«Можу», – твердо сказав я.

Сказав і помер.

Видалися бураки нечуваного врожаю.

– Бо це вже по війні вся вибухівка перейшла в ґрунт нітратами й хорошенько удобрила, – міркувала контора.

І така радість – нашому колгоспові зі столиці було нарешті дозволено компенсувать ними недолік здачі зернових.

Але тут постало питання: а хто супроводить урожай до місця його державного сосрєдоточенія?

– А вредітєлі, а шпіони? – турбуються обліковці.

Вони ж не скажуть: «а інструкції»? Які страшніші за шпіонив.

Отак як ми з Катькою не впиралися, на загальних відкритих зборах нас урочисто обрали супроводжувати.

– А чого це – ми?

– А шо, ви щитаєте що краще взрослі робочі руки од труда одривать? – смішно засміялась завклубша до провіряющого; коли він приїздив, то вона завішувала вікно Красного уголка Червоним перехідним прапором із подвійного шовку, іще прикривалась гучно включеним радіом. – Ми стіко вам уділяли воспитанія, а ви? Гламне, це воврімя груз доставить, от про що гламне думать.

– Ми, – кажуть збори, – ми груз і виростили, ми доглянули, ми погрузили, а тепер, – кажуть, – і ви хоч якихось рук докладіть. Нада ж уважать чужий труд. Да! Бо ми вас виростили, вас доглянули, – мовляв кажуть, – а з вас, товщих, і так одна обуза.

– Вобщім, як то кажуть: под салютом всіх вождєй! – усміхнувся комірник.

Можна подумать, шо й нас на ці бураки не ганяли.

– А як нас ізнасілують? – плаче Катька.

– Он чого ви захотіли, ви сначала підростіть, а потім уже й насілуйтесь.

Усі збори на нас дивляться.

– Нада довірять людям, – каже бригадір і не всміхається.

Тут бухгалтери:

– Ось вам документи особої державної секретності, підпишете всі акти, накладні й і в целостності доставите назад. Ви ж писемнні, грамотні? Ето вам не в куколки іграцьця.

Но Катька, умнічка, під цей галас здогадалася на складі прихопить в дорогу й два порожні мішки.

– Бо надругаються, – каже своє вона.

– Хто?

– Ворюги, покрадуть урожай, заодно надругаються.

І нам урочисто не прості, а нові ситцеві піонерські галстуки пов’язали, і ми туди з ними у мішки заховались, бураками прикинулись, по дорозі їх безплатно гризем і все хорошо од одної думки: скільки ж ми промандрували, скільки світу проїхали, Боже, яке щастя для нас, сиріт, не сидіть вже все життя в цьому колгоспі? Чим хороші товарні вагони, шо вони добре продуваються, а знизу бураки гріють, і що їх часто зупиняють, на запасні колії одганяють, шо можна на станціях й гарячої води попить. Отак ми їдемо, хоча іноді вночі таки страшно, щоб нас були не вбили, а ще гірше – не ізнасілували.

– А ще хуже, – шепоче Катька, – ізнасілують, уб’ють, а потім іще раз ізнасілують.

Начальники ж хитрі такі, їм усе одно, аби галочку поставить, свої сраки нашими сраками прикривають, піонерськими.

– Да кому ми потрібні? Да нас і насілувать нікуди.

– Еге, це вороги, а їм однаково, главне, шоб надругаться, – мало не плаче Катька, така впєчатлітільна.

Тремтимо, бо в товарняку весь же час темно.

Вона малолєтошніца, й тому всього такого боїться. Отаке ми шепочемося, стулившись; і раптом чуємо, хтось у вагоні ще шепочеться.

– Чуєш? – каже Катька, бо вона малолєтошніця.

Різні такі звуки.

– Не чую, – прикинулась я, пославшись на шум колес, бо я теж малолєтошніца, но не до такої міри, як Катька.

Але на зупинках ми добре чуємо, що в товарняку наче іще хтось є.

– От зараза, – шепоче Катька, – зайцем їде.

Особливо, коли почало кукукать, бо поїзд їде, а йому ж так зручно по колесах так ясно й дзвінко ворожить.

Нарешті Катька не витримала:

– Давай ми ту вредну зозулю приб’єм.

– Нашо?

– А нєрви не видержують.

– Придержи свої нєрви, хай собі їде, – кажу, – місця на всіх хвате.

– Ага, а привліче своїм голосом ворюг?

– Ну ти дурна, який же це ворога полізе зозулю красти?

– Еге, а як вона буряки в мішку поклює, хто тоді отвічать буде за вредітільство? А нам ще й треба якось і назад вертацьця.

Трясемося.

А потім таки повилазили і почали потроху лізти на кукукання, доки не знайшли особливо великий такий мішок, який виразно видавав птичі звуки, облазили його з усіх його боків, точно, звідти лунає наче радіо, що в завклубші в Красном углу.

Я взяла була вибрала найбільшого бурака, щоб ним прибить, а Катька трохи мішка того була розв’язала, сунула руку, й по одному овощу витягує ретельно, а я по ньому іншим овощем б’ю з усієї сили. Отак доки всі до одного не перестукала. Мішок пустісінький, а все одно кукукає. Звідки? Чим? Ми його й витрусили, а він усе одно продовжує.

– Ужас, – шепоче вона.

– Чого ужас? Гламне, шо ніхто нічого не клює.

Поскладали ми все назад у нього, він нам за це ще тисячу років накував.

Він, принц данський, повільно вдихнув, зиркнув у глядачеву залу, а потім узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:

Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:

– Бідний Йорик!..

Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся; особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо мала пишний букет, за яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізора по футбол, але не Анатолій Степанович – він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як це стояти Гамлетові разом із публікою, яка потім усе життя згадуватиме про інцидент: «какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв», – зітхнув так глибоко, що пряма кишка перетворилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кризу й про те, що директор полагодить нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тимто ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, коли навіть проти засилля провінційних експериментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голосу.

«Зрештою, роляка непогана», – заспокоїв він себе; ще зі студентських часів мріяв про неї, і от несподівано сталося.

Коли Офелія взяла монолог, у животі йому забурчало. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не урвала.

Вкрутило так, що він мало не кинувся геть – деде обдристатися, лише не на сцені, бо це відразу увійде в історію світового театру; люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився – бризнули оплески, Офелія здивувалася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча актори собі таке дозволяють – от Мавка, наприклад, казатиме безсмертне про те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо, засукувати рукав – і вся, вся увага перейде на нього – що поробиш, такий закон сцени.

Він же дозволив Офелії заплести навколо голови товсту русяву косу – і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях Анатолій Степанович випросив у костюмера таку ж косу, і в другій дії вийшов із нею на голові – що в залі сталося!

– Навіщо ти це зробив? – ридала потім Офелія.

– Тому що Офелія в Шекспіра має ходити з розпущеним волоссям, – відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже, всі її святі передвесільні слова до Гамлета пародійні?

– Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбуватись назад у брюнетку! – репетувала партнерка, аж доки її заспокоїв режисер:

– Анатолію Степановичу, будеш видєлувацьця, то я їй віддам роль Гамлета.

– Як? – сльози в неї вмить висохли.