– Є вищі над це міркування, – пробурмотів фюрер.

– До того ж там, на Волзі, дуже багато поволзьких німців мешкає, уявляєте, яка доля усіх цих фольксдойчів спіткає?

– Я сказав! – була відповідь.

Бо ніхто не знав, що саме туди, в місто на Волзі, переводять служити одного такого солдатика, німця за походженням, непоказного хлопчину, світлоокого.

Й усі війська, палячи й без того дефіцитний бензин, повернули на Сталінградський напрямок. Генштаб же вирішив, що їхній вождь надумав подолати це символічне місто, поіменоване на честь Сталіна; що в цьому є великий містичний сенс.

– Скільки міст на землі названо іменем Сталіна, а от іменем Гітлера – жоднісінького. Захопити