– Лівіше за трубою, – додав другий.

Я втупився туди, але звідси ніякого димаря не узрів – хіба вони чи не за горизонт стріляють? Протер окуляри, та все марно.

Ляснув далекий постріл.

– З елеватора б’є, – нарешті почув.

– Труба товста?

– Така, як годиться.

Стрілець перевів окуляр і дав кілька разів у відповідь.

Мене тоді вразила конструкція – затвор аж під саме плече, він вправно викидав додолу великі стріляні гільзи і я замилувався, як поетично з них тече, стелиться димок, серпанком повиваючи подільську бруківку, і прийшла думка: а чи не можна зарядити патрони ще раз? Вкрутити новий капсуль, насипати знову пороху? Оно ж гвинтівку переробили?

– Саморобний штуцер? – кивнув я на зброю, бо такої не бачив навіть в інтернеті.

– Ти б краще б ліг, – почув у відповідь, – бо зараз буде отвєтка.

Я озирнувся – пацанчата вже поховалися. «Боже, як швидко діти звикають до війни».

– Так я ж хотів похвалити, – кивнув на рушницю, лігши збоку. – Той і оком не повів, вдивляючись в окуляр і дав іще двічі. – Тобто, хочу сказати, що саморобна зброя завжди краща за серійну, – відчув, що стрільцеві такий текст до вподоби.

– Ну не така вже й саморобна, – нарешті озвався, – ствол ПеТееРу подовжилидоварили в інституті Патона, казьонник переробили з старого ДеШеКа. Де надфілем, де алмазом – разраз. В смислі алмазної пасти, – уточнив він.

І нарешті підвів голову.

Тут до мене нарешті дійшло, що запала тиша.

– Невже влучив? – усміхнувся правий коригувальник.

– Влупив суку, – підтвердив інший своєму біноклю й поцілував його.

Я вже хотів було підвестись, але хлопці жестами зупинили, й стрілець дав іще двічі. Я збагнув, що на елеваторі могли хитренько прикинутись поціленими.

– Кажись, амінь, – підсумував він. І піднявши вгору патрон, додав: – Крізь бетон б’є, крізь броню б’є, отак. Сам точив сердечник!

І поцілував кулю.

Усі дослухалися. Аж доки стрілець ліг на бік і, підклавши чохол, почав розбирати «штуцера». Хлопці хутко його розкладали по сумках.

– У тебе рація пищить, – сказав один навідник іншому.

Той тицьнув тангенту і швидко заговорив туди, а потім до стрільця:

– Пояснили, що пора на Узвіз, туди ще якийсь снайпер лупить.

– Та невже? Це, хіба, останній мерзотник у них лишився, – відповів той.

– Ну, ще кілька наводчиків засіло, покоцаємо й настане мир над нашим вічним містом.

Славко замилувався цим поетичним висловом, навіть не зміг підібрати належної рими, щоб завершити текст.

Я підбіг до авто, щоб їх підвезти, підкотив, але вони вже кудись зникли, отак.

І тут здогадався:

– Назбирати гільз.

На згадку, зафіксувати подію, так само як Арістотель свою теорію, а от вони, мідні, виявились гарячі, і я ждав, доки вистигнуть на асфальті. Час був при мені.

Стрільці забули викрутку, а ще я побачив мастило на картонці – ось і все, що лишилося від позиції.

– Ну ти довго там? – посміхався Славко крізь дверцята. – Арістотель не жде. Арістотель... яка ж до нього рима?

– Мефістофель?

– Ні, неповна.

Я напхав металевими історичними артефактами кишені, а коли сів у авто, відчув крізь тканину тепло від гільз, що в риму швидко зникало, «мінялося тобто миналося».

А почалося все з того, що імперська вовчиця Єва Браун випадково (чи не випадково?) потрапила не в ту койку. І було чого – її правовірний Адік знову подався в свою мистецьку майстерню під Райхканцелярією, що під Райхстагом, куди не допускався ніхто. Чи, може, й не туди, а полетів у свої баварські Альпи, які він навмисне збудував, щоби таємно там бачитися. З ким?

Єва Браун напружила своє й без того багате треноване тіло і мимоволі замилувалася. Звісна річ, Адько зробив усе, щоб її, молоду і гарну, позбавити духовного розвитку – була бо фотомоделлю й не тільки – чудовим фотографом, кінооператором, і якби не постійно стовбичила біля плити, хтозна, може би легко переплюнула будьяку творчу сучку. Звісно, кухня! Чи не для того Адько поринув у вегенетаріанство, аби вона, Єва, не могла й одійти від шинкувальниці, готуючи найвибагливіші страви із найнесмачніших компонентів?

