– Поможи встать, вирячився, – наказала вона.
Промінь ліхтарика ковзнув голими ногами, завмер.
Сява нахилився, і не взяв за руку, а поклав долоню на стегно. Йому заціпило.
Тоді він поклав другу долоню. Хотіла щось казать, але в горлі стало так само тепло, як і під долонею, тому лише хрипнула, капці ковзнули додолу. Сява увімкнувся, неначе ліхтарик. Решта з подивом дивилися на чудо, а коли вона спробувала сіпнутися, вхопили її і притисли, почали хапати, хто за що міг.
...Толя вже доїв котлету і, захлинаючись компотом, побіг надвір. Шарпнувши двері «штабу», з подивом зазначив, що вони якось заплішені зсередини й шурхіт там припинився.
Він забув пароль, бо був тут наймолодший і тому мовив:
– Свої.
– Якого ти? – двері неохоче прочинилися, звідти протиснувся Валера. – Ану, котись.
І боляче штурхнув малого, що той опинився аж під ящиком із піском.
– Ану, котись! – узяв його за комір Сява і витягнув зза ящика з піском. – Щоб духу твого тут не було, всю маліну нам завалив.
Образа обтисла малого, він стримався, а заплакав лише надворі. Посовався порожнім подвір’ям, а потім посунув до хати з надією щось побачити по тєліку.
– Толя! – нарешті почули вони наступного дня. Голос наближався.
– Толя, – мати спустилася до підвалу й одчинила двері в тишу. Таку гучну, що не почула, як син Толя крадькома ковзнув сходами нагору. – Толя, – вступила вона всередину.
– От, суки, – вилаявся Іван Степанович, побачивши на дверях підвалу чималий замок, і заховав назад у сумку фотоапарат. – Так тепер вони, суки, замок почепили, а раньше було низзя?
Він сплюнув, бо тепер треба йти нагору, шукати двірника, щоб той шукав ключа. Слідча процедура затягувалася:
– Ще, курви, поприбирають чисто, і всі вєщдоки перетрясуть, – плюнув він, і, крекнувши, подався нагору.
Двірник Федір саме мив друге парадне, коли його знайшов слідчий. Привіталися.
– Замок таки почепив?
– Навхір він би міні здався, – одкинув швабру той. – Комісія приказала, я й повісив, – шукав він цигарку, доки Іван Степанович не сунув йому свою, посідали на підвіконня, пустили дим.
– Ну, давай ключа, – слідчий притоптав у пачку недопалок.
– Якого навхір ключа? – двірник вдав, що не здогадується про підвал.
– Кончай яєрли крутить, – видихнув останнього дима Іван Степанович. – Ти ж знаєш. Бо міні треба фотки з місця проішествія зробить.
– Да, дворніку положено все знать, тіко за таку зарплату голова навхір попухне. Ключа в мене нема, начальнік ЖЕКу лічно забрав під свою отвєтсвенність. – Він теж видихнув дим, бо по ключа треба було топать аж у ЖЕК. – Дай хоть домию, – взявся за відро. – Накидали там трусів, а я ходи за ними ще й в підсобці вбирай, – сказав він і враз збагнув, що ляпнув дурницю.
– Яких трусів? – насторожився слідчий.
– Якихяких, – бурмотів двірник Федя, – порваних, женських... Коли мітли прибрав, обнатужив.
– Де вони? – підскочив той.
– Хто, мітли?
– Труси, кажу тобі, труси!
– Деде, викинув навхір в бак.
– Дак бігом мені вийми,– захвилювався Іван Степанович.
– От, начинаєцьця, – зітхав Федір. – За цими розвратніками й пороботать нормально не дадуть, ну, благоустроїли вам дитячого майданчика навхір, дак і гуляйтеся там у пісочку, нє, так їм підвали подавай.
– Не бурчи, – сказав слідчий, – я тобі віддячу, в мене тут проходив один хірург по дєлу, так йому треба всю сантехніку помінять, візьмешся? Як найдеш ті труси – халтура твоя.
Федір помітив, що слідчий враз стомився. І почав терти шваброю швидше, аж мимоволі в нього злетіла пісня:
Хлопець він був чорнобривий,
З мамки рейтузи стягнув,
Раком поставив,
Шишку направив,
Я закричав: каравул!
На мотив «Синього платочка». Слідчий аж плюнув на помите.
Федір удав, що не помітив:
– Да, народ оспівує, – пояснив він. – Да, про всяке, шо буває. А я розірвися навхір ще й підвал охранять? Хто винуватий – я винуватий?
– Ти невинуватий, це точно.
Повз них, обережно переступаючи помите, навшпиньках, проштовхнулася молодиця Тетяна, війнувши гігантським бюстом і таким же перегаром, обох це разом вразило, аж вмовкли на якусь хвилину.
– Да, – домив двірник сходи й переможно ляснув відром. – Отак рожай їх собі навхір на свою голову, щоб воно потім пішло й на рідну мамку стукнуло.
– Воно не на мамку стукнуло, а на пацанів, які його за це били.
– Однаково, отак рости їх навхір, і виходить, що вона, бідна матьодіночка, і винувата за це, з усіх сил воспитує сина, а шоб потім хтось як мудак за ключима й за трусима набігаєцьця. Міні тепер на літучку хоч не показуйся: де ти, питається, навхір був, як ти був не догледів, що мамку дітвора трахала? В спину сміюцьця.
– Мені б твої проблеми, – зітхнув слідчий. Бо його проблема була казуїстична, і хто зна, як її передавать в суд, як інкримінувати:
чи як групове зґвалтування малолітками дорослої жінки;
чи як розпусні дії дорослої жінки по спокушуванні малолітніх?
Бо свідчення розходилися, хто і кого, а подання могло підірвати реноме слідчого у цій заплутаній справі.
* * *
– Хто там? – запитала вона, Тетяна, обережно поправляючи бюст.
– Ваш дворнік Федір, – почула у відповідь.
– Хаха. Якщо ви «дворнік», то мусите знать своїх жильців.
– Звісно. Якби ви були жильцом. Як ви – квартірантка.
Вона похитнулася, подумала, і одчинила. Федір грюкнув чобітьми об поріг, зайшов і почав демонстративно озиратися.
– Да, гражданочка, – нарешті помітив він Тетяну.
– То що тут такого, – розвела вона долоні, – що, запрещено знімать квартирю?
– Знімайте ви що хочте, но поступають сигнали, що ви перезаймаєте житлоплощадь іншим квартиросьйомщицям, – насилу вимовив він.
– Я? – картинно здивувалася вона. – Да ви проходьте, чого тут торчать.
Тетяна відводила його від дверей:
– Чайку?
– Не одкажусь, – він посунув за нею, пильно оглядаючи закутки, зазирнув до туалету й до ванни, бо тепер скрізь йому ввижалися загородки з порваними жіночими трусами. А коли зайшли до вітальні, то боляче тіпнувся борлак: якби на столі стояла й сулія горілки, цього б не сталося, а так там стояло кілька пляшок та ще й добряче недопитих.
– Я ни пойняв, – тицьнув він на них долонею, – шо за натюрморт?
– Нормальний, – розвела руками вона, – в мене день народження.
– А де гості? – зазирнув він за штору.
– Нафіг міні нада ще когось поїть? Я ясно сказала? – засміялася вона. – От вас можу вгостить.
Наче ненароком він оглянув балкона.
– Ну, з днем народження, – ще сідаючи за стіл, уже взявся за склянку.
Смачно цокнулися й перехилили. Він пошукав очима закуску і з подивом її не знайшов.
– Так ето.. – почав він і забув, про що хотів запитати.
– Ви хотіли щось спитать, – облизнулася Тетяна.
– Шо на ввєреній вам площаді проживають незаконні жилиці, – вирішив він не вимовляти «квартиросьйомщиці».
Подив її став більший за її велетенського бюста.
Він би й здогадатися не зміг, що додаткова подруга, «жилиця», щойно зачувши дзвоника в двері, шаснула на тумбочку, з неї на двері ванни, а звідти, наче ящірка, прослизнула на антресолю, бо вона була музикантом і зачула двірника ще до того, як він подзвонив.
– Жилиці? – продовжувала дивуватися Тетяна, шукаючи здивованими очима, з якої б тепер пляшки налити. Так картинно, що Федір змушений був продовжити цей погляд.
– Так це клєвєта, – знайшла вона. – Просто до мене часто заходить моя подруга Алла, от людям і мерещиться.
Налила по півсклянки.
Алла зіщулилася на антресолі. Чорт її смикнув повестися на малу ціну – пляшку за дві доби проживання, включаючи й вихідні. А що лишалося робити композиторші, коли радіоканали один по одному закривались, і навіть музредактори не потрібніші за композиторів. Не йти ж лабать у кабак? Хоч їй і пропонували. Тим часом розмова у вітальні підозріло вщухла, аж доки треноване музичне вухо вловило, як прогинаючись, вмовк диван. Але ненадовго; протиснуті його пружини не ладні були опиратися двірниковому тиску, й тому диван рипав ніжками, ще трохи допомагав паркет, і Алла стиснулася, щоб не засміятися, бо Федір щоразу шепотів: