Несподівано зупинився:
– З вашою археологією. Ми її всю заново перекопаємо! Отже – на Вкраїну!
Ось як наближався день 22 червня 1941 року. Зрештою, містична дата сонячного протистояння забезпечила бліцкриг, що успішно просувався до Москви, коли фюрер несподівано перевів стрілки:
– Зняти з московського напрямку танкову армаду Ґудеріана і перекинути її на Київ.
Генералітет онімів:
– Але ж він уже майже під Москвою.
– Кажу: до сраки Москву, не вона наша мета.
– Як це не вона? На який кий нам Київ? – тетеріли фельдмаршали.
– А на такий, що пригадайте історію. Куди наш славетний прародитель Германаріх скеровував свої орди? На Москву? Хуйскву! Винятково на Київ він скеровував. Уже тоді прагнув викопати там артефакти і закопати їх тут, щоб наша археологія згодом не червоніла.
Він умовк, бо проговорився. Ніхто не мав знати його істинних планів і намірів.
І Москва встояла.
Гітлер поспішав до своєї головної мети, бо дуже боявся, що світова наука випередить його війська. А захопивши Україну, колиску аріїв, легко зможе настановити там Германію яко старшу. Українця ж перейменувати на унтерменша, тобто молодшого брата, зробити з нього те, що свого часу не вдалося Германаріху.
Другим напрямком його атаки був генетичний – стати сурогатним татом нації, наплодити якомога більше власних нащадків, аби ними залюднити аншлюсовані вкраїнські терени, що остаточно переінакшить географію світових пріоритетів. Оволодівши ними, володітимеш першоджерелами походження й інших народів теж – а цього ой як не вистачає Дойчлянду.
– А тоді й побачимо, хто тут Божий народ!
Любив підхохмити: «Який же євреї Божий народ – де, хто і коли бачив обрізаного арійця?»
Своє ж обрізання він ховав за толерантність Єви Браун, дурна би вона була вибовкнуть, що спить не з арійцем...
Отож вона збільшувала надої. Для цього Адольф Гітлер повністю перейшов на вегенетаріанство (бо в плодах більше афрозодіаків), і не так для їхнього побільшення, як для уякістеншання. Хто в таке не вірить, то нехай замислиться: а що таке, зрештою, «гітлерюгенд»? Не в переносному, а в прямому значенні цього слова? Отож бо.
Тим часом червона армія підступалася під Берлін.
– Ну, ну, фрьокен, ну, – квапив.
«Знає, як ужалити, хоч би раз назвав: фрау». Так, засватана, та не вінчана, скільки разів ловила спиною глузливі погляди в коридорах Райхканцелярії, однак це дужче додавало люті й моці її рукам, а вождь народів відповідав їй вусатим поцілунком.
– І щоб ні краплі, все піде в Дойчлянд!
«Дройчлянд», – мало не бовкнула вголос і тому дужче обтиснула зубами крізь губи.
Велетенська високопородна сука Блонді на килимку підземного Вервольфу шорошила вухо, стомившись журно споглядати коханку.
...Єва ж тимчасом чудово усвідомлювала, що всі ці фюрерські пестощі спрямовані лише на пробірку, вони ускладнювалися, «ще отак стану лесбіянкою», знала бо, що й дещиці надоїв їй не перепаде, адже вона була безплідна, «навіщо ж марнувати»; як і кожна розумна жінка, вважала, що безплідний, власне, він, але бажання перевірити таку версію з іншим чоловіком розбивалися об згадку про гестапо.
Щоби збільшити еякуляції, він вдався до стимулюючих наркотиків, і бідна Єва Браун змушена була стимулювати не лише руками, але й усім іншим, так, що в неї навіть було зірвалося:
– Як же ти, високоморальний, ти, вегенетаріанець, а вживаєш наркоту?
– Люба, щоб ти знала: в наркотиках немає нічого м’ясного, то ж не читай мені мораль і не відволікайся, не відволікайся від фістули, продовжуй, мила, – густо засопів він.
Так, во ім’я високої мети він пожертвував скоромним. Була й більша жертва – рослинна некошерна їжа здувалася в нутрощах пухирцями, породжуючи метеоризм, особливо це мучило на раутах – доводилося одсовуватись од мікрофона; проте саме здуття кишківника відчутно посилювало зсередини ерекцію.
Мав він іще одне дієве спонукання: «Як згадаю, мила, скіко малафьї я в тебе колись змарнував», після такої репліки вона мимоволі посилювала фрикції.
Однак мала ще дужчу сатисфакцію: «Якщо безплідна не я, а він, то якого краху зазнають мільйони дуреп, очікуючи на вінценосне запліднення». І вона ще активніше хапалася за фістулу, прискорюючи, домагаючись, аби швидше обтиснути, дбайливо вичавити й ретельно зав’язати гандона на вузлик та передати до спермоферми, дедалі й дедалі утверджуючи Адольфа яко батька нації.
Чому він викорінив гомосексуалізм? Бо той відволікав націю від збільшення приплоду. Чому заборонив абстракціонізм? Бо відволікав від справжніх життєстверджувальних форм соціалістичного реалізму; а вже щощо, а в живописі вождь щось тямив.
...коридорами Райхканцелярії вже гупотіли кирзові підкови радянських десантників, топчучи фістули, вже рештки Єви Браун та Адольфа Гітлера дотлівали в бензиновій купелі, а на протилежному закутку земної кулі, попід хмарами, делегація високогірних махатм тибетської національності урочисто зустрічала блакитноокого жовточубого посланця, він, упавши на коліна, передав їм наплічникатермостата;
...ще бетонними коридорами Райхканцелярії улюблена фашистська сучара Блонда нордичної породи тужила на місяць за Третім райхом, конвульсуючи од ціаніду, вже фельдмаршал Кейтель підписував пакт про капітуляцію німецької Германії, а ще й досі таємні лаборанти розфасовували ужинок, і тисячі кур’єрів дипломатичною поштою розвозили компактні спермостати з посівним матеріалом до різних куточків Германії...
І ось тут криється розгадка теперішнього феномена: якщо Гітлер знищив у Німеччині весь єврейський ареал, то звідкіля ж він тепер так густо взявся? Як засвідчує статистика, більше сімдесяти п’яти відсотків самих лише місцевих ЗМІ зараз належать саме євреям.
Річ у тім, що славнозвісні спермоферми – на противагу Єві Браун – виявилися гетьчисто плідними, тому шалена повоєнна народжуваність зумовлена саме цими далекоглядними державними заходами. Особисті побоювання фюрера щодо того, що він полукровка, виявилися безпідставними, бо ж очевидно: аж на сімдесят п’ять відсотків він був неарійцем.
Отже, там постала оновлена раса напрочуд активних особистостей, що їхній прадавній голос крові виявився потужніший за деякі сумнозвісні хибні ідеологічні надбудови...
Гітлерюденд! – отак би сказав про них якийсь антисеміт.
Знати
Присвячується «Народним оповіданням» Марка Вовчка
День потроху переходив у завтрашній, я дивилася на нього з балкона, аж доки відчула на собі погляд Тоні. Вона вмостилася в кріслі і втупилася в мене, наче в захід сонця; при цьому нічого такого не казала, та я відчула тривогу – неясну, – що згодом з’ясувалася.
– Кицю, щось сталося?
– Нічого, – відповіла вона, але продовжувала дивитись.
Щоб не на мене – то я ввімкнула телевізор, але Тоня погляд на нього не перевела, і нарешті сказала:
– Мамо, щоб ти знала, я – лесбіянка.
І зіщулилась уся, як бувало в дитинстві, коли розбивала чашку або вікно.
– А шо це таке? – не дуже зрозуміла я. – Ти супчику поїла?
Тоня закопилила губи:
– Ти шо, тілівізор не дивишся? Зараз усі тільки про це й говорять.
– Професія така? – намагалася вгадати.
– Газет не читаєш?
Словом, я почала виправдовуватись:
– Доню, зараз стільки слів іноземних настало, шо не вслідиш, бо тут і без того мороки хватає, щоб слова учить, що це ти видумала. Ти в технікум такий поступить хочеш?
Тоня підійшла і вимкнула тєлік.
– Який іще тєхнікум, ну... ти ж знаєш, що мужики це мужлани, вони не можуть пойняти жіночої душі...
– Коню ясно, які сволочі.
– І тіла не можуть, – зраділа вона.
– Дак це ж ясно, сплошний тільки футбол і водка. Ну кажи, не муч.
Тоня почала ходить, потім знову сіла, зчепивши пальці.