Ховався він від своєї громадянськоцивільної дружини дуже просто: збудував безліч однаковісіньких схоронів, де сиділи однаковісінькі двійники, що, часом, і сам плутав себе з ними. І все лише задля того, аби ховатися від неї та державних справ у так званій майстерні. Що він там малював? Знову акварелі для конкурсного вступу до Віденської художньої академії? А дзузьки – од нього ніякими фарбами вже давно не пахло.

Єва обурено штовхнула ногою першіліпші двері схорону й удала, що сама повірила в правду:

– Адюньчику, гутен нахт!

І затулила рота поцілунком – не треба аніяких виправдань, мовляв, «я ніякий не Гітлер, а лише майстерно підроблений двійник», поцілунок цей видався жагучий, завдовжки не лише з язик, а й зі статевий акт, звісна річ, чоловік знудився під кітелем за довгі роки, лише ґудзики бризнули на підлогу – адже завбачливий Адольф не подбав створити для своїх віддзеркалених рабів іще й копії Єви Браун. Чому? Бо, як художникаквалерист, не прагнув одноманітності, то про яких подвійниць може бути мова, коли до твоїх послуг завжди напоготові або Ленні Райхеншталь, або особиста пілоткавипробовувачка: секс під час фігур вищого пілотажу – хто б іще міг у світі собі таке дозволити?

– О, гот міт унс! – нехарактерно палко як на себе заволала Єва, хоч і не була в кабіні «мессершмідта», а набагато вище – партнер бо нарешті виявився не обрізаний. Аякже – вперше спізнала оргазм раніше за чоловіка... Од такої простої думки несподівано вкінчила ще раз. Хто в цьому світі може зрозуміти пристрасну треновану жінку, змушену злягатися сімейно крізь грубезні солдафонські гандони, якими маскувався фюрер, і пожіночому удавати, що не помічає: вождь обрізаний. А вона ж бо була – арійка.

Одкинувшись на ерзацшовку (Третій Райх і тут економив на альковах), Єва ще раз навпомацки перевірила відсутність гандона.

– Гандольф! – отак вона через нього, гумового й ненависного, часом прозивала Адольфа. Сама пожаліла, зрозумівши, чому саме армійські він використовував – не так з міркувань економії, як тому, що армійським частинам було заборонено запліднювати окупованих неарійок, аби не розбазарювати генетичної расової чистоти, тому й видувалися причандали не з лагідного латексу, а з найцупкішої протигазної гуми. Гандольф уважав, що її жорсткість додає фрикціям фактури, і саме це головне в сексі, а не ніжність.

Він щоразу прикидався:

– Не хочу мати дітей...

Мовляв, зазнав у далекому 1918 році газової атаки під Верденом (що на річці Соммі), де навіть осліп був, і тому дуже, мовляв, остерігається невдалого отруєного потомства.

Брехня! За те отруєння він і отримав позачергове звання єфрейтора, та був відряджений на окуповану Україну ув Полтаву, де надто успішно відбув курс лікування – якщо на вкраїнських фруктах йому відновився зір, то сперматозоїди і поготів. Просто він маніакально економив на всьому, наприклад, на харчах, удаючи вегенетаріанство, то що казати вже про дітей, які вимагатимуть суттєвих витрат із зарплати.

...Єва Браун відпустила крайню плоть.

– Я хотів сказати, що. – намагався виправдатися сутінковий партнер, пояснити, що він не той, за кого себе видає.

– Мовчи! – рикнула імперська тигриця й знову заліпила йому рот масним поцілунком, іще вдалішим за попередній.

І що поробиш? Змушений сексуально коритися, чорт же їх, панів, зна, та їхні забаганки, раз ти розконвойований раб, то терпи все. Краще їсти ерзацхарчі, ніж концтабірну баланду. Отак.

Виходячи в коридор, Єва непомітно позначила це помешкання губною помадою – це нескладно зробити, припавши легеньким поцілунком до броньованих дверей.

Тобтосебто, в неї почалося нове життя, особливо статеве. А що було робити, коли Гітлер уперто програвав битву за битвою, наполегливо віддаючи так тяжко завойований життєвий простір, що Єві здалося навіть – робить він це навмисне. Замість, наприклад, вкладати бюджет в озброєння, циндрить його на якусь містичну «зброю помсти», якої ніхто не бачив та й і навіть не чув.