Хоча й тута треба сильно подумать, хто й кого зачислив у святці, бо й по цей день, Москва, яка стоїть на таких дивних піруетах історії, ще й досі являється єдиною в світі європейською столицею, яка ніколи не була хрещеною. Отакечки. Хоча й має найбільшу в світі християнську паству, хоч і не охрещену... Ну не парадокс? Хрестити її, хрестить щосили, як колись зробив із Києвом св. Володимир. Вона зараз має свого Володимира, та ще й Володимировича, то чому ж він зволікає? Тут не треба чухатися, як це робив був Андрій Боголюбський і дочухався...

Позганяв би усіх її мешканців у Москвуріку, знову би перетовк на твань, охрестив би нарешті кожного, та й сам теж канонізувався у сан рівноапостольного. Й не треба було би знову і знову чергуватися владою з Мєдвєдєвим, який за народною легендою – онук Петербурзького равина, що для Росії нетипово. Як нетипово для неї і все інше.

Треба отак встати з ліжка зразу на дві ноги, желатільно на праву, а тоді йти їхати на Петрівку, в те місце, куди переїхав ринок Птічка, й і там купувати манікюрні ножнички, тіко не китайські, а справжні з місцевого метала заліза, вже тоді везти їх на Ладимирське, тіко не в однойменний собор, а на однойменний ринок, хоч він і не біля собору, а навпаки, отам знайти точильника Едюарда і щоб він наточив їх тобі не для рєзки ногтєй, а для стрижки. І от тоді після того йдеш між рядами і шукаєш справжню селянку, а не перекупку, і не найдя її там, ходиш навколо ринку доти, доки знаходиш, і, підойдя, купуєш у ней два стакани чорної смородини.

Плюєш на чотири сторони і їдеш дванадцятими тролейбусами доти, доки не натрапляєш на кондукторшу Настю, в якої викупаєш сто однокопійочних копійок. І везеш їх з пересадками на Ладимерський, тіко вже не ринок, а під собор, і, обходя його тричі, хрестиш копійки й роздаєш їх стам жебракам, желатільно циганської національносте, і тіко після цього береш цими пучками пальцов ножнички й і починаєш стригти смородинки в смислі вистригать з єїх остатки зародків, такий пушок, і, настригши наперсток, з молитвами «Отрікаюся сатани» розвіюєш його, підпалюя на льоту сірниками (ні в койом случаї не зажигалкою, бо в їй нема сірки) на всі чотири сторони.

Купуєш в соборі тричі освячену лампаду і всипаєш у єї смородину й везеш її в Пирогів, де купуєш, знайдя комірницю Секлету, сто грам народної водки, після чого її везеш на Ладимерський, тіко не під собор, а під ринок, і даєш в руки точильнику Едюарду, шоб він своїми лічними святими руками перелляв її в твою лампаду, бо він має Божий дар розливати водку (і це доказано) таким образом, що після цього ні в кого не болить на ранок похмільна голова, скіко б хто не випив, лише потім їдеш додому, хрестячись і спльовуючи на всі чотири сторони, і вже там, купивши попередньо коричньовий обгорточний папір ізпід випічки просвир, вісім шматків його спалюєш на блюдечці, а той лой, що остався на поверхні, зішкрібаєш і зчищаєш у розчин смородини й лише після цього під домашньою іконою чіпляєш біля своєї вічногорящой лампадки поруч і нехай настоюється у висящом положенії три дні, окружаємоя святими щирими молитвами.

А в це врем’я їдеш у Білу Церкву, тіко не під неї, а під пам’ятник танку, і куди вказує його дуло, ідеш достатньо времені, щоб дойти до колишнього розкаявшого замполіта Лук’янченка і не розповідая йому причину свойого прихода (бо він і так усе знає), починаєш благословлятись ним од гріховенних помислів стіко, скіко він найде нужним, щоби опісля, пропустивши на вокзалі першу іліктричку і другу, сівши в третю її, їхати додому, мовчки везя при собі слова благословення, при чому не з ким не балакаючи, і, мовчки в цій тиші замішуєш пісне тісто, і скачуєш з нього вареники, предварітільно начинивши той загустівшой розчиненой смородіной, яка висохла вже достатньо під лампадкой.

Потом тіко підпалюєш газ із тої самісінько сірникової коробки, варячи у святоапостольскій Печерськолаврській молящій предварітільній криничній воді, що витікає з попід Ближніх її святоюрських Варязьких печер, орошаячись і молясь нею, ти з’їдаєш їх, шепочучи слова правди, каючись і поношаючи диявола по три отченаші на вареник, повільно ковтаєш.

Тіко головне при цьому – не забути послідовність святого обряду.

(2 квітня 2013 року, наступного дня нової двадцятишеститисячолітньої космічної ери сузір’я Водограю.)

У тому, що ґречновелебний Демидій народився, немає нічого дивного, адже його мати працювала в придорожньому генделику, торгуючи не лише наїдками та напоями.

Додати, що крізь це південне містечко Нижній Ботодайбо, рухалося до святих місць безліч прочан, то ж не дивно, що вона завагоніла.

Від самого народження він вражав сумирністю, покірністю, а, головне, чесністю; знаєте ж, діти, як не вкраде, то збреше, а Демидик був не такий, а навпаки – і сам не крав, й іншим не давав, так, що слава про нього хутко розповсюдилася межи простими людьми. Особливо, коли він трохи зріс і почав рятувати різних котів і кішок од мученицької смерті, знаєте, навколишні дітлахи замість того, аби з’їсти тваринку, піддавали її нещадним тортурам, тривало й подовгу катуючи й розважаючися з того.

– Ану негайно одпустіть кошеня, – наполягав він.

– А то що буде?

Демидій озирався: і дійсно кривдників було значно більше, аніж його самого.

– Краще мене замучайте! – продовжував він.

А що міг запропонувати? Адже подужати їх він не вмів, отож брав знущання на себе і, дивна річ, дітлахи од таких мордувань уже не отримували аніякого задоволення.

Чутка про незвичайного хлопчика хутко досягла Пафнутія, можновладця, котрий правив усіма цими землями і, як усі правителі, мав ту ж таки саму проблему: його підлеглі, оббираючи населення, нечесно клали до своїх кишень більше, ніж віддавали володарю, й це його дуже непокоїло, адже зловити за руку за таких порядків не вдавалося аніяк.

– Демидію, ти хочеш робити добро для загалу? – викликав він до себе юнака (хлопчина на той час уже доріс юнацтва).

– Так! – запально відповів він, бо відчув, що здобуде в цьому краю посаду, до того ж іще й суспільнокорисну, й нарешті позбавить рідну матір виснажливої роботи. – А в чому полягатимуть мої обов’язки?

– Ти ж знаєш, що в мене безліч доброчинних закладів, і всі вони потребують пильного ока, отож приступай до діла.

Як ніде в світі тут було багацько закритих і огороджених притулків, а також релігійних різних осередків закритого типу, де безліч дітей здобували виховання спасінням, невпинно трудячись, а щоби прибутки не розкрадалися, то йшли на будівництво нових таких закладів, з яких теж слід було збирати надходження.

Отже, Демидій ревно та побожно узявся до праці, дивуючи володаря, адже прибутки хутко перевершили всі сподівання, заклади множилися, мури навколо них вищали, а результативність вихованців невпинно зростала.

Так минуло чимало років, доки Демидій почав замислюватися про характер такої доброчинности.

– Як же це так? – якось зійшло йому на згадку божественне одкровення: – Не доброчинність живить беззахисних, а навпаки – самі вони живлять доброчинність?

Почав він складати різницю й вийшло, що прибутковість така шалена, що підозра закралася в невинну душу. Тим часом мати його вже не могла через старість виконувати своїх виснажливих обов’язків у генделику й через те дуже сумувала:

– А чи знаєш ти, Демидику, скільки незаконнонароджених нащадків у твого очільника Пафнутія? – запитала вона якось. – Скільки сиріт наплодив цей доброчинець, користуючись злиденністю краю?

– Ні, мамо, я не замислювався над цим ніколи.

– Так от, щоб ти знав: доброчинність його ніколи не встигала за кількістю байстрят, а за твоєї допомоги він почав іще одержувати од своєї розпусти прибуток. Адже вони тяжко працюють на свого незаконнонародженого татуся чи не цілодобово...