Для чого був викликаний точильщик зо Ладимирського ринку, який почав зразу все одмітати:

– Які ножиці? Я, скіко живу, ніяких ножиць зроду уві очі не бачив і в руки такових не брав!

Бо він був точильщик і чудово розумів, що тут дуже легко шиється співучасть в убивстві, бо гостріння предметів дуже сприяє прорізанню животів й інших частин тіла.

– І цю жінку я перший раз в житті бачу, будь вона проклята і всі інші, які на мій базарь ходять! І докажіть спершу, що вони ходять, а тоді вже й мудохайте.

Мент одразу збагнув, що цей колотись не буде і всю свою силу уваги зосередив на Тоньці, підозріваючи, що саме на ній можна збудувати більш вірогідну версію. Но та почала робить крики:

– Ти спочатку допрошуй оту ткань, що мій чоловік був перед смертю кривавими пальцями написав!

Бача, що саме цей вещдок може похитнути вусю версію, яка тілько почала будовуватися, мент хитро заявив, що тканина не може бути присовокуплєна до справи, бо писалася родичем підозріюваної і тому ніякої юридичної сили не несе. Баче, що це не подіяло і Тонька продовжує крик, почав так:

– І що я взагалі ніякого такого кривавого клаптика не бачив!

І тоді Тонька вирвалася і побігла в лікарню по нового папірця, щоби Петько написав, але туди її не пустили, бо був йому критичний стан по причині операції над чоловіком.

І нещасна жінка одо заметалася між цими двома закладами, де в одному їй грозив чоловік своєю смертю, а в іншому – статева близькість з нечистоплотним на руку слідчим, який під виглядом показать важливу тряпочку намагався затягнуть її в ліжко, тобто на безмовний стіл слідчого кабінету.

Такі ситуації дуже легко виникають там, де є необережне користування гостроріжучими предметами без належних правил техніки безпеки. Особливо в хатніх умовах, не пристосованих до них. Що внаслідок чого нещасна жінка не знаходить собі місця ніде, окрім як серед слідственних справ, які змушена скидати зі столу під час сексу, якого чинив над нею слідчий мент, користуючись відсутністю кривавого папірця. І нещастям Тоньки, яка розуміла, що без цьої записки їй загрожує.

– Холоднокровне убивство з наперед продуманим тверезим задумом і використанням особливо цинічних засобів, – казав їй мент і знову німо кладовив на стола, розчепірював, насолоджуючись ще й тим, що записка захована глибоко в сейфі, – і садистичних засобів насолоди у вигляді розчепірених для цього ножниць кравецьких Сормовського заводу нержавіючої сталі, випуску 1965 року, артикул 235 тире 21 дріб 18.

Що було сказати у відповідь? Окрім того, що вигадувати щораз безсоромніші способи злягань ву службовому приміщенні з надією оприлюднити ганчірки у вигляді документа, тойдой єдиного, що міг порятувати її на судовому процесі.

Бо вже все містечко почина вирувать, хвилювацьця, бо де це таке чувано, щоби ножицями різати не шифони, чи тюлю – а чоловіків, зовсім для цього не пристосованих?

То вона, прибігши до Петька, знову отримала од нього негативну відповідь, бо він був без пам’яті саме на межі життя зі смертю по причині операції, яку творили хірурги над ним, користуючися з того, що він був геть непритомний. І тоді Тонька буквально починає розриватися між ментом, Петьком і собою, щоб хоч когось одного врятувати оди смерті.

І тоді вона біжить знову до слідчого, щоби той посадив її швидше в камеру, бо це краще, аніж лежати з ним на слідчому столі – а мент був хитрий і зрозумів, що тоді в нього над Тонькою буде менше прав, і тому він знову і знову кладовив нещасну жінку на письмовий стіл, на якому ж і виписував міру пресічення у вигляді простої розписки про невиїзд із містечка. І нещасна Тонька змушена була просто показувать чудеса сексу, аби хоч якось того мента заохотити, щоби він, гад, бува не взяв і не спалив взагалі тойдой нещасну криваву ганчірку, підписану лічною кров’ю свого чоловіка. І хитрий мент починає впотреблять її все дужче й дужче, при цьому користуючись цим – а розписку чоловіка все більше й більше при цьому не віддавать.

А тим часом лікаріхірурги почали вже нитками зашивать нещасно розкроєного Петра, бо до нічого іньчого, окрім дірки в животі, викликаної ножицями, вони в нього не знайшли. Але щось насторожило їх; певно, професійна інтуїція.

– Що таке? – думають вони, відчувши її.

І вирішили перевірить глибше, ніж було їм положено і дозволено діркою од ножиць.

І що вони там побачили? Не лише клаптики шифону чи одо тюля, а вони побачили там перш за все ще один гострійший гнійний апендицит, готовий щомиті розірватися і вбить свою жертву, гострійший навіть за оті дорежимні ножниці, ладні щомиті згубить свого власника. Тоді лікарі, не змовляючись, перш, аніж зашити живота нещасному пацієнтові, взяли і про всяк випадок херургічним методом ліквідували ще смертельнішу небезпеку, яка була надвисла над ним.

Тут вривається Тонька в палату і почина голосить:

– Петю, Петічку мій, що ж я зробила над тобою, що взяла і вбила тебе ось оційою власною своєю рукою!

На що він одкриває свої очі і починає ними говорить:

– Ні, бо ти оційою рукою ріжучи мені живіт, тим самим як знала, що в мені всередині сидить смертельніша хвороба, ніж твоя, яка не піддається ніякому діагнозові, окрім удара ножницями, аби її, кляту, там хоч якось побачити.

І починає пояснювати їй, бо вона нічого не хотіла розуміть, а саме: що якби не ці гострющі ножиці, то й її чоловік у той же роковий для нього день одразу помер од внутрішньої секретної хвороби, яка тільки й ждала слушну хвилину, щоб його за це убить.

– Ти моя кохана і змогла спасти за це точним ударом ножиць в саме моє глибоке місце у животі, яке було дуже небезпечне у значенні життя, – плакав він, заспокоюя її, щоби вона не плакала.

Після цього він написав їй пальцем ще одну розписку на новому клаптику про все, і вже після того ніякі судові процеси не змогли їх розлучить, незважаючи ні на якісь такісь криваві папірці, зберігаємі назавжди в залізному сейфі внутрішніх справ.

Ну, гаразд, ну кохання, ну нехай хоч секс, бо довго по радіо ведуться суперечки, хто за кого важливіший, бо раніше там балакалося про любов чи дружбу. Но при чому тут горілка?

Який у ній сенс, коли поруч є багато інших гарних речей? Од одсутності яких стражда не одна жінка й не друга, бо всіх їх заміняє проста, здавалося би в усіх відношеннях, пляшка. От він являється, як чіп, і ти до нього говори, а він сере догори, тобто шукає очицями, де б упасти й вирубацьця; може, це й і краще, бо у Надьки, так той, як припреться, то цілу ніч, ціліську ніч – ні, не сексує, а меле по тисячі раз про одне і те ж: який сука у нього прораб.

Ну? А мій як припреться – гуп! – і готовченко, хоч рубай його, хоч розчленовуй, отак у прихождій і падає, і чуть зонтік не ламає, старовинний, довоєнної роботи – мені од бабусі остався.

Правда, одна хороша якість, що на похміляку дуже буває прокидається совість.

– Ну чого ти нажрався, як та свиня?

– Дак друзі, – каже.

– Друзі? До вони ж приходять до тебе тіко після халтури. Як вони знають про її?

Мовчить. Бо думає. А крить нічим.

– Вони тобі хоч раз по халтурі помогли? Га? – питаю. – Хоч раз попрали твої засрані штани, га? І це називається друзі. Хоч раз їх висушили? Да вони тебе дружать лише за бух. Хоч раз вони тобі хто виставив?

Тут його очі прокидаються.

– Було, – каже, й починає загинати пальці, які на одній руці й кінчаються.

– А ти їм? Ану підрахуй, до в тебе рук і ніг не вистачить.

– Тре пивка, – тіко й одно на умі.

– Молока з їжака, – кажу.

Отак я його пробираю, доки совість в його ще не вивітрилася; як вип’є чифіря, дак уже не до совісті, а до роботи. До я навмисне його робочі брюки замочила, нехай дума, шо знув увісрався, нихай по дорозі досушує й думає, що для нього важливіш – горілка чилі жінка, яка його ще ні разу до всиру за всю жизь не довела була.