– Не бажаю! – відповів.

– Тоді не допустимо Вас до стартового майданчика, – було категоричне.

І от він лягає під ніж, вставляють йому катетер у шию. І що? Циркуляції нема. Бо свого часу йому завчасно зламали щелепи та шийні хребці – і рідина туди не доходить. Умирає він на очах медицини з її нікчемним шлангом, а та бачить, що ми отут, на хірургічному столі програємо гонки в Космосі, а однаково не ладна збагнути, в чому причина.

«Треба закрутити трубку», – аж коли здогадався він, потягнувшись до капіляра, але медики не дозволили.

– Турбулентність... – осяйнуло, й це було останнє на планеті Земля, що він устиг сказати.

– «Я такого гамна не питиму», сказав.

– Так і сказав?

– Отакечки, каже, я к такому не привикший пить. Я, каже, ни для того сюди приїхав, щоб мине туто всяким гамном вгощали.

– Інтірестно, до чого ж він привикший пить, шо йому наш самогон ни наравицьця? Шо він тут попиває, бо я ні разу ні віділа його трезвим. Оті дружки, що навідуюцьця, мабуть, йому лікьори возять.

Ну, тоді, я йому кажу: «Раз ти нашого гамна не привикший пить, то чого сюди приперся?»

«Просто посидіть про то, про сьо, – каже, – пообщаться в компанії».

«Сообщать нам отут, за нашим столом сидячи, про наше гамно?» – питаюся.

Він отако мовчить. Ми отако наливаїмо, п’ємо, а він отак надувся, сидить, і отако ручкою тягнеться до оселедця.

«Стой, – кажу, – а не гамно лі тобі проста наша сільодка?»

Він і руку під стіл заховав і сидить отак гордо, вже пожалів, шо випендрився, мабуть. Такий весь, хоч би побрився, весь у бороді. Бо Танька до його: «Так розкажи нам, любєзний, до чого ти привик ув столиці харчуватися?»

– Танько, ти так і сказала?

– От хрест з Христосом. Бо міні дійсно цікаво, чим же він туто пітаєцьця?

– Ти диви, приповзає туто кажну зиму зімувать, а потім знову до города бомжірує. Як тіко потепліє, так його вже туто й нема, алістократа. Я скажу, як нада, то нехай живе, у нас пустих хат скіко хочеш, до вибирай собі, порядкуй полюдському, все ж жива душа.

– А дійсно, чим же він туто пітаєцьця? Я ні разу ни бачила навіть, щоб він хоч би що вкрав. Навіть картопля в погрібі ціла, не кажу про курок. Чи я ошибаюсь?

– Ні, наче ничого ни пропало, я права чи не права, Танько?

– Я ни скажу, но Микита каже, що лічно бачив, як він по городу повзав і бур’яни гриз. Ще не вспів приїхать, а зразу од калітки зубами шастьшасть. Отак хапає зубами мне і їсть. Наївся, одхекався, а тоді поліз, ключа найшов і хату одвімкнув і в її зайшов, отак тяжко дихаючи. От тобі хрест зо Христосом.

– Ти шутиш.

– Які тут шутки, коли Микита ні разу в жизні ни збрихав. Чого б це йому брихать на приїзджого?

– Шо Микита, я тоже це лічно бачила, но тільки не захотіла тоді вірить очам, щоб отаке – чоловік бур’яни гризе. Я ни придала значенія.

– Ну пасеться собі чоловік, ну й на здоров’я, кому од цього вред?

– Да, дійсно, навколо бур’яну геть не стало. Може, він од чого лічицьця?

– І дружки його приїдуть, бур’яну накосять, насортірують, і поминай як звали.

– Да, дійсно, но я на це ни обращав вніманія. Но тільки який смисл зімою, коли треба літом лічицьця, коли ж соки є в рослинах. Нащо їм мерзлі бур’яни?

– Хто йо зна, а от подумать: худоба теж взимку пасеться.

– Но ни бур’янами ж.

– Отак і будем мовчать? Крепко він у голови засів з тим бадиллям, га?

– Ні, я ни про те думаю. Чого він кожного разу обирає одну й ту ж хату? Коли в нас покинуті й поприлічній є? Не скажу, але й з бур’янами не згіршими. А він у Бурячиховій хаті оселився й іньчьої ни жилає, це вже третій сезон, ну?

– Облюбував.

– А Бурячиха, царство небесне, хароша була жіночка.

– Да, одна жила, з сином, хазяйновита. От Бог не дав сім’ї.

– А Только ж її?

– Дак шо ж Только, як пішов у армію, так і не вернувся сюди.

– Шось йому, відімо, не понравилося.

– Ув армію. А куди всі інші пішли, оно скіко пусток стоять? Ніякої армії не хвате.

– Та в нас якіх хоч хатів – бери собі оно в клубі й живи. Там просторно, там скіко хоч можеш усіх своїх бомжів із Київа пригласить, чи я ни права, Танько?

– Да, шастають. Коли ці компанії тут, то я навіть собаку в хаті запираю, так мені спокійній.

– Боїшься, що вкрадуть?

– А шо ти думаєш? Так чи ні, а де ти путнього собаку знайдеш, ага. «Гамна такого, каже, я вашого не питиму». Ну я й ни втерпіла, кажу: «А от ви в гості в первий раз прийшли до людей, чого ж гостинця не принесли?

Хоч би гамна якого, а то з пустими руками ходите й критікуєте».

– Ой, хахаха. Так і сказала?

– От істін хрест зо Христосом. Він отако глазки здєлав і дивиться їми. А я кажу: «Ми зроду тут гівна не впотребляли, а їли й пили те, що маємо. І ніхто зроду цим нікого ни попрікав. Оно ти в Бурячисій хаті поселився ж, ни побрєзгував сільським житлом? Чого ж тобі в столиці Київі ву палаці ни сидитьця?»

– А він?

– Шо він. Надувся отако і сидить. І баче, що всі на це мовчать й йому це ни понравилось. Тоді він отако встав, за шапку і пішов.

– Гамна, ну? От скаже. Це ж своїми руками сдєлана, з сахарьку – і гамно? Як тіко язик повертаїцьця таке казать.

– Та чого ти носом шморгаєш – гамном запахло?

– Нє, наче шось горить.

– Видумав. Чому йому туто горіть?

– Істін хрест зо Христосом, шось паленим тхне. Наче хто рубироїд пале.

– Ну кому тут охота руберойд палить, таке скаже.

Стукстук.

– О, інтересно. Кого б це?

– Піди, одкрий, до й побачиш.

– О, інтересно, ми тут про вас говоримо, а ви вже й тут. Шо це з вами таке?

– Здрастуйте...

– І ми кажемо добрим людям «здрастуйте». Де це ви ввібрались, чи не в сажу?

– Зараз... Зараз... Блін.

– Дайте людині хоч стакан води. Бачте, людина не продихне.

– Ага, води – а як їм не понравицьця? Наша проста вода? Пийте, не жалко.

– То шо случилося, скажіть?

– Я... фух. Я згорів, блін.

– Як?

– Хата, блін. Пічка, блін, була з тріщиной. Ну й вогонь, блін, перекинувся на одєжду, блін, от. Ну, і потом уже на все. Фух, блін, єлі вирвався.

– Та ти... Хоч знаєш чия це була хата? «Блін»!

– Да, славна була жінка Катерина Іванівна Буряк. Ти б хоч знав, чию хату спалив.

– Да я ж не палив, трєщина в плиті, кажу, образувалась, блін.

– То ти б краще клуб спалив.

– Так, кажу ж, трєщина, блін.

– Ти б і підмазав, а не «блін» та «блін». Така славна хата, такої славної жінки пам’ять. Оно поверниться її син, наприклад, і що тепер ми йому скажемо?

– Дак я ж і є.

– Що є?

– Анатолій Буряк, син Катеринин.

– Як ви це робите?

Я почервоніла раніше, ніж побачила жінку, вона теж пашіла, отже, в мене замерехтіла вся дошка пошани моїх кавалерів, ну, тих, з якими було. Але до жодного з них не пасувала в дружини ця доволі немолода особа.

«Може мати?» – сахнулася, бо портретно вона влучала в кількох, але доволі давніх вчителів.

– Ну, поясніть, як? Ну це ж ви Надія Семенівна, так? Педагогіку викладаєте?

Наполягала вона всім, чим могла, навіть руками.

Я притиснула міцніше сумку до грудей, захищаючи їх або її, бо жінка була надто щира, як про її вік, до того ж сумка і бюст її не цікавили.

– Як педагога, благаю Вас, поясніть, мені просто ні до кого звернутись, бо в мене така ситуація.

«Та не муч, кажи вже», – мало не сказала я.

– Він сильно змінився, благаю, поясніть, бо в його віці це дуже небезпечно.

– Хто? – нарешті спромоглася я.

– Як, хто? Не прикидайтеся... Петро, хто ж іще.

Мені замерехтіли алфавіти, однак Петра не виринуло – це додало страху, бо тітка вчепилася в рукав.

– Ну, охоронець Ваш, – я мало не випустила сумку, бо зроду не знала охорони, не те, щоб охоронця. – Ну, вахтьор Вашого технікума.