– Як би тобі пояснити, – милостиво всміхнувся Адольф. – От ти знаєш, що таке провидіння?

– Шошо? – не второпав той.

– Ну, звісно, цього у військових академіях не вчать. Так от – оту саму Європу ми всю захопили, бо керувалися саме ним. А якби слухалися твоїх військових мап, – підкреслено натиснув він, – то би й досі товклися в мюнхенських пивницях.

Це був вивірений хід – справжню свою мету він завжди маскував під містику.

Гудеріан пожбурив у куток маршальський жезл і стрімко вибіг з кабінету.

Коли ж захопив Полтаву, то був іще неприємніше здивований, коли його відсторонили спецвійська «Аненербе», що почали прочісувати місто, кинувши всі зусилля на пошуки якогось там ШагреяКондратюка, а знайшли лише звістку, що той іще до війни відбув у Москву.

І знову, вдруге, Гудеріана завернули на Москву, і знову сталеві гусениці місили ту ж саму твань і просувалися, гублячи траки, аж доки досягли околиці ненависної столиці. Тих саме вулиць, що були зазначені в «Аненербе», отож воно перехопило командування й наказало іменем фюрера фільтрувати адреси, а потім плюнуть на ту Москву.

Ну? І пертися назад до Смоленська, бо бач, прийшла натирка, що того таки ШагреяКондратюка були раніше погнали туди з добровільним ополченням, тобто на убій.

Танкісти змушені були прочісувати смоленських військовополонених, і що? Знайшовши, отримали подяку? Дзузьки, її всю перебрала на себе «Аненербе».

А що дісталося Гудеріанові? Лише новий наказ:

– Усе, к бісу ту Росію, скорочуємо фронти, зосередившись на головному.

– На головному якому? – наважився Гудеріан.

– На провидінні, – почув у відповідь.

Під час сексу Єва Браун вловила в коханцеві якесь занепокоєння.

– Що таке? – урвала фрикції.

– Біда, Євуню, – почула у відповідь.

– Адольф щось пронюхав? – насторожила вульву.

– Якби пронюхав, нас би тут уже не було. Гірше. Сьогодні стоматологи почали геть переробляти мої зуби.

– Навіщо?

– За гітлеровим взірцем.

– Що це значить? – запитала вона, хоча та ж сама здогадка тривожила і її, лише не набула поки конкретної форми.

Річ у тім, що вона таки набачила на власні очі оту льотчицювипробовувачку. Еге, нічогенька, лише от біда – капукап схожа на саму Єву Браун.

Коханці мовчки перезирнулися, бо та правда, яка була постала, не потребувала слів.

Запанувала така тиша між ними, що навіть сюди, у підземелля, долинуло гудіння далеких фронтів.

Отож, дочекавшись, коли Адік наїсться венегетаріанського вінегрету і знову подасться в «майстерню», Єва заходилася нишпорити по кутках. І що? Під килимом надибала конверта з дивовижним на перший погляд акварельним малюнком: зображенням розвинутого атлета, на якому було незграбно накреслено сферу з кубом посередині, куди вмальовано в центрі ще й піраміду.

– То ось воно що, – вуста імперської анаконди помертвіли, – так ось воно що: кубатура сфери з пірамідальністю, – просичала вона.

І тут бункерами прокотилася новина: фюрер наказав затопити метрополітен разом із його невинними мешканцями...

Отож миттєво вдалися до дій: вона грайливо заманювала до схорону фюрерових двійників, а коханець спритно катрупив їх ціанідом і браунінгом, складуючи в тумбочки; кожному перевіряли зуби і виявлялося, що вони відповідно підпиляні. Так тривало, аж доки не надибали непиляного, тобто вгоцали справжнього вождя.

Тут саме з криком: «Адюсіку, де ти? Все вже готове! Чому ти не сідаєш у мій літак? Він уже на старті, тікаймо в Аргентину, любий!» – заскочила юна пілотеса і тут же заробила з браунінга – ще ніколи імперській валькірії Єві Браун не було так приємно вистрілити, а особливо – запхати щось у тумбочку.

На вождя ж задля вірогідності нап’яли цупкі церовані панчохи, у кишені віднайшли таємні ключі од «майстерні» і вже було рушили туди, як Єва раптово спинилася:

– Ні, не так. Ще дещо слід зробити, довго ж я терпіла, і ось терпець урвався.

Було викликано Бормана з Мюллером і державцями урочисто складено акт сатисфакції, за яким Єву Браун й Адольфа Гітлера офіційно проголошено чоловіком і дружиною, випито шампанського й розбито фужери, після чого всіх попрощано, а потім переконано, що у коридорах все дременуто, мов щурями з тонучого корабля, рушено до «майстерні», де на них сподівалося бути чекано чим завгодно, лише не цим:

...клепаним із лискучої платини механізмом, дивним, бо у формі велетенської літаючої макітри, тобто перекинутої догори Чаші Грааля, себто досконалим техномагічним апаратом. Доки вони отетеріло намагалися збагнуть осягнуте, як горішній люк відкрився, й звідтам виткнувся чоловік у пілотському шоломі та товстих авіаційних окулярах:

– Адольфе, швидше, бо ще мить і запізно, де тебе чорт носить?

– Що таке? – хотів образитися подвійник, бо з ним на «ти».

– Що таке – гівно м’яке, – була гнівна відповідь. – Вода вже підступилася, ану, швидше мені в кабіну!

Пілот явно нервувався, бо чи не вигадав Гітлер чогось іще, ніж лише впустити ріку під землю? Затьмарений ще здавна газомзарином, він, наприклад, вирішив був перетруїти ним усіх євреїв, бо не міг з’ясувати конкретно «які з них розв’язали Першу світову війну, а які Другу». А чого чекати од єфрейтора, котрий збудував Третій Райх лише задля того, щоб сконструювати платинову літайку, а потім того Райха знищив, щоби вберегти його таємницю?

І кинулися вудвох, і встигли, і шлюзи одкрилися, і була вода, й і були доокола мертві людиметрополітенці, й плин уздовж тунелів із перонами, й жах просування, аж доки їх не прийняли до себе чисті води річки Шпреє.

Над пляжами Маямі лунав безжурний реп, ситі мажори лінькувато з ночі тусувалися стрипбарами, тимто ніхто й не помітив, як ген із океану, де пробивався день, виткнулося й двоє нурців. Це була бомбезна фрау з непоказним кавалером. Він був геть без вусиків і тому нікому не впадав в око.

Вони розташувалися на пісочку, іноді цілувались, іноді купували морозиво, аж доки спортивна мадам помітила папугу і придбавши її в бармена, але не птаха, якого урочисто випустили в небо під оплески присутніх, а клітку, знову лягла позасмагати. Потім для розривки позакидали прокатні вудочки.

Коли колишня папужа клітка наповнилася макрелями, жінка хитнула вічномолодим своїм тілом, зиркнула на годинник і нервово показала чоловікові. Той неквапно взяв вилов і рушив на глибину. Там обоє вчепилися руками, риба сильними хвостами тягнула їх уперед разом із кліткою, щасливий папуга ще довго летів над ними слідом, дякуючи крильми за звільнення, аж доки клітка брязнула об щось платинове.

Люк одкинувся.

– Чого так довго? – запитав пілот.

– Та ось, – засміялася відповідь, – наловили тобі свіжої рибки.

Клітку затягнуто досередини, куди й влізено двійкою пляжників.

Посеред затишної, бо зробленої у вигляді полтавської світлиці, каюткампанії повзано млосними пахощами смаженої макрелі.

Пілот вичекав ще деякий час, а вже потім одчинив кришку барбекю. Од задоволення товсті пілотні окуляри полізли на лоба. Тож упізнати його стало неважко, бо виглядав так само, як і в далекому 1918му українському році.

Тактак, це був омолоджений Юрій ШагрейКондратюк.

Мовчали, бо що краще за слова? Печена макреля. «Не все ж пінгвінів смажити?» – подумав кожен.

Обсмоктавши останні хребці, весело перезирнулися.

– Ну, що? – колупнула реберцем у зубі Єва Браун (а це була вона). – Двинемо назад, у фіорди Антарктиди?

– Е, ні, – заперечив Юрій, і чоловіки позмовницькому перезирнулися.

– А куди б то ще? – запашіла од передочікуваного сюрпризу красуня.

– Сьогодні який день? – запитав питанням на питання давно безвусий чоловік.

Єва почала думати, але не здолала пригадати, особливо після того, як винахідливий Кондратюк застосував іще вписаного в еліпс тетраедра координат, збагнути часовопросторові пересування було несила.

– А поїдемо ми, – почула змовницьке, – на сімдесят років назад, у Москву.

– Отакої, знову в Москву, скільки ж можна?