І от знову я держуся за лижу, стою на балконі, виглядаю. Ні, не од кохання чи любові, а через бульвар, бо темний такий, що хоч бери в ньому й граб – як іде мій ідіот п’яний, до чого такого б не пограбить, питається? Легка нажива, яка при цьому нічого не тямить, бери в нього, скільки хоч, й і не треба і бить, не то шо вбивать – він і так нічого не тямить, гірше за мертвого.

Шо я вже серйозно починаю думать чи не накривати йому й друзям у себе в хаті, бо це ж не жарти, за яку копійку й закатруплять бува.

Отак раз стою й крізь темряву бачу, як воно там хитає дерева, хапаючись, як його, гада, там крутить між рослин, бо він збивається щораз із курсу.

Що не зтямилася, як ухопила лижу й кинулася, підкрадаться навіть не стала була, бо воно йому хоч темно тут, хоч світло – однак нічого не бачить, – шо я присвітила йому раздругий лижою по плечах чи по шиї, чи ще по куди, – і ходу.

На ранок лапа себе, стогне.

– Шо таке? – питаюся.

– Грощі, – шепоче він, – грощі пропали.

– Ахах, – кажу, – грощі. – До щастя, шо ти сам живий. Бо тоді б грощів треба було огого на похорон скіко.

– Да, – каже він, – це точно.

– Де ж це тебе так? – хочу ніжно торкнути його за гематоми, а він шарахається.

– Біля «Поплавку», – бреше навздогад. – Да, точно, там напали. Бандою нападали, чоловіка три було, нє, п’ять...

– Чого ж це, раніш ніхто не займав?

– Злочинність, – насилу видушує крізь гематоми, – дуже зростає, що вже й біля пивнухи людині проходу нема.

– Ахах, – кажу, – це злочинності од вас, алкашів, проходу нема.

Він кривиться, наче од болю, бо совість не всю пропив.

– А жінка жде, а вона хвилюється, – кажу. – А вона напекланаварила. І шо? Ти з розбитою своєю підлою мордою хоч би покуштував?

А він?

– Пивка, – каже, – не осталось? Бува?

Пивко в холодільніку я за зеленню ховала.

– Ні, – кажу, – для безсовісних, – кажу, – не осталось. От би ти жінку любив, як нада, дак би й не тіко пивка, а і що хочеш, – кажу.

Натякаючи, що є речі набагато цікавіші, ніж напицьця – натякаючи, що в нього молода дружина, скіко год іще до пенсії.

– Да, – шепоче він і тягнеться побитими губами до заварного чайничка. – Друзі, це друзі, много ти понімаєш.

Не встигла я сказать: «Може б, ти їх усіх краще сюди приводив?» – а він отак одним духом і висюрчав той чайничок. Одяг мокрі труси й брюки, потяг їх на роботу сушить у транспорті.

Ех, лижілижі, скільки ви мені грошей зекономили, бо кожен раз, як він вип’є з друзями, – так і гематоми, шо потроху він почав вменшати оберти, тобто друзі вже й почали на нього сердитись по телефону.

– Слухай, – кажу йому якось під совість, – а може, це тебе дружки так? – показуячи йому на добрячі ґулі на лобі.

– Да як ти!.. – обурився він так, що мало похміла не вилетіла. – Да ти ж хоч розумієш, бабо, що ти мелеш? Да як у тебе на таке язик піднявся? Друзі – це друзі, запомни!

І вже зубами цокотить об чайничок.

– До ти хоч раз піди в міліцію, та побої зніми, бо тебе там, під «Поплавком» ще бува вб’ють. Де ж твої дружки, коли тебе босяки коньчають? Шо під ніч прийшов і перший раз в житті сам обісрався – просто посеред бульвару, всю темряву обісрав, а боо... Не стала мить, не стала сушить, нехай сам вдягне і сам полюбується своїм голим тілом, у що воно вступило.

Дак шо? Нишком заштовхав у кульок, тихенько у лижний костюм всунувся і втік, не попрощавшись; що я потім ті брюки насилу розрила в сміттєбаку знайшла, да й то по запаху. Насилу одмочила, насилу одіпрала, й почепила поперек коридору досушувать, нехай прийде й мордою туди побачить і зна.

Усе потроху почало налагоджуватись, навіть поновилися дискусії дружби ізо сексом, бо я ж іще майже не пенсіонного віку.

– Пенісіонного, – нарешті пожартував він, чого шість год не було.

Що він отак босими ногами на балкон чалапчалап, цигарку отак смоксмок, а коли дим розвіявся з перед очей, то він раптом там на лижу отак луплуп; щось дивиться на їй й почина отак із мукою пригадувать – я так була вся злякалася була, що випалила:

– А пивка? Отам у холодільніку за зеленню, любимий.

Що він і курить забув, не те, що лижі.

Довелося ті лижі в кладовочку ховать і забувать – до такої їх міри, що він почав од сім’ї одбивацьця. До такої міри, що вже дружки його почали приводити додому під двері ставити – ясно, що переживають полюдськи, аби його не прибили хулігани, й не ліквідірували для них джерело горілки. А той і радий, що його уважають.

Ну, ясно, нащо чоловікові сім’я, як тут не матюкнуться людині, навіть руками не помахать, не полаять прораба чи майстра там, чи диспетчера, чи навіть і профкома, бо це культурна кватиря, а не «Поплавок». До такої його міри, що вже не тіко халтури, а й із зарплати почав пропивать.

– Який смисл? – питаюся. – Ув тій горілці? Гірка, гидка, лучче, чим з дружками тиняцьця, пішов би куди в культурне місце.

– В куди?

– Ву бібліотеку, наприклад.

Шо він на мене отако подивився, наче на бібліотеку.

– Скіко ж його мона пить?

– Бо ти глупа, – каже, – бо ву горілці така польза, шо тубі не пойнять.

– Яка?

– Бо горілка, – каже, – це єдиний ув світі харчовий продукт, у якому повністю нема ніяких консервантів!..

Було, правда, шо я один раз не вдержала свою гордість і кинулася була до тої пивнухи. Не зважаючи, що я бібліотекар, а таки переступила через все в собі і пішла. І що? Нема його там, навіть дружків нема.

Отоді я прийшла вся зла, сіла перед дверима і отак до ночі – і тут чую, як дружки його так тихо хихотять, так єхидно ставлять його під двері, і так підло дзвонять – і бігомбігом по сходах.

Я одкриваю, а він одразу отак падає, як в’язанка лиж, мордою в парасольку, що мало не зламав – і морду, і зонтік.

І шо? І лежить отак і хоче захропіть.

«Ну й лежи», – зо зла думаю, а потім думаю, ще брюки обгидить, а ти потім, як дура, на смітнику їх шукай і одстіруй.

І труси. Що їх була йому на день армії і воєнноморського повітряного флота була тіко шо була дарила, дак він шо, їх поважав, такі, спортивного типу? Отак задом наперед вони на їм раптом одягнулися, це мене насторожило було, мабуть, уже тоді мені серце було підказало.

Стягую, здираю їх з нього і раптом – слизь! І що бачу.

Презєрватів. У смислі гандона, отак ізо трусів випадає і отако лежить. Мені, він, сука, за все життя уваги ні разу не вділив. Еге. Два рази, правда, букети приносив, но, думаю, це коли в профкомі вцупив.

А тут – цілісінький гандон прилип чи тіпа присох, аж це тут тіко одскочив.

«Що я тепер буду ще й гандони одмочувать і одстірувать?», – чомусь подумалось.

Хотіла його вже будить отим зонтіком по гематомах, вже й замахнулася ним, хоч то і не лижа – а тоді думаю: «Стій».

Стою над ними, і мені так гірко на цьому світі, що отак беру того гандона гидливим кінчиком зонтіка, і отако чіпляю ту гидку резинку і починаю автоматично помалу заштовхувати ним його в той підлий зад – й і так зручно пішло, і слизько, що не зчулася, як увесь був там.

Уранці думаю, а що, як я йому там щось пошкодила, ну, не гандону, а чоловічкові? А тоді думаю, що ні, бо зонтік ще дореволюційної роботи, ще бабусю в нім вінчали, кінчик йому такий полірований.

І в цей момент чую стогін, тихий такий, совісний, наче зо під землі – бо в нас санточка в туалеті і я так зазираю туди, а мій отак сидить просто на кахвелях, і отак обхопивши обома своїми двома руками зад, і отак ними стримується, і щосили там затуляється.

– Що таке? – злякалася я, бо раптом парасолька не така вже й полірована? Може, за ці часи вона взяла і десь подряпалася була?

– Охох, – ледве чутно трясе плечима він.

– Тобі погано, – я отак його по голівці, а він і навіть не опірається. – Може, пивка? У мене там за зеленню...

– Охох, – плаче він.

– Погано? – питаюся. – Може. горілочки?

Бо вже перелякалася

– Ні, – шепоче злякано.

– Шо таке? – не зрозуміла я.