– А гроші? Такі ж операції безплатно не робляться...

– Так, за гроші, но я його вговорив, що він ще й нам должен буде.

Тетяна сіла, хотіла розлютитись, але Федір був такий переконливий, що не дав. Він тричі їй пояснив, що за його кострубатими словами нарешті збагнула: зайва шкіра з грудей дуже ніжна, а особливо целюліт із них, виявляється, є дуже вартісний матеріал на інші косметичні пересадки, тож продавши його під час операції, вона зможе здійснити свою давню мрію!

– Ще й на тілівізор хвате, – радів Федір, – ти ж давно в мене мічтала!

Алла, почувши про це з антресольки, мало не випала з неї. Того дня вона записала на лінованому папері досі нечувані ритмічні візерунки. А в квартирі навпроти даманський ветеран двічі протирав запітнілий бінокль.

...Федір привіз Таню з лікарні й заніс до квартири на руках.

– Ти здурів, – шепотіла Таня, – нас же сусіди побачать.

– Наплювать.

– Дак я ж тут незаконно проживаю.

– Слухай, – намагався щось пригадати він, утираючи лоба, – слухай, переїжджай до мене. У мене не так красіво, але безплатно. А мою хату ми прикрасимо, – тут він, нарешті, пригадав, чим, знову побіг до таксі й приніс величезного телевізора.

– Чуєш, – сказала Таня, – а якщо... якщо вони знову одростуть?

– Циці? Так ми ще одного телевізора купимо. – А поки поправляйся, – він під’єднав антену, – а потім переїдемо.

– А як же я? – зойкала з антресольки композиторка Алла, бо перед нею поставала ненависна перспектива працювати в кабаку, де й ночувати нічним сторожем.

Але її за скрипом ліжка ніхто не почув.

Згодом молодята переїхали разом із ліжком, квартира спорожніла, морський бінокль теж, Валентин же зі своєю старостою Свєткою зустрічалися в незримій для оптики темній альтанці, бачити їх там могли лише Катька й Надька, підсідаючи на гойдалку.

І нарешті ветеран війни та праці Петро Сергійович зміг назавжди врятувати свої розхитані нерви.

На сцені стоїть велика шафа з полискованими дверима горіхового оздоблення. Тут же праворуч розташовано стола, радше камода з шістьома шухлядками, дуже зручного для ріжних ужиткових речей.

Гравюра, із заскленим зображенням трищоглового вітрильника. Під ним строго симетрично градусник з аерометром, віденського походження, який показує точну температуру і її тиск.

У кутку, тому що він красний, – ікони Богоматері та Богосина, оповиті рушниками зі щедрими та рясними гуцульськими орнаментами.

Лампадка, ледь жевріє. Під нею телевізор самсунгової роботи, дбайливо застелений мережаною серветкою, на якій стоїть слоник із надбитим хоботком.

Далі по стіні припнуто килимок кролівецького ткання, весь у рослинноантропоморфняних візерунках, що символізують древо життя а також Рожаницю з діточками.

Поруч – забитий у стіну цвях, певно, для того, щоб чіпляти на нього жакета, який цього разу висить навіть не на іншому цвяху, забитому для цього в двері, а щільно запнутий усередину вже зазначеної одежняної шафи горіхового оздоблення. Двері, соснові або кленові, цього не дуже видно, позаяк вони чимало фарбовані пентафталевою фарбою кольору слонової кістки, радше слонового бивня, із добряче засмальцьованим накладним англійським замком черкаської роботи, ключ ретельно застромлений у шпарину з протилежного боку декорації.

Поруч рукомийник, як годиться, з мильницею, повною мила, на кілочку вафельної роботи рушничок, допоки доволі охайний.

Дбайливо поставлені в кухлика зубні щіточки. А відро з помиями, як йому й належить, накрите накривкою.

У закуткові поруч – віник, що його поставлено догори ногами, певно, для того, аби не гнулася підмітальна частина; обік стоїть іще й довгастої ручки щітка таким же робом, тобто догори шерстю.

А ще швабра морського взірця, щояка, як і естамп на стіні, наочнить можливу дотичність помешкання до морських справ.

Далі по периметру настінний годинник із невимкнутим маятником коливальногойдального типу, естамп Глущенка у візерунковому обрамленні полтавськонаддніпрянського типу.

Мисник із Косова, в якому стоїть глечик гаварецької робітні, два куманці й баранчик опішнянської витворні.

А також підсвічник трахтемирівського походження з невикористаною свічкою, що, можливо, саме по собі засвідчує дієводійову перспективу мізансцени, ачей, обставин сценографії.

Поруч також скляний ведмедик львівського гутного ручного мануфактурного ужиткового виробництва.

Над ними книжкова поличка, незасклена, з творами Гі де Мопасана, Олеся Гончара, а також Коран (українською мовою), Спогади про неспокій Смолича (нерозрізані), Монтень, Повний курс органевтики для технікумів та вищої школи (видавництва «Вища школа», Київ, 1962 р. 384 сторінки), а також Буриданів осел Апулея (позаукраїнською мовою, а, зосібна, текстом), Угрюмріка Стівенсона, Фауст (українською мовою), зокрема десятитомове видання творів Стефаника (українською), Олекси Толстого Простування по муках (білоросійською мовою), листування Сенеки, Настанови із водолазної справи (водолазною мовою) та ін.

Швейна машинка з приводом од ніг.

Поруч велетенський книжковий засклений стелаж із нерізноманітними виданнями, зокрема з Вибраним однотомником Вальтера Скотта.

Навпроти відсутнє двоспальне армійське ліжко з дбайливими капцями під ним.

Не було обік нього й давнього лампового радіоприймача, а в кутку не стояв торшер без абажура, такого пропеченого збоку необачною лямпою. Геть не присутні венеціанські стільці, натомість – кілька віденських.

Бракувало навіть томика Маккіаввеллі, а ще тумбочки без квітів, особливо також не існувало великого буфета дубового шпону, без таких, типових для нього гранчастих під кришталь полірованих скелець із мідними прожилками (чи з латунними?), радше спижовими, а, головне, геть не існувало ні куліс, ні кону, ані...

Завіси

Кінець вистави

Чоловік повільно стоїть на паркеті.

– Ми тільки те й робимо, що не відчуваємо нічого, – лунає в міжтелефонному просторі.

А тут, у коридорі, морок чорнозелений, де спиною до нього повернутий він і швидко мовчить. Де він отак навчився? Коли це стає нестерпним, то:

– Так... Ну... Само собою... Ну – це не телефонна розмова, – тимчасово заговорив він.

Телефон класний, дротовий, бо виробництва ГеДееР. Чи Чехословччини.

Чоловік обертається, бо він затуляє тумбочку із телефонним апаратом, тому й поставa на перший погляд була дивна.

– Ну, що ти... – нарешті озивається він у дротові обшири.

Знову западає пауза, бо чутно кухню, там крапає вода. Чоловік неквапом стоїть у коридорі, тому його звуть Володимиром. Бо коридор зроблений із колишньої вітальні,

де стінами відгороджено ще кімнатки, туалети, ванночку й кухню. З іншого боку – двері до також велетенського, однак, не перегородженого балкона.

А тут є: стіл, стільці. шафа, портрет Юрія Сенкевича, канапа; речі тут – це розтин, розтин у перетині шаф, столів, стін, слів: це мікрошліф вимикача, лампочки, телефону, дверей і навіть деяких мешканців.

Звідси пахне вокзалом, а також телевізором.

– Авжеж, радий. Ну що, ти не можеш витримати п’ять хвилин? Аа... Ну, тоді двадцять. Іду, йду вже.

Йде, зачепивши гучномовця, той урочисто ожив з напівслова: