Чоловіки пересміхнулися.

– Можна, я здатен безліч разів дивитися, – промовив Кондратюк. – Це ж таки Парад Перемоги на Красній Площі!

Літаюча макітраграаль, блиснувши платиною, поринула в небо, одкидаючи бризки та ретельно обгризені рибні кісточки.

Йому, яко молодшому офіцерові, єфрейторові, запропонували оселитися в центрі Полтави, одначе він категорично запрагнув околиць, наче яка сила вела його до річечки Псел у просту мазанку, бо він був художником, він, Адольф Гітлер.

– Був художником, – скривився гірко, бо на очах мав непроникну пов’язку, як і всі сліпці, які втратили зір від газових атак, там, на далекій французькій річці Соммі.

Кривився він гірко, коли мова заходила про передову німецьку медицину. Одного такого разу почув розмову бійцівпобратимів з рідної АвстроУгорщини, русинів, котрі вихваляли якусь незнану Україну, її невимовні пейзажі, вихваляли так барвисто, що він, яко живописець, зронив сльозу:

– В Україну, – прошепотів.

Як і всім героям Верденської м’ясорубки, йому не було відмовлено, бо бачити, як плачуть сліпі очі, медкомісія не витримала, і скориставшись із Брестського миру, надіслала його туди на лікування.

Ще дивовижніша інша правда, що перед Берестейським миром сюди прибув поранений царський єфрейтор

Георгій Жуков, ще тоді не уславлений, а простий георгіївський вояк, який ковтнув трохи газів, і от доки він тут, у Полтаві лікувався, влада змінилася, й Жукова мобілізували до військ УНР, де він успішно провоював півроку. Півроку, а потім усе життя приховував цей факт, інакше б не дослужився до сталінського маршала.

Знав би Гітлер, що він отут послідовник свого майбутнього знищителя... А ліки які? Тиха похила хижка, тиха дівчина Зінька, ще скромніша, ніж тихіша, він часто любив розпитувати про навколишні краєвиди, аж доки в уяві довідався, що таке рай. Особливо його бентежила картина на дверях мазанки, де на тлі того раю сидів козак Мамай.

– Який бо він? – допитувався поранений єфрейтор, а дівчина не хтіла йому казати, що схожий на її тата, бо той десь вештався, віддаючи борг Батьківщині в махновських формуваннях.

– Такий як ти, – мовила, й спалахнула, помітивши, що подібність до цього дивакуватого австріяка таки є: довгі крислаті вуса та клиноподібний чуб на лобі.

Але не це вабило дівчину, а ота непідробна стражденна мука, що затаїлася в незрячих зіницях Адольфа, і нікого не було поруч застерегти од неї нерозважну доньку.

Одного разу, прибираючи за ним, вона безмовно нахилилася, намагаючись прозирнути в його сліпоту, й несподівано їй здалося, що він зрить її, хоча насправді знала, що то уявний внутрішній зір, але не стрималася й припала вустоньками до його спраглих губ; сила цілунку пронизала все його єство, і враз темрява розкололася, і перше, що він побачив, – це нечувано світлоока й небачено русява полтавка.

– Зінонько, – прошепотів він австроугорською рідною мовою.

– Адіку, – не стрималася та, і вони знову припали губами й сльозами.

Між ними раптом щось зблиснуло, й удруге, і майже втретє, так, що він з подивом з’ясував: здоров’я повернулося. Так вдало, що Зінька забула й колишнього свого Жукова.

...Потім уже він вдоволено підійшов до дзеркала й несподівано гірка гримаса скривила йому лице, Зінька помітила той стогін, кинулася, мов горличка, бо він тримав під самісіньким горлом своїм гостру бритву «Золінген».

– Не ріж! – зойкнула вона.

– Любонько, не бануй, – нарешті всміхнувся він. – Просто я бим хтів зголити ці вуса.

– Не роби цього, вони тобі так до лиця, ти такий. рідний в них.

– Я?

– Схожий на козака.

– Гайгай, люба, коли були козаки, то не було іприту. Коли почалася ота клята газова атака і всі наділи протигази.

– .а ти не надів? – зойкнула.

– Та в тім то й річ, що надів. Але ж чому він не допоміг? Оце лише аж зараз я збагнув, що сталося. А тоді не втямив: довгі ці вуса не дали йому притиснутись щільно до лиця, отож іпритові гази просоталися ними довгими всередину і просто мені в очі.

– Не край! – кричала вона на весь край України.

– Гаразд, серденько, залишу отут трохи під носом, щоб ти ними бавилась, добре, люба?

І втяв.

Однак, незважаючи на це, Брестський мир закінчився, а поставав Версальський мир, тому фатерлянд терміново відкликав його на батьківщину, навколо руйнувалися імперії й людські долі, однак він якимось чудом іще встиг отримати від Зіньки поштівку, де вона описувала їхнього світлоокого русявенького ще ненародженого синочка.

– Син, – шепотів він, цілуючи незрозумілі слов’янські літери, – буде син...

Тимто він не брав шлюбу з Євою Браун, хоча всі партайгеноссе дорікали йому.

«Син», – шепотів він і подумки линув у той тихий рай на березі Псла, уява огортала його і він непідробно радів, що нащадок назовні удався арійським. Бо сам Адольф Гітлер був таємним євреєм, тому що батько Шикельгрубер не був навіть біологічним татом. Натомість ним виявився один надто кучерявий музикант: прикинувшись вчителем музики, він навчив матір Адольфа не лише грати на сольфеджіо.

– Байстрюк! – часто чув він, чорнявий, позаспинно на вулиці і в школі. – Жидівський безбатченко!

То ховався й ковтав сльози образи. Ніхто тут, в Австрії, й подумати не міг, що він їй усій незабаром жорстоко помститься, здійснивши над нею аншлюс. Таємна радість наповнювала його тоді й тому, що він вдавався до месіанських думок: що не лише арієць, але й син Божого народу!

А євреї? Які також легко могли пробовкнутися про його генікологічне древо? У них же не було своєї держави, аби її аншлюзувати – тобто, вони ще не учинили свій аншлюс над Палестиною і ще не сотворили своєї історичної Батьківщини Ізраїлю; отож тоді свого часу Гітлер учинив інакше – просто заборонив їх, би боронили секрет його походження.

Згодом він зробить усе, аби якомога географічно наблизитися до нащадка, підпише навіть принизливу угоду

МолотоваРіббентропа про ненапад, аби хоч в якийся спосіб запустити до СРСР резидентів у Полтаву, щоби ті таємно наглядали за синочком, неухильно оберігаючи його од можливих репресій. Так тривало, доки Сталін, не порушуючи угоди, взяв і підтягнув усі свої війська під Румунію.

– Що ти робиш? – отетерів йому по телефону Гітлер.

– Ну не під Германію ж! – хихотів той у слухавку.

Так, це був хитрий викрутас, який не порушував обопільні умови пакту про ненапад. Однак вся нафта Європи перебувала де? На Румунських теренах, отож Гітлер розумів: Сталін, перекривши ту трубу, легко візьме його в енергозалежність.

– Кінчай ці свої грузинські фокуси! – шаленів крізь телефон Адольф.

– Які фокуси, генацвале? – удавав дурника Сталін, а сам тим часом щільніше стягував війська Жукова під румунський кордон.

Аж Гітлер не витримав:

– На Москву! – наказав своєму Генштабу.

– Нафіг тобі та злиденна кацапетія? – дивувався той. – Як ми оно ще не всю багату Європу не видоїли.

– Життєвий простір, – була куца відповідь.

– Оця злиденна пустеля? Чи тобі всієї Європи мало? Краще додавимо Англію, тут хоч є чим поживитися.

– Це лише невеличкий острів, а там – неосяжні материки, – брехав він.

«Сину, мій сину, – тим часом думав він собі подумки, – чи ж я ще коли побачу тебе, моя єдина кровиночко? Чи обніму тебе? Ах ти ж, Зіно, ех, Зіно, де ти тепер, моя безіменна Зіно?»

І пускав сльозу. Тому генералітет не став сперечатися.

Не знав ніхто з них головного: резидентура донесла, що з Полтави в армію мобілізували хлопчину, Василя Адольфовича Сергійчука, і що служить він тепера в Московському військовому окрузі.

Доки радянські війська всі стягувалися під Румунію, Гітлер бліцкригом ударив по Москві, і майже взяв її. Не встиг Генштаб зрадіти, коли він наказує:

– Негайно перекинути всі армії під Сталінград!

– Та побійтеся Бога, – сполошився генералітет, – нафіг він нам зараз здавсь? Ми вже на Кавказі захопили Майкоп з його нафтовими полями, до Баку якась сотня кілометрів – і ми є незалежні від чужих енергоносіїв!