До такої міри, що я вже починаю помічать, як у нього пропадає інтерес і тоді, коли він получає толчок серця, то починає продовжувать толкать серце, а не мене. Це мене почина сильно безпокоїть по причині того, що він вимагає толчка під час того посередині.

– Ти б якось через соломинку приспособився, чи шо лі.

– Навіщо? Ти при своєму глузді, жінко?

– А ти подивися на Запад, у їх там усі водки крізь соломинку п’ються.

– Навіщо?

– Щоб не розхлюпати, милий, Запад од нас, дікарєй, тим і одлічається.

Ну ні, йому під час цього діла треба обов’язково зубами об гранчак цокать, а я должна це все терпіть, що в результаті він розпився вже до такої міри, що вже ніяка водка йому не помага.

– Водка що, – кажу, – вже не способствує?

– Так що? – огризається він. – Мені через тебе слід переходити на наркотики?

Отут я злякалася, бо мужики дураки і ще й таке впорять во ім’я любві, тому я давай бистренько, доки вогонь гасне, собирать гроші.

– Лягай, – кажу, – на ліченіє.

– На яке, бігме, «ліченіє?»

– На од алкоголізму.

– Я?

– Головка од буя. Оно гроші насобирала, не ляжеш, піду й накуплю на них всіх імпортной собі косметики.

Він злякався і ліг.

Друге оповідання слухало, доки не задригало ногами з лавки, і перейшло майже на шепіт:

– Вони беруть, садовлять мого сина за стіл і починають вимагати од нього твір на тему «Як я був у казковій країні». Ну? Це в них називається вступний екзамен, це така вільна тема, неначе в дитсадок вступає людина, а не в вуз. Яка ж вільна, якщо таких тем взагалі на світі не буває. Але мій не розгубився і, піднявши руку, питає: «А можна я опишу, як я був недавно в Англії?» Вони пошепталися, а потім кажуть: «Можна, лише вигадай Англії іншу назву». А самі одразу на нього зло зачаїли, бо це ж скільки літ далі Жмеринки не їздили, бо моя кровиночка їздила туди на олімпіаду, а коли виграв і всі там отак сидять з одкритими ротами, а потім ними питають: «Звідкіля в країні третього світу такі знання?» «Вроджені», – каже він їм. Ну от, написав він, як їх там фантастично годували і подає комісії. А вона йому й каже: «Ми ж просили тебе замінити назву країни Англія». А він: «Я й замінив на Велику Британію». А ті двійку йому – раз...

– Він як злякався і ліг на кодіровку. Приходить вилічиний, вєжлівий, такий акуратний, з дружками вже не встрічається, йому перед ними стидно, що він водку на дружину проміняв.

– Ну ти ж должен понімать, що якими б вони тобі дружками не були, а не постірають. І не заштопають, і не зварють, не кажучи вже про те, щоб, скажімо, цілувацьця.

– Так, – винуждін соглашацьця він, – це напевне.

Тут приходять праздники Паски, приходить рідня, сідаємо за стіл.

– Стій! – як раптом крикне він. – Не пий! – Хап мене за рюмку.

– Чого це я, – кажу так, і родичі це чують, – должна не пить?

– Бо ж я не п’ю, – каже.

І всі на мене отак завмерли упіврота з рюмочками. Ну що тут робить?

– Яке ти право маєш мені сміть запрещать? – кажу я голосно. – Празник же в людей всетаки. Я ж не яканебудь алкоголічка, шоб мені на свято рюмку не взять.

– Ну, якщо ти вважаєш, що чоловік і дружина не взаємоєдині, то тоді пробачай, люба.

– А я отак прибігаю, питаю, за що двійка? «Бо нема фантазії», – кажуть. «Він до вас не по фантазії вступає, а по знання, – кажу. – А от те, що він закордоном олімпіаду виграв у їхніх дітей, які кожен день білки з вітамінами їдять – це не фантастика?» І вони поставили «відмінно», отак; а мій дурник би зроду не зумів отак повернути комісію.

Ото їх роди, дурненьких, як я його родила, бо кожного разу хотіла дівчинку. Альфаритми всі прорахувала. І от я жду, а все хлопчик і хлопчик, і так три рази. І що? Це ж як виросте, то все йому подай і принеси, і ніякої тобі материнської радості і ласки. А доця – це мамина доня, помічничка і любов. А мій мені каже:

– Я лічно прослухав цикл лекцій по радіо, як зачатять дівчаток, і склав спеціальні грахвіки, як точно тримати ритм фрикцій.

– Що це таке? – здивувалася я, вперше почувши од нього розумне слово.

– А ще грамотна. Це, – показує він, вставляючи в банку од кетчупу пальця й виймаючи його, – раз! І є вже одна фрикція, пойняла? Тудасюда, скільки разів, стіко й фрикцій. Понятно? Ну хахаха.

Я на те слово й купилася, бо на одну його фрикцію треба було відповідати, робити при цьому обжим.

– Як це?

– От ви, городські, коров не доїли, тому нічого не знаєте. Коли я туди, – показує пальцем у баночку, – то розжим, а коли назад, то обжим – і буде дівчинка. Тут гламне не ошибіцця, бо можна все спортить. Це тобі не альхваритми.

І так я йому, гаду, так повірила, що ще двох хлопчиків народила. Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і той на такий спосіб свою дружину підмовив, «лучче мінєту, – каже, – клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не додумалась», – гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.

Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку, не знаючи, що той гад вигадав усе навпаки та ще й користувався цим.

Хвицьнуло друге оповідання ногою, що порожня банка одлетіла од лавочки.

– Якщо ти мене закодувала, то вже думаєш, що можеш все мені робити навпаки? Не пий, бо і я не п’ю, от тобі моє слово.

Усі ждуть, паска жде.

– Це в вас тост такий довгий? – не витримують куми.

– Я шо, должна не позволять собі те, що я можу позволить, – сказала я і випила.

– Ну, якщо ти так, – сказав мій, і отако мовчки, без жодного слова собі наливає, так урочисто, мєдлєнно. Отак підносить до рота, отак видихнув тихо: «воістину воскрес», що я очам своїм не повірила, ні вони мені, а тоді – хиль! І хильнув. Ну, думаю, зараз із ним щось страшне станецьця, вся та мідіцина з його вилізе або об поріг ударить... Тоді він отако пальцями одними бере мовчки свяченої паски – і що? покорчило? – отак одламує її шматочок і урочисто занюхує. А потім – раз! – і надкусив... І я сиджу вся німа і чує моє нутро, що мені нада ну хоч щонебудь сказать.

– Да, – кажу, – отакі ви з Рави Руської.

– Ну ж не з німецької, – каже він.

Уся Україна тут крутиться навколо автовокзалу, тобто що?

Я тримався за одноразового пластикового кухлика, правду сказати, за такого тривалого чекання тут можна й спитися, позираючи поруч себе та на далеку розібрану трамвайну зупинку.

Транзитні пасажири здебільшого вважали, що це і є весь Київ, поринати далі у людський вир не наважувались, а лише скраю його, щоб добре було видно рідні автобуси.

– Скоро вже паспорти на піджак заставлять приколювать, – почув я замість «здрастуйте», – це вже дожилися, що діфікаційні номери заставлять на лобі написані носить.

Замість «здрастуйте» в чоловіка був такий само пластиковий кухлик, він тримав його виразно, наче пароль. По всьому видно, що в нього сьогодні це не перший.

– Юра, – назвався я і подав руку.

Той потиснув, але не відпускав, доти, доки не задер свій рукав на зап’ясті з виразним татуюванням:

«А......Й».

Загадкове ім’я було викарбуване наче на якому наче надгробку, лише затонкому, і згори там було припасовано ще й замка. Що воно за алегорія?

– Отак треба, ясно? Напис є, а який він насамдєлі, хто зна? – Він усміхнувся й одпустив руку. – Нема вже такого магазіну, шоб ти там десять раз не побачив на продавці, як його зовуть, ім’я, побатькові. Та ти вийди з магазінів, а зайди, наприклад, ву баньку або, краще, на пляж.

І от ти бачиш там такойого самого, як ти? А ще краще, таку саму? Й і тобі вроді не треба тратить слів, бо ти просто починаєш читать: «Вєра». І це лучче, чим паспорт требувать.