Поклала руки на папери. Він автоматично потягнув до себе квартальний звіт, підвів очі і вмить усі цифри та числа спинилися і назавжди повилітали; пальці їхні переплелися й боляче стиснулися. Підробити можна все на світі, а от дотик зімітувати неможливо. Певно, через біль сльози рясно покотилися обом з очей на документи.

Він би міг запитати поглядом: «Як ти мене знайшла?»

– Гроші, – відповіла би вона вголос.

Велика держава оберталася навколо затиснутих долонь – вони не помічали, бо дотик пробирав дужче за біль.

– Степан, Корнієнко, – насилу назвав він себе уперше.

– Докія Пилипчук, – вимовила й вона своє ім’я, не помітивши, що зробила це рідною мовою.

Студент Валентин, звісно, лише студент, має підозри про тих, хто теж підозрює одне одного. Саме тому всі мовчать, удаючи статус кво. Це так лютило парубка, що він пошкодував про освіту – слід було йти в радіоелектроніку, щоби наставити по всьому будинку жучків та об’єктивів, потім створити правду, розмістити в інтернеті, аби її спізнав весь світ, а вже потім і сусіди, яким тоді заднього ходу не буде.

Прозріння почалося з того, що після лекцій він пішов гуляти зі старостою курсу Свєтою, а ввечері привів її до себе у двір на дитячий майданчик. Вона навіть ходила за альтанку в кущик – стільки було в них вина; а він ні, ні разу, бо був зосереджений на ідеї оволодіть, бо це вже було дуже просто, хоча Свєта намагалася протверезіти, хапаючись за цигарку, од чого чомусь в неї крутилася голова. Однак він, посадивши її ніби на коліна, зумів переконати, що як укритися її широкою сукнею, то ніхто й не здогадається. Розмова була про це коротка, куціша навіть за їхні взаємні поштовхи з одхиленими трусиками; все виявилось кращим, ніж би обом хотілося, правда, алкоголь підгальмовував, але радість взаємної перемоги давала сподівання на ще краще, аж тут приперлося дві постаті й сіли на гойдалку.

Студенти завмерли. А ті двоє повиймали цигарки, але запальничка в них була невдала. Спалахи іскор показали, що постаті дівчачі, і Свєта почала повільно знову, відчувши додаткову снагу від двозначності ситуації; ця її радість потроху його обурювала, бо не хотів допускати у свої відчуття сторонніх, отож прошепотів на вухо:

– Ти тільки не лякайся.

– Чого... лякатися...

– Я зараз матюкнуся, вони злякаються і втечуть.

– Добре. – ще уповільнилася вона, аж закусила губу. Свєта все життя була старостою, і оце лише зараз – ні; була радість довго про це згадувати й дивуватися самій собі.

Валентин брудно й довго матюкнувся. На мить дві постаті на гойдалці завмерли, а потім одна перестала чиркати запальничкою:

– Валь, це ти? А ми боялися, що якісь хулігани.

Обидві встали, прийшли в альтанку, посідали навпроти.

– Уявляєш, я тільки купила її, а вона не робить, – чиркнула ще раз іскрами й Валентин упізнав сусідку Катю. – В тебе прикурить не буде?

Вони підійшли упритул, староста Свєта щільніше обтягнула сукню, хорошу таку, що затуляла і спущені джинси хлопця. Він вийняв сірники й подав, ті прикурили, й він упізнав ще й Надю з парадного навпроти, здивувався, що вони, пісюхи, а вже смалять.

– Отак викинь гроші, і пшик.

– Я ж казала, спічки бери, – солодко затягнулася Надя, – а ти все форс давиш, ой, ха.

– Спічкі одноразові, а зажигалка ні, – виправдовувалася Катя. – А твоя дєвочка курить? – запитала нахабно і, не діждавшись відповіді, вставила їй цигарку в губи, прикурила й Світлана, дивуючись сама з себе, відчула, що втягує дим. Ще з більшим подивом відчула, що відновила рухи, не зовнішні, а внутрішні, наче не з нею діялося, а з якоюсь іншою, зомбованою. Валентин аж очі заплющив – виявляється, як він мало знав про жінок, особливо про дівчат з курсу.

Вона ширше одкрила ніздрі й подала пляшку дівчатам:

– Вип’єте?

Ті б відмовилися в іншій ситуації, але перед старшою не змогли, й мало не вдавились, чи то вином, чи то димом. Одкашлялися лише коли постукали одна одну по спині.

– А ми йдемо й дивимось, хто це чужі на нашу площадку ходять, аж бачимо, а це свої, ой, ха.

Зрозумілою була образа за майданчик, адже геть недавно вони тут гралися в пісочку і на гойдалці, і на драбинках.

– Я ось усе хотіла спросить, – обережно затягнулася Катя, – ви будете красить в под’єзді, чи тіко біля собственних дверей?

– Ще не рішив, – Валентин зробив усе, щоб не здригнутись, бо Свєтка не на жарт обтисла.

– Дак ви рішайте цей вопрос, бо всі кажуть, що скинемося, а нада щоб ти взнав у папки, в якому магазині він краску брав, бо буває купиш, і тоже зелена, а не така само, узнай, щоб краска була общого цвєта, не тягніть, добре? Спитай у батька.

Во, малеча, ще вчора гралася у пісочку, а тепер на «ти».

– Я спитаю, добре.

– Тут іще собирають гроші рятувать ветерана, бо про нього всі забули, – не вгавала Катя, – він десь там воював, і забули.

– Од чого рятувать? – мало не простогнав Валентин.

– Од собственних нервів, він уже всіх задовбав.

– А ви самі чого не п’єте? – повернула пляшку Надя. – А то невдобняк, бо ми все вип’ємо, – засміялася вона й теж обережно припала до цигарки, але не закашлялася, дуже приємно було школяркам поспілкуватися з дорослими.

Він прошепотів:

– Ви, дєвочки, ето, а батьки знають, що ви курите?

– Ой, можна подумать, – Надя хотіла казати про те, що тут часто в альтанку приходять якісь і не дають нормально покурить людям, але вмовкла.

Валентин несподівано подумав: чи здогадуються ці двоє, чи просто прикидаються? Бо Свєта враз затягнулася глибоко й несподівано відчула обертання голови, він потрактував це посвоєму і хотів порадіти, але знову стримався. Свєта спробувала вийняти цигарку з рота, але не влучила пальцями. Валентин їй допоміг.

– Дєвочки, ви б ішли, – мовив він.

– Чого? Шо ми, не в себе вдома?

– Та ні, – затягнувся Валентин, – нам просто треба поговорить.

– А, дак ми отойдьом, шоб не мішать, – буркнула Надя й обидві подалися на гойдалку, докурили мовчки, потім пішли.

* * *

– Толя!

А тоді знову:

– Толя!

Весь двір ставав потроху Тольою, бо зараз Нінка покричить із вікна, потім вийде надвір і продовжить. Кожен тоді думав, чи вони нормальні?

– Толян, це тебе, – стомлено блимнув на нього ліхтариком Сява, бо голос матері наближався до їхньої загородки.

– Сюди не загляне, – буркнув Толя і ввімкнув лампочку свого, – не догадається.

Хоча голос наближався, доки не прозвучав згори на сходах.

– Шухерись! – прошепотів Сява і хлопчики виштовхнули Толю з закомірка; той мав півсекунди, щоби вибігти з підсобки і проскочити за ящик з піском.

– Толя? – невпевнено зазирнула мати за двері в темряву, що Сява од несподіванки натиснув на ліхтарик і він кволо блимнув.

– Так ось ти де... – вона намагалася прозирнути підвальну мряку, – мама кличе їсти, а ти он який. Охолоне!

– Не охолоне, – буркнув Сява і всі інші закивали головами, – бо його тут нема.

Ніна не вірила, тим часом за її спиною якась тінь шаснула підвалом зза піщаного ящика й нечутно ковзнула сходами нагору.

– А шо ви тут робите, інтересно? – вона обсмикнула халатика і стояла.

Так довго, що очі почали звикати до пітьми.

– Шошо, – пробурмотів Валерка, – свічки палим, фанарики, штаб охраняєм, – соромно було зізнатися, але це була правда, бо сиділи мовчки й тихо мріяли про Катьку, старшокласницю з цього ж парадного; вважалося, що вона колинебудь сюди зазирне.

– Курите? – не здавалася Ніна, – Ану, дихни.

Вона по черзі й повільно наближалася упритул до кожного, і з подивом відчула, що помилилася.

– Толя, – сказала вона до купи мітел, старих і нових, звалених в кутку. Нахилилася перегрібати, аж утратила рівновагу і впала. Хотіла встати, однак коліна ковзали по мітлах, од чого вона ще дужче заголилася.