педагогіка на нього діє, що мені дома життя нема. Бо я прихожу якось раніше, роздягаюся в коридорі і тут чую з ванни шарудіння, уявляєте? Я потроху туди, а світло вимкнене, лише газовий ріжок світить, доки очі звикли і тут я бачу там, що Петро шарудить. Чим? Тим, з чим боролися Макаренко й Ушинський.

– Стоп, – кажу я, – а цих звідки знаєте?

– Ну, коли педагогікою всі вуха продирчав, то я теж за книжки узялася, щоб одкрить таємницю. Саме після випадку в ванній, бо Петро там шарудів, соромно сказати чим... Я тоді його так лагідно й ніжно за плечі, а він сопе весь, отак мене раптом заголив і нахилив, уявляєте? Та в нас останні десять років вже нічого уявлять, а тут він і тако, і отако, й шепоче: «Надя, Надічко ти моя». Що я не стрималася, мабуть, розслабилась, дура, й кажу: «Яка я тобі Надічка, чорт старий, я ж Тоня». Тут він як одскоче, як заплаче, що все пропало, ну навіщо я, дура стара, поправила його? Бо неправильна педагогіка, то я вже потім сіла за книжки, щоб якось виправити сім’ю.

– Ну, і як? – страх одійшов од мене.

– Ще не дочитала до того місця, оце прийшла до вас, щоб підказали.

– Фройд, – сказала я знесилено.

Бо Фройд ніколи не був педагогом в широкому значенні цього слова, а лише в вузькому, саме в тому місці, де він переходив у Павлова, згадала; а сама тихо подумала вголос:

– Тікати, тікати з цього технікума.

– Коледжа, – виправила вона.

Той одізвався верескливим дзвінком, і я повернулася всередину.

От стою, як ідіотка, повна аудиторія, говорить не можу; тому почала швидко формули малювати, коли бачу: в нижню щілину дверей із пустого коридору хтось заступає світло.

Я приклала тихенько палець до губ, вискакую, а це охоронець Петро затиснувся під дверима, напівзігнувся, як пес, але замість охороняти – розстібнув штани й сухо там шарудить уніформою, дивиться на мене отак, самими очима, як собака, і весь сопе.

Макаренко. Ушинський.

Сухомлинський!

Петрусь не був дуже гарний, тобто худий, отож, тількино підсунувся в трамваї до жіночки, як та одразу зітхнула:

– Ну це вже п’ятий магазин буде, і все одне і те ж, ну? Оце скільки їздити, га?

Петрусь розгубився од такої довіри і не наважився розпитати, про що йдеться, однак про всяк випадок закрив кришкою у кишені заповітну баночку.

Довго шукав у салоні, до кого б притулитися, обрав тендітну, але симпатичну дівчинку. І одхилив у кишені кришку на баночці; не встигли пахощі звідтіля проникнути назовні, як дівчина несподівано видихнула йому в лице:

– Де вони їх стільки набрали?

– Кого? – отетерів хлопець.

– Як, кого? Патісонів. Куди не сунься, всі прилавки ними завалені, це ж здуріти, скільки треба лише трилітрових банок?.. Де ж вони їх стільки беруть, мамо рідна.

Так бувало не завжди. Іноді розмова починалася на інші теми, наприклад, про тисняву у транспорті; жарти з цього приводу вдавалися Петрусеві дуже вдалі, адже це він сам вигадав користуватися тиснявою. Однак далі не йшло, скромність заважала, він затуляв кришкою баночку і мандрував далі в пошуках нової претендентки. Але щоразу натикався:

– Ну, то що харчів нема, наче в голодомор, як тут жить?

– Який голодомор? – обурилася кондукторка. – Що це ви вигадуєте?

– Гірше за голодомор, бо тоді хоч квартплата не була більша за зарплату. А тепер? Шо оно Корсаківський, комуняка, нам попридумував? Це ж хто таке видерже, такі платежі.

– А ви й вообще не платіть, – не відступалася кондукторка, – не платіть і не разпространяйте мені в транспорті голодомори.

Петрусь одсунувся подалі од обох і закрив кришечку. А в трамваї вже гриміло:

– Патісони, твою мать!

– Хоч би хто їх купував, ні разу ніхто не бачив.

– Де вони, ці зелені медузи ростуть? Хто їх на полях де бачив?

– Хто їх сюди імпортірує?

Петрусь пересідав на інший маршрут, бо тут його ідея не працювала, знайти путню пасажирку в подруги не випадало. Його секрет не діяв.

А полягав він у тому, що треба було прийти на базар найпершим. Щоб устигнути взяти сто грамів свинини й стільки ж телятини, ще трішки вершкового масла.

Прибігти додому, перемолоти, додати часничку, перчику й на повільному вогні висмажити котлету. Головне, щоб вона була понелюдському запашна. Ясно, що реакція прекрасної статі на неї буде краща, ніж на будьякі французькі парфуми.

Придавили так, що мало баночка не луснула.

– А я їв, – зізнався сивий добродій.

– Що? – нашорошився салон.

– Патісони їв, – крекнув старий.

Запала пауза, що навіть рейки вмовкли.

– Та ви що? – зіп’ялися пасажири.

– От вам хрест, – спробував той перехреститися, але не здійняв, придавлений, руки.

– Ну й який же він?.. – прошепотіло із тамбура.

– Ну такий, неначе електроліт, – зізнався добродій.

– Що таке електроліт? – верескнуло жіноцтво.

– Це тіпа, – розчепірив пальці майор, – тіпа антіфріза.

І плямкнув.

– Це такий густий кислотний розчин, якого заливають в акумулятори, – виправдовувався сивий чоловік.

– Ну ясно ж, – пояснив майор, – патісони імєют високу плотность тіпа жаб, і промаринувати їх якось треба капітально.

– Та затулись ти! – визвірилося жіноцтво, незважаючи на уніформу.

– Жаб? – недочули інші.

– Гірше, – зізнався старий, – на смак, наче, – він пошукав пальцями в повітрі, – наче галушки з тини, лише дуже пересолені.

Вагон полегшено зітхнув, а Петрик пересів у причеп, там виявилося не так людно, що він навіть зміг добачити симпатичну дівчину, не надто й гарну на перший погляд, але у широкому пальті з накидними плечима. Його неначе якась незрима сила підштовхнула. Став біля неї і одтулив баночку.

– От я думаю, – відразу почала вона, щойно масний дух вивільнився у салон, – чому зорі за вікном біжать, і навіть переганяють трамвай?

– Бувають і ліхтарі такі, – зрадів Петрик, який до того ніколи не вмів балакати з жіночою статтю. – Особливо, якщо вони дуже далекі.

– А чи ліхтарі женуться за зірками? – вона не відводила очей од вікна, за яким котився краєвид.

– Важко сказати, – наважився він, – бо я ніколи ще не був ліхтарем.

Обоє засміялися, вагон гойднуло і хлопець устиг щасно підхопити її під лікоть.

Вони вийшли під ясну ніч, протинаючи зірки світлими очима, й він не постеріг навіть, що вона обережно опустила руку в свою широку кишеню й там тихо, майже нечутно ляснуло – це коли вона закрила там кришкою пузату баночку, в якій лежав чималий шмат телячої печінки, запеченої до шкоринок на цибулі з корицею.

І ми йшли, ні, не навмання, бо в нас був проводир, це він ішов навмання, вдавав знахаря з довгою ріденькою бородою, однак ми всі здогадувалися, що він був колишній учитель хімії чи принаймні біології, прикидався, що знає дорогу, вигадував саморобні ритуальні напрямки – так чи інак, а ми всетаки жодного разу не втрапили в одне й те ж селище, і це було головне; безпомильно вгадував доброзичливі оселі, а от на шляху зустрічалося всяке, бо наша головна мета, щоби подорожні (а це бувають геть різні люди, особливо чоловіки, особливо озброєні) не здогадалися, що наші дівчатка – це не сестри, а одна, Оля, це мама іншої, Марусіньки, хоча старшій лише тринадцять років, однак трапилися нам дорогою такі, що зробили її мамою, Боже, як же важко нам тоді було, геть побиті, мало не загинули, особливо потім, бо з дитинкою, я плакав: ну чому я так повільно росту... правда, ми стали значно обачніші, а тепер я носив по зросту два артилерійські тесаки, майже шаблі, але зручні, бо ховаються досконало під одежею – мах! – і обидва в ділі, а хто чекає діла од підлітка? Жорстокі нападники, «зациклені на собі», як казав наш шаманлоцман, тобто прихований сільський вчитель.