– «Врубель», – прошепотів радісно він.

Унизу, на спортмайданчику, скупчилися тисячі маршруток.

– О, дуже зручно, – мало не прохопився він правдою про вдале сполучення між ними.

– Ти про що? – одкинула волосся.

– Ти можеш їздити до мами.

– Хіба тут є той маршрут?

– Поглянь, скільки машин. Ясно, що і той є.

Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Несподівано Настя стала:

– Ти ходитимеш в мою бібліотеку?

Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там, прикриваючись, прошепотів:

– А можна?

– Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму... Тому скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.

– А чому не художник?

– Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.

– А про фотографа не подумають?

Вона всміхнулася:

– Ну, фотограф же – інвалід.

Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закульгав на обидві ноги, кривлячи губи:

– Людооньки, я інваліідний фотомайстер, я прийшов зализати Насті, – він похлинувся, – зализати глибоку душевну травму!

Як вона пирснула! Вони аж упали з косогору, котилися навперейми з капелюхом, реготали, аж доки відчули, що одпустило.

Це неначе ти лампочка. Чиста, акуратненька, виходиш при цьому на вулицю й нічого не підозрюєш при цьому, бо ти ж ні про кого поганого не хочеш, навіть не думая про це.

Ідеш, світишся собі й людям, навіть не штовхаясь, хоча, правду сказати, декого не завадило б, особливо, хто ходить, читаючи газети й не бачачи нікого перед себе. І раптом твоя вольфрамова ниточка – блись – і перегоряє, бо тебе хтось у вухо – раз, тобто трісь. І от ти летиш довго, доки не починаєш лежати, доки знову потроху починаєш блимать. Й люди на тебе так довго й гидко дивляться, наче ти алкашка якась, чи підзаборна проститутка.

Ти поволі встаєш, обтрушуєшся, обдивляєш себе і все в порядку, і світ навколо тебе знову такий же класний. Тільки в ньому немає твоєї сумочки, вона просто зникла. Ти озираєш його, а її там наче й не було ніколи.

Тільки тоді починаєш кумекати, за що тебе отак сильно врізали в праве вухо, що ти злетіла з тротуару і опинилася в траві, стриженій такій, невисокій, щоб сумочка там могла заховатися. Разом із документами, гаманцем, деякою біжутерією й різними ще предметами, про які я прагнула не думати, боячись мігрені. Квитанції! Ще й досі неоплачені, ну чому? Чому я не оплатила їх, тягнула до зарплати?

І ти приходиш під хату й починаєш ловить пацана, щоб переліз по карнизу в вікно й і одкрив тобі твої власні двері, щоб ти зайшла всередину і сіла, як дура, посередині. Бо лампочка бобо, наче з невеличкого похмілля, й ти починаєш думати ним, як замінити новий замок, бо хтось тепер вийме з сумочки ключі й прийде вночі і вдарить у вухо, лише чимось залізним.

І тут голова починає працювать і вже кумекаєш, що грошей до нової зарплати геть нема, бо вони залишилися в тій же сумочці. Од чого починає боліти й ліве вухо, хоча воно було ні при чому.

Доки ти обома не починаєш розуміти, що дзвонить телефон уже не перший раз.

– Альо...

– Ви мене ізвініть, може, я безпокою вас, одривая од важних дєл.

– Які діла.

– Дак от, я безпокою вас по поводу деяких речей, принадліжащих, повідіму, вам, якщо ви Орищенко Світлана Федорівна.

– Так, це я, – продовжую не розуміти.

– Отак і записано в паспорті, обнаруженому мною.

– Де? На траві?

– Ні, в сумочки.

– Сумочку, кажу, ви на газоні знайшли?

– Там ніякого газону не було, бо це случилося в урні, по причині находящій на автобусній остановки.

– В урні? – образилася я.

– А де ж іше, як не в їй. Я просто случайно заінтересувався, хто це такий багатий, шо вибрасує в сміття таку ще дуже не стару вещ. Одкриваю її, не брезгуя, й обнаружаю різні речі, включая паспорт.

– А ключі? – з жахом питаю я.

– Імєють мєсто бить, – була відповідь.

– Як мені віддячити вам? – починаю розуміти.

– Ось об етом і розговор, – полегшено зітхнув телефон, – бо я вже думав боятись якої провокації й спокійно викинуть краще це все.

– Провокації? Якої провокації?

– У виді міліції, – видихнув телефон. – Бо як я потом доведу, що знайшов сумочку в автобусній урні?

– Коротше конкретно, де я вас можу побачить?

– Ето вопервих, і ето вовторих, – була відповідь.

– Де?

– Тольки в случаї вознаграждєнія.

– Якого?

– Достойного чоловіка, який робить помощ іншим чоловікам. Двісті п’ядесять.

– Сто п’ятдесят! – кричу я, бо одкладала в заничку купити помаду «Буржуа», давно мріяла, таку всю з природніх компонентів.

– Що? Да как ви можете? Ну ладно, я готов і потірять...

– Де й коли?

– Німєдлєно й тут, ви підходите до вікна і, бача мене внизу, вибрасуєте туди нужні дєньги, після чого, удостовєрясь ними, я кладу вашу сумочку на землю й ви можете її спускаясь забрать.

Коли гроші летіли вниз я встигла подумать: а якщо не покладе? Дивилася, як кружляють складені докупи купюри і як хтось, прикриваючись тією ж газеткою, кружляє, ловлячи їх.

Усе отойой точильщик з Ладимирського ринку, це він Тоньці так нагострив древні, ще доцарськєї іржі ножниці, ще й наполірував кінці, но він, гад, перестарався – оті кляті ножиці тепер ріжуть шо хоч, і от вона їх одо принесла додому, не знаючи, чим це може скінчитися для ніїй, і починає різать усе, що ріжецьця: і тюль, і газ, і шифон, і, гадство, мішковину вони так само ріжуть.

Маать, вона так сильно захопилася різанням, що не почула, як туди зайшов її Петько, законний чоловік од третього шлюбу. Маать, вона сиділа до нього сильно спиною, захоплена тими клятими ножицями, чи там кроїла, чи там штопала ними щось, бо коли він її охопив радісно і сильно ззаду, не дихкаючи при цьому перегаром, то, маать, вона подумала: «Бандити!»

Бо хто й же це буде нападать ззаду і сильно? І не пахнуть знайомим перегаром? Ясно ж, літо, вікна й балкон відкриті, до який же дурень, якщо він не злодій, не скористається, що жінка захоплена різанням тканин: і шифону, і газу, і мішковини, – щоби не напасти на неї зненацька зізаду?

Вона тільки до й зойкнула: «Ой!» – отак, і більше нічого не встигла сказать, бо рвучко повернулась і одмахнулась ножицями. Бо Петько ж ніколи раніш, аніж треба, не приходив додому, а тіко пізніше. І завжди перегар приносив. А що сьогодні йому таке стукнуло, що він порушив усі правила? Мабуть, хороший літній день, який п’янив його сонцем, шо не треба було й «сонця в бокалі» чи до ще якогось й іншого шмурдила. А, може, він уже всеньке пропив, окрім ножниць, і вже не було геть за що кірнуть?

Що вона од несподіванки одмахнулась ножицями і куди? Просто йому в живіт, бо він же не знав, що вона наточила їх і тому не встиг вчасно одскочить – і це його вина, що вони взяли і вгородилися йому, минуя черевну порожнину в печінку по саму ручку.

Просто ву живіт, шо ні він, ні вона не повірили, доки він сам назад їх не витягнув, полірованих, і не закричав од цього, побачивши ножиці раптом їх усі у себе у внутрішньому органі печінки.

Потім закричала його кров, линувши звідти, а потім уже сама Тонька почала кричать дужче за двох, кричала, доки не додумалась докричатися викликати «швидку допомогу» і кричала, доки та не приїхала.

Але «швидка допомога» не дурна і сама почала викликать по рації міліцію, щоби та була не подумала, що це «швидка» тут такого наробила. Бо буває: хтось когось заріжуть, а потім на лікарів кажуть.

За цей час тойдой Петько бере шифон чи мішковину і починає писати кров’ю пальця, що: «Антоніна ні ву чім не винна, бо то все я сам винен, шо прийшов додому». І цю записку передає жінці, а та знову починає кричати, побачивши кров у виді букв.

А слідчий мент не став кричать, а мовчки й акуратно забрав собі цю тканину з речовим доказом і почав вести слідство.