І ти повертаєшся до неї, щоб вона краще бачила й змогла, наприклад, прочитать: «Сергій». І якщо вам обойом такі імена не подобаються – ніхто ж з них нікому нічого не виноват? Бо імена – нічого не значать. До шоб не було обману, маєш усе для правди на собі. І це усе вже не переробиш. Не зміниш. На чуже не обміняєш. Це таке, що лише воно твоє буде. Воно може й краще, коли чоловік на собі носить цілі картини, цілі картінні галєрєї, де є все, но без конкретного імені, а от дивися, любуйся й думай, чи воно кому що яке підходить.
Чоловік своїм кухликом обвів тлум народу на майдані, а потім сьорбнув.
Я зловив себе на тому, що намагався поставити замість крапочок на татуйованім тім імені різні літери, як у кросворді, гадаючи, чи не тезки ми?
– Вусь ця намальована була, це сімдісят вторий год. Це ми пасли коли у восьмом класі. Там і кози були, і корови. Конешно, козам тяжко за коровами пастись, бо ті сильніше траву скубуть. А ми позбираємося, сидимо. До такої міри, шо нічого ніхто не видумає. «Я знаю, – каже Гаврик, – і всі ви бачили, як вуголь, коли вдаряє, то в рубець попадає, чорний слід лишає. Шо вже не виковиряїш».
Тут усі почали думать, як же це кожен вуглиною буде довбехать собі руки. Й тут по кіно показали, як іньдійці собі колять дітей у краски мочених, щоб підростали. Ну ми почали з чорнила. Отак заточиш авторучку там, де перо, й виколюєш свою перву дату, коли ти кончив восьмий клас. Правда, пропуски чогось виходили. То повторно доводилося терпіти, бо слід нечоткий. Доки не додумалися спитати в одного шофера, він був весь на нашому ставку проїздом і такий поколотий, так той зразу признався, шо нада тушь.
Ось ця вже лучча, правда, буква «я» в другу сторону получилась, бо в слові «Таня» це вона одна така буква лише попалася, яка на дві сторони не пишецьця, я тоді мало в жизні понімав, ну й до служби ще влюбився.
А ця – це вже сімдесят шестий, це коли ми ву арьмії. А шо в ній дєлать? Як там навіть ні кіз, ні корів нема. А так, тіко одне баловство. Там, дікалон пили, тормозну жидкость всяку. Балувались лосьонами. Разні вакси замість на чоботи на хліб мазали на ніч. Отак хліб настоїцьця на ній хитро, щовусе полєзне з неї в хліб перейде. Ну, масло таке, шо не чорне ув ваксі. І от вранці ти ту ваксу зі скибки зчистиш і сапоги нею наваксиш, шоб же не пропадало добро. А пропитку – в рот. І цілий день ходиш, балдєєш. І сержант не може донюхацьця причини – це ж тобі не лосьон. А шо од солдата ваксою сильно смердить, то це так положено йому смердіть, бо він на те й солдат. Словом, врем’я даром не пропало.
А це – коли я знову влюбився в неї в 1977–1982 годах. Тут точно обозначена ця дата, дєнь рождєнія цього міроприємства і день кончини його. Ось тут точна дата того дня. Це коли я взнав, як вона мені нєвірна. Не в смислі в тому, що я взнав, як вона до кіноміханіка в будку скаче вже послі сіанса. Після нього не фільми ж він їй там закручував. Ну, настав такий день і я одказав їй у своїх чуствах: «Ізвіні, – кажу, – ми з тобой із разних кін». Намекнув, що міні все відомо. «Із яких таких кін?» – робить вона вид, шо ни поніма. «Із кіно будочних», – одрізав я навсігда так, що одрубав.
Вона й істєрікі моїм батькам закатувала, й до мене в бригаду анонімки писала, і бігала в район в больницю кислоту пить, но я к їй не вернувся нікада.
Ось тут, на цих числах – це коли помер мій любимий дід Стьопа. Ось тут точно – я отак сів проти його могилки, плакав і рішив навсігда його при собі мати. Ну портрета я боявся, шо не получицьця похожого. То я його могилку точно перемалював, як жива получилась. Із хрестом, із датами, як положено, з рушником. Рушник йому ще бабуся вишивала, красівий був такий, тільки на третій день після похорон його вкрали. Така красота була, шо на неї рука ні в кого не піднімалась. Так я його вибразив по пам’яті.
Хто тепер із мене той рушник вкраде? Та ніхто, хіба ш тіко зі мною. І в ній, в могилки, навсігда дід мій Стьопа буде, і як мій дід помирав, отак ляга післяобід відпочить, бо старий уже був: «Хто б це, – каже, – оте радіво на клубі б хочь на п’ять хвилин вимкнув був, та я б спокійно полежав помер».
Ну, я думаю: він шуте. Ну даже його шутки для мене були законні. Я вдягаюся торжественно й підхожу під ту кінобудку. Визиваю голосом механіка. І руку показую з наколками, з усіма там датами. Які він не раз бачив і понімав. А, гламне, помнив. «Ти, – кажу, – візьми, їйБогу, оту гавкалку свою хоч нанімного виключи. Як ти сам од її ще не вглух, не розумію».
Він подумавподумав. А що тут думать, як його про це ще ніхто в жизні не просив? Я повернувся отак до його й отак пішов. І він мені отак в спину й взяв і виключив радіво те.
Приходжу додому і взнаю, що дід помер. Лежить отак і щасливо всміхається, і всі мені родичі ще й досі кажуть: «Спасибі».
Вже ніхто потім не сумнівався, шо я його любимий внук. От. А це – такої наколки ні в кого в світі нема. Бо це я її сам придумав. Да, така товста красіва книжка намальована. Вся така вишивана, в лєнтах. Й підписана на їй назва зверху.
А що в ній всередині? Не кажен, канєшно, й розуміє, навіщо це. Ну, про книжку цю, тут сложний вопрос, і не всі тямлять. Бувало навіть їдеш в поїзді, починаїш показувать розумним людям, пояснюєш усе, так навіть там не всяк кумекає.
Хоча діло дуже просте. Там всередині записане ось що: все моє життя. Його ж усього не перемалюєш. Та й списать – ніякої шкіри не хвате. А так – маненька акуратненька книжка, гарненька, як дембільський альбом оформлена. Отака, як наче, тільки покрасівша, як оце зараз у церквах розрішають. Отак по уголках міддю оббита. Тут, бач, і замочок збоку на їй. І зверху назва: «А......Й». Ніхто не догадаєцьця, що це значить. «Андрій?» Ні. «Антоній, може?» Ні, не Антоній. Бо це таке моє ім’я Анатолій.
Бо Анатолій це я.
Таємнича таїна, або копицяпаляниця
Політбюро з жахом дивилося на Сталіна, на нього воно завжди так дивилось, але тепер це був новий жах, адже партійці уперше побачили вождя переляканим. Так, йшла війна, але вона тривала вже третій рік і перші страхи вже, здавалося, минулись?
– Якь ві моглі прогавіти? – генералісімус тремтів. – Як ві моглі допусти, що зараз, в 1943 році, в своій пустелі ЛосАламос амеріканьці вибухнули першу в світі атомну бомбу?
Він щойно зачитав про цю подію, і всі намагались осягнуть. Дехто з присутніх десь наче чув про якусь таку бомбу, над якою давно працювали німці, – до чого ж тут американці?
– І шьчо нам теперь робити? Не зьнаєте? А шьчо ві взагалі знаєте, колі треба шьчось знать?
У вустах вождя бринів тютюновий дим і погроза, й кожен тут чудово усвідомлював їхню ціну.
– Гаразд, – одсунув Сталін свою люльку й видихнув дим в обличчя політбюро. – На ваше щастя, в нашій країні продовжує щасливо мешькати найбільшій світовий ядерний фізік, учень самого Резерфорда, товариш академік Нобелівський орденоносець Капіца.
Сталін давно вже зрусифікувався, й тому не міг вимовити просте українське прізвище Копиця (як жоден справжній кацап не ладен вимовити слово «паляниця»), тому й спотворив його.
Усі в політбюрі повернули голови в куток, звідкіля підвівся занадто інтелігентної зовнішності дідок, він явно нервувався, для чого разураз сіпав і без того сиву борідку.
– Прошу вас, – сказав Сталін, – розкажіть нам, чі можете ві створити нам таку жь саму бомбу?
Вчений випростався, глянув для чогось у нескінченність, а потім випалив:
– Я тобі, катюго, бомби робити не буду.
Здавалося, є межі люського жаху. Однак політбюро спізнало найневимовніший, бо всі чудово розуміли: стали свідками історичної фрази, отже, шансів лишитися живими нема ні в кого.
– Це в якому сенсі, га?
– В такому, що якби ти не декласував вчених як клас, розстрілявши, то виграв би війну, ще не почавши її.
Політбюро вклякло ще дужче.
Вождь посміхнувся до своєї люльки і ворухнув лівим вусом: