Знову повернувся до помешкання портрет Юрія Сенкевича та старенький телевізор – уся квартира ще в попередній, ще передвесільній метушні.

Христина Свиридівна й Соня ріжуть овочі, на балконі попихують цигарками Люся й Ніна. Протираючи димом фужери.

– Хто так ріже петрушку? Кому ти так крупно ріжеш? Свиням? – цікавиться бабуся.

Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить впритул до Христини Свиридівни:

– Ви колинебудь бацили це, сцьоб свиням різали петруску їм?

Христина Свиридівна, одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні.

Соня йде геть, тобто до кімнати, вмикає «Соні», з її кімнати залунала така ж імпортняча музика.

Христина Свиридівна сама на кухні кришить сало, з балкона заходять Ніна й Люся, стара схлипує:

– Я не вірю, – киває на музику, – жодному її слову.

– ? – Ніна.

– ? – Люся.

– Вона мені сказала, що Херсон стоїть на Дніпрі, наче я така дурна й не знаю, де стоїть Херсон, – провадить бабуся.

Володя од порога починає сміятися з неї.

– Що тут смішного? – обурюється Христина Свиридівна.

– А де він, потвоєму, стоїть? – зблискує він окулярами.

– У Севастополі.

Володя перестає сміятися.

– Я б на твоєму місці не сміялася, а подумала, ми там не раз із твоїм дідом Семеном Семеновичем були, старовинна назва – Херсонес.

– Ніякого Херсонесу в Севастополі нема.

Христина Свиридівна гукає:

– Толю! Толю!

З’являється Анатолій.

– Ти в нас усе знаєш, де знаходиться Херсонес, ти мусиш знати.

– Десь на морі, в Криму. Звідти Володимир привіз християнство.

– Що? На морі? В тебе карта України є? – панікує Вова.

– Ніколи Херсон не стояв на Дніпрі, я слухала весь час та тільки мовчала, а тепер скажу, – тріумфувала стара.

Анатолій повертається зі своєї кімнати.

– Дивно... Не можу знайти атласу. Дореволюційного, давнього такого...

Хотіла запасти мовчанка, але голос Юри зза стіни не дає:

– Не знайдете. Він там же, де й Цицерон.

Закипає Володя до Ніни:

– Скажи ти щонебудь своїй дитині! Це вже – нестерпно, переходить усякі межі. Що він говорить?

Голос Юри продовжує:

– Я кажу, що атлас там, де й наші котлети.

Ніна кидається до холодника, виймає звідти каструльку.

– Мамо, можеш не шукати, їх з’їв тато. І тьотя.

Ніна не поймає віри холодній каструлі.

– Ти смів? Ти смів? Ти смів з’їсти дитинині котлети?

– У нас же – гостя, – пробує Вова.

– Котлети з м’яса?

– Гостя! Не кричи. Бо зранку – рестік зачинений.

– Із базарного м’яса! Хворої дитини котлети... Який це «рестік»?

Володя знизує плечима:

– Ресторан.

На це слово оживає Анатолій:

– У мене тут стояв атлас! Де – атлас?

– Заспокойся ти. Знайдеться твій атлас, скоро. – Тихцем: – Може, Юра готував уроки і взяв.

Голос Юри:

– Я не беру, не питаючись, книг. Вони там, де й котлети.

Ніна зазирає до каструльки:

– Нема.

– Дивно було б, – кидає зза стіни Юра, – якби були.

Володя спалахнує:

– Скажи, прошу, щонебудь своїй дитині, бо це вже – неможливо.

– Це, між іншим, і твоя дитина! – спалахнує й Ніна.

Зі своєї кімнати виходить Соня і всі вмить вщухають.

Бо вона в сліпучобілій фаті.

Соня хороша, схвильована. Володя теж:

– Чому Херсон стоїть на Дніпрі... Бо був чудовий херсонський вечір. А мені – ніде було ночувати, це називається: приїхав у відрядження. I ось я бачу дівчину. I в мене таке враження, що ми десь колись бачилися.

– По телевізору, – встромляє Люся. – Ось по цьому, – тицяє пальцем.

– Не знаю. Уявляєш? У чужому місті. Ми познайомилися. Я їй усе розказав...

– ...що ніде ночувати, – не втримується голос Юри.

– Так. А вона мені розказала, що їй – теж ніде ночувати.

– У Херсоні? – не розуміє Люся.

– Так. Батько в неї – випробовувач вертольотів і вони посварилися. Він дуже суворий. Двоє. В одному місті, – замріяно згадує Вова.

Ніна одвертається, щоб не плакати.

– I отак прогуляли цілу ніч. А потім – вона приїхала до Києва.

– У відрядження? – занадіюється Люся.

– Ні, назавжди. А між цими двома подіями – ми просто говорили по телефону, – оповідає Володя.

– Доки його не відключили.

– Відімкнули тобто, – виправляє Володя.

– Може, – буркає Анатолій.

Люся зиркає на Анатолія:

– Помоєму – це любов.

Усі принишкли, а не Соня:

– Я наресті вирісила остаточно: не покидати великий спорт його!

Володя на це захоплено обводить усіх поглядом, тріумфально зазираючи кожному в очі:

– Розумієте: це чудо. Двоє людей зустрічаються в Херсоні. Це однаково, якби вони зустрілися в Космосі. Чи у Всесвіті. А потім вона приїхала сюди, бо вирішила не повертатися більше до батьків.

Ніна бере дошку й підходить до нього впритул:

– Ми познайомилися з тобою, пам’ятаєш? На вечорі. На врочистому вечорі випускниківмедалістів у Жовтневому палаці культури.

Христина Свиридівна додає:

– Колишньому пансіоні шляхетних дівчат.

– А мені тренер мій плавання казе: Соню – ти – талант. У тебе в воді все виходить так все, наце в тебе мама – балерина вона, а не пілот вертольоту.

– Пам’ятаєш, ти сам до мене підійшов, Вово? В палаці?

– Мені всі пропонували йти в стрибки у воду тоді, а я післа у синхронне плавання я, в одиноцний розряд.

– То був чудовий вечір... Вечір для кращих випускників міста. Я була в такому бежевому платті.

– Але я тоді перший помітив тебе, – завважив Анатолій. – Це я штовхнув Вовку у бік.

– Мене тоді вони з ДеСеСа одразу взяли в збірну «Авангарду» ту, й ми поїхали й виграли область ми. Тренер тоді

мені при всіх і казе мені він: «Якби те не, Соню, то ми б і третього не взяли б ми місця ніколи».

– Я бачив тоді, так, саме тоді, тебе по телевізору, тепер я точно пригадую, так.

– Потім після свадьби ми вдвох поїдемо в Херсон ми, показимося насим батькам їм, потім заберемо ми мій кольоровий мій телевізор і привеземо його в Київ тоді, правда, Вово?

– Правда.

– Щоб нехай усі бацять кольори їх.

– Ти тоді підійшов до мене, підійшов, підійшов, підійшов! I спитав: «Дівчино, ви танцюєте степ?» Я сказала, що ні. Тоді ти сказав: «Нам пощастило, бо я – теж ні». Сказав! Сказав!

Гучномовець не втерплює:

– Пройшло п’ятнадцять хвилин...

Люся ляскає в долоні:

– Яка я дурна! Треба було брати Сенеку – і все. Чому я вирішила, що він у тебе вже є?

Відгукується лише Юра:

– I тоді б він опинився там же, де атлас, Цицерон і мої котлети.

– Я чомусь одразу уявила тоді степ. Я думала, що «степ» – це якийсь народний степовий танок. Я тоді ще не знала, що буває такий просто танець – степ, наче вальс. Хто знав, що це чечітка?

– Колись уся ця квартира... – замріюється Христина Свиридівна.

– ...і весь цей будинок... – осяюється Ніна.

– ...належав прабабці! Це вже я чув не раз. А тепер – він належить! Він належить – усім нам! – вигукує Володимир.

– А зі мною ти три роки зустрічався, доки одружився! – кидає Ніна.

– Мамо! Йди негайно сюди! – наказує голосом Юра на це.

– Ну що ти скажеш! За вами я знову проґавила «Клуб подорожей», – журиться бабуся в газету.

Володя бере у неї програмку:

– Так це ж програмка за минулий тиждень. Я гадаю – пора?

– Не минає п’ятнадцяти хвилин, – хрипить гучномовець.

Усі: гості, родичі, молодята ідуть на балкон, де накрито.

I розташовуються там, Христина Свиридівна сідає на чільному місці:

– Я хочу сказати. Сідайте. Я така рада, що все так добре закінчилося, що квартира наша залишається на місці. Що в нашу сім’ю увійшла Соня. Ти вже знайшла собі роботу?

– Ні! Я вирісила повертатися у великий спорт туди. Плавання синхронне – в нього велика перспектива така і майбутнє, як казав нам нас тренер плавання він.

– Гм, – не втримується Анатолій.

– Гм? – перепитує Володя.