Анатолій пояснює терпляче:

– А помоєму, це – альтруїзм із боку Соні.

Демонстративно напивається.

Усміхається Соня до Вови:

– А ти мені таких слів не говорис їх, як Толя.

– У нас іще всі слова з тобою, Соню, попереду.

– Альтруїзм! Покинути все – заради спорту, це, ох... – напивається далі Анатолій.

– А як у вас, у Києві, з синхронізмом, є? Люблять тут його вони?

– Охх! – пояснює стогоном Толя.

Побачивши, що вже їдять, стара вирішує сказати:

– Я б іще хотіла сказати, що ця інтересна, молода, сильна дівчина...

Вова підливає Ніні:

– Це в мене – на все життя, Ніно. Коли я її вперше побачив по телевізору три роки тому – це був знак. А вона ще тоді – зовсім дитиною була. А де Юра?

– Він готує уроки.

– Поклич сина, – наказує батько.

– Він – спить.

– Жаль. – Зітхає Вова. – Я купив для нього ціле відро полуниць.

– Уух, – відповає Ніна.

– Чого ти так?

– Ти, мабуть, високої думки про себе?

– Облиш, зараз не час, – підкладає він їй вінегрету.

– Якої ти думки про себе? – продовжує цікавитися Ніна.

– Ну...– не знаходить він відповіді.

– Ти думаєш – я – кращої?

Христина Свиридівна уперто прагне порядку:

– Ви дасте мені договорити? Так от: це дуже добре, Володю, що ти береш собі жінку на виріст.

Сміються всі, окрім Христини Свиридівни, навіть гучномовець.

– Що значить: на виріст? На два, на три номери? – помирає Люся.

Анатолій п’яно підводиться:

– Справді, на скільки номерів?

– Ви дасте мені слово сказати? Договорити? – губить голос старенька.

Усі на це починають скандувати:

– Гірко! Гірко! Гірко!

– Договорити... – благає стара.

Усі гупають ногами, аплодують:

– Гірко! Гірко! Гірко!

Од чого балкон із туркотом, скреготінням обвалюється. Тут наступає кінець повісті.

Для кого ще не ясно, для тих друкується напис:

«К I Н Е Ц Ь»

Віктор Баранов

Він – явище в собі і справжнє явище нашої літератури, улюбленець читачів і «біла пляма» для нашої критики, що сприймає його, либонь, за письменника «несерйозного», який бавиться екстравагантними сюжетами, вигаданими героями і майже віртуальними ситуаціями, де ті герої діють чи їх усвідомлюють. О, наша сьогоднішня критика – справжня притча во язицех... Така, чий портрет так і хочеться змалювати з Феміди: з міцно зав’язаними очима, вона мовчазно не помічає в нашій літературі дуже багато чого. Схоже, багато рушіїв літпроцесу давно вже махнули на неї рукою. Особливо ті, для кого слава – далеко не найперша заповідь. До них належить і Богдан Жолдак.

Чому я про нього оце пишу? Поперше, я давно вже збирався це зробити, бо, повторюю, вважаю його прозу доволі помітним явищем і маю на те підстави. Погляньмо бодай на самі лишень назви його книжок: «Яловичина – макабрески», «Як собака під танк», «Бог буває», «Антиклімакс», «Топінамбур, сину», «Шизотерапія». У кого із сучасників іще є такі назви? І такі разючі тексти, що за ними стоять? Ось «Гальманах», і вона ще більше ствердила мене в правдивості моєї оцінки всього написаного Жолдакоммолодшим – сином не менш талановитого лірика й гумористапародиста Олеся Івановича, Царство йому Небесне. А потретє, – ну, не може ж так бути, щоб людина творила прекрасні, цікаві, читабельні (це останнє слово мені геть не подобається, але не я його вигадав) книжки – а про неї ніхто ніде й словом не озветься. Несправедливо!

Чи потрібне те слово самому Богданові? Не знаю. Можливо, на даному етапі його письменницької еволюції – ні: це замолоду ми прагнемо, аби про нас говорили. Однак переконаний – воно надто потрібне всьому літературному загалові, всім, хто намагається розібратися в подіях швидкоплинного сьогоднішнього літературного життя. Потрібне, зрештою, історії нашої літературі.

Отже – що таке Богдан Жолдак?

Передовсім, це – явлена словом архісамобутня мислиннєвопочуттєва система, надзвичайно вразлива для всякого, хто схотів би взяти її на кпини чи й позбиткуватися. Жолдака на подив легко можна критикувати, вішати на нього всіх мислимих і немислимих літературних «собак». Скажімо, розлогий цикл його «макабресок» легко доведе мовного пуританина до шалу чи й навіть сказу: чи бач – наприкінці «просвітленого» в усіх аспектах століття письменник свідомо калічить рідну солов’їну, калинову і взагалі наймилозвучнішу в світі! Коротше кажучи – пише практично диким суржиком! Та ще й поза художніми («художніми?!» – з високо піднятим кулаком та гнівними блискавками в очах перепитає строгий літературний суддя) текстами насмілюється ставати на захист отого розпроклятого суржика. Гріх непрощенний! А приклади його мовностильового «недбальства»? Та їх можна цитувати нескінченно!

Далі. Про що пише Б. Жолдак? Хто його герої? Чи «типові» вони і в яких «типових обставинах» живуть і діють? Які ідеали сповідують? Які почуття своїми словами і вчинками викликають у читача? Якщо хтонебудь з нестійкими нервами (чи, як застерігав В.Винниченко, «без брому») спробує відповісти на ці запитання, то такого допитливця можуть чекати наслідки найнепередбачуваніші.

Справдібо: персонажів, якими «оперує» прозаїк, у чистому вигляді «в природі» майже не існує. Вони «населяють» собою якісь ефемерні ситуації, обговорюють якісь далекі від життєвої доцільності теми, коять вчинки, що й близько не межують із нормальною людською логікою. Одне слово, живуть у світі ірреальних обставин і почуттів. З чого і з кого списував письменник свою прозу – навряд чи візьметься пояснити навіть найвищий літературний Бог. А раз так, то резонно спитати: в ім’я чого все це пишеться? Аби просто побавитися словами, погратися в літературу, збавити зайвий час?

Не поспішаймо з присудами. Бо, незважаючи на всі щойно викладені резони, вони є тільки поверхневим поглядом на явище з назвою «Богдан Жолдак». Істинна ж його суть до розкриття надається нелегко й не одразу. Не береться осягнути її вповні й автор цієї статті, хоч би як того прагнув. Передусім, либонь, маємо визнати: проза Б. Жолдака – неоднозначний і неодновимірний продукт літератури перехідного періоду, коли любенько почили в Бозі усталені погляди на суть і призначення художнього слова, канони, приписи, рекомендації... і так далі, й таке інше... Література перестала бути прогнозованою, підпорядкованою певним стереотипам, узгодженою з написаними кимось «нагорі» законами творення й існування. Нові суспільнополітичні обставини дали небувалу проекцію на суть і зміст літературної творчості, дивовижні метаморфози якої, можливо, найвиразніше виявилися саме в прозі Б. Жолдака.

Її повна розкутість, абсолютно вільне, автономне дихання, її максимальна незалежність від будьяких ідеологічних і фахових рецептів стали, поперше, відповіддю сформованої в нових історичних реаліях художницької свідомості на вічний спочин догматів соціалістичного реалізму, а подруге – актом свідомого подразнення закостенілого уявлення про «красне письменство», «канонізованого» і значною частиною його продуцентів, і його споживачів. Оцей другий чинник, на моє переконання, є домінантою творчого начала Богдана Жолдака.