Вони виставляють жорстокість поперед себе, бо це їхня правда, й роблять усе що завгодно з тими, хто не жорстокий; таке трапляється між подорожніми, однак навіть озброєний не відає, що він такий же, як був і в кам’яному віці, що найновіша його зброя не захистить од несподіваної гострої каменюки в руках хлопчика, головне – вдарити відразу сильно й точно, як сталося з двома артилеристами, вони вже панували над нами, богували, принижували, набиралися над нами своєї правди й підсовувались нею до Оліньки, а та лише й могла, що притискати немовлятко, немов воно могло захистити, отут для артилеристів і наступає несподіванка – раз! Два! А потім три і чотири.

Окрім зручних тесаків, у них виявилося багато чимало корисного – запальнички, припаси, деякий інструмент, ба, коштовності, одежа (особливо взуття) занадто великі, проте годящі для обміну навіть у пустелі, де таки трапляються селища з добрими людьми, щоб перепочити, прийти до ладу, помитися, наприклад, загоїти ноги – це нагадує методику місцевих павучків – велетенська їхня кількість дивувала – чим же вони харчуються, як тут усе для них не поживне? Нарешті наш учитель додивився: випускаючи й плетучи павутиння, розпускали його за вітром і воно значно грубшало, твердіючи, а додати ще вранішньої роси, отак потроху збільшувалось, а потім павучки його і з’їдали, перетравлювали та плели нове.

Ми їм заздрили, бо вони могли й літати ним за вітерцем, а нам треба було робити це ногами по камінцях, тобто весь час дивитися під ноги, щоб не наступити на камінь чи розколину, особливо остерігатися великих брил, за якими чатує засідка, на яку пантрую я, щоразу засовуючи під лахи руки, мацаючи руків’я зброї, благаючи Бога більше не рости, лишатись отаким вічним хлопчиною, непоказним на зріст, геть безпечним, якого веде за руку сивобородий саморобний сільський шаман, щосили удаючи, що цей краєвид колинебудь закінчиться.

Гримнуло, а тоді бухнуло, забряжчали деякі шибки од резонансу, але не ми зі Славком, бо відчули нутром, що цей вибух не про нас; отак – іще не долетіло, а ти вже знаєш що й куди, хоча закавулки Подолу відлунюються, дурять – але не досвідчених інтелігентів, які, нарешті, відновили всі інстинкти.

По битому склу ми проковзнули до книгарні.

– Палімпсести? – перепитала молоденька продавчиня й потягнулася до полички. – Василя Стуса?

– Ні, панночко, – підняв пальця Славко, – Арістотеля. Не про Стуса спокуса, – заримував він. – Ні, не повна рима.

Знову підняв пальця.

Дивно, але одразу за жестом на вулиці добряче рвонуло, хоча книжки щільно приглушили удар, тактак, це дуже вдало розмістити їх в глибокому підвальчику.

– Гм, – сказав Славко до свого пальця, – Вдеруться кацапи і перетворятьтаки Стуса на справжні палімпсести, змиють його, а поверх нього понаписують... кого?

– Та кого ж, як не Пушкіна, – зірвалося в мене.

– Ну. – намружилася дівчина, – при чому тут Пушкін? Це ж поезія, а не.

– Та яка там поезія? У них завжди так: попереду сунуть Пушкіна, а потім – Путькіна, – зримував він.

– Поки не пізно, давайте нам Арістотеля, – побіг я очима по важких стелажах.

Річ у тім, що ми не жартували – після чергового сексуального скандалу Ватикан змушено розкривав свої бібліотечні запасники, тож виявилося, що давній манускрипт «Одкровень Іоана Богослова» написаний поверх змитих літер давно розшукуваного Другого тому «Поетики» Арістотеля. Католики таки довгенько приховували шедевр і аж ось, коли розкололись, а наша таки «Просвіта» видала його невеличким тиражем.

– «Просвіта?» – морщила гарненьке своє чоло красуня. – Ні, ми з нею не торгуємо.

– Чому? – суворо перепитав Славко й дівчина знітилася, щоб не обвинуватили в колабораціонізмі.

– Бо навчальна література не наш профіль, – благально глянула.

– Ну да, ну – не Пушкін. От чорт, таки даром перлися аж на Поділ, – зітхнув я.

Отак античний світ не бажав поєднуватися з нашим.

Перш ніж вийти, ми нашорошили вуха й інстинкти – ні, там ніде не шелеснуло, не свиснуло – і лише тоді ступили на асфальт.

Дівчина крізь вітрину дивилася вслід і думала, як це можна постирати Стуса – це ж стільки тиражів? А потім вирішила, що йдеться про те, аби постирати в головах.

Ми знову ступили на крихке бите скло.

– Не ясно, чому Ватикан так довго приховував «Поетику»?

– Гм, – сказав Славко, – бач, їм незручно було, що вони вважають церковні тексти вищими за якісь там язичницькі, хоч би й античні, а тут, бач, довелося нарешті в цьому зізнатися.

Десь високо профурчало і впало на Замкову гору, сипонувши вгору гілками.

– От тобі й білоруси, – просичав Славко.

– А ти думав, – докинув я, – їхні урядовці навмисне удавали різні Мінські домовленості, тягли час, а потім зімітували свій конфлікт із Москвою, щоби та мала час таємно підтягнути туди під наш північний кордон війська, а звідти посунула – і от на, маєш. Бо звідтіля до Києва якихось сто кілометрів, отак.

Правда, сябри таки вчасно попередили наших волонтерів і вправні хакери перепрограмували всі їхні дрони – й головна атака захлинулися, бо кацапи за переплутаними координатами масовано влупили по своїх же.

Але!

Особливо активізувалися «калоборанти» на місцях – надто, коли в США до влади прийшов їхній симпатик Трамп; але й тут замасковані вороги дали маху, бо волонтери прибили їх мало не в зародку; однак хто його зна, який той зародок завбільшки?

Оце зараз і вирішувалося в локальних сутичках.

Тут постало питання – а звідки в них стільки наступальної зброї та боєприпасів? Тоді ж то і з’ясували правду про всі колишні й теперішні вибухи на наших військових складах – вони бо прикривали «сальдо» – тобто зникнення різного армійського начиння, що його накопичував місцевий «рускій мір», заздалегідь готуючись підтримати агресію; та, зовнішня, зупинилася, а ця, внутрішня, ще ні, з усієї сили створюючи ілюзію громадянської війни.

І от тепер нам треба рушати в центр міста, крутитися книгарнями, щоби встигнути по давньогрецький шедевр, адже він міг знову стати недосяжним на дві тисячі років, бо кілька випадкових влучень по книгарнях – і прощавай тираж.

Я аж почухався – так свербіло дізнатися, що там дідфілософ натеоретизував? Та я б за цим весь день катався під обстрілами, це ж треба – отак парадоксально прокладався інтелектуальний місточок через епохи та континенти.

– Люди кажуть, що дід не втратив актуальності, уявляєш? Таки історія розкриває свої таємниці, – урочисто завершив я.

– Не уявляю, доки не прочитаю, – зримував Славко, приховуючи хвилювання, адже давня антична інтелектуальна загадка наближалася до своєї розв’язки.

На автівці сиділа зграйка дітлашні, посмоктуючи льодяники й подригуючи у такт ногами.

– Ану киш, – не сказав я, бо скільки у них тепер тої радості? – А от угадайте, діти, влізу я в машину чи ні?

Вони оглянули мої габарити.

– Ви нє, а дядько да, – констатувало одненьке.

– Ніяка це не машина, а «швидка допомога», – блиснуло інтелектом іншеньке, бо додивилося крізь тоновані вікна на задньому сидінні закривавлений брезент і медапаратуру.

«І як вони війни не бояться?»

Ляснуло ще кілька разів.

– Стріляють, – зітхнуло третіньке й ретельніше засмоктало цукерку.

Діти неохоче злізли, щоб ми відчинили дверцята. Вони загадково кивали за ріг, я бігом подивився.

Там лежав боєць, підклавши пухкі офісні двері, широко розставивши ноги й виткнувши уперед небачено

довгу рушницю з армованою стволиною; ще двоє, притулившись до протилежних стін, скеровували його, сторожко спостерігаючи далекі постріли крізь потужні натівські біноклі.

– Вітер крутить, – матюкнувся один на криві завулки, – поправка на температуру три, на деривацію – нуль один.

– А що таке деривація?

– Поправка на кут обертання Землі, – буркнув крізь бінокль перший навідник.

Отак! Я відчув, як вона обертається піді мною й нарешті почувався громадянином планети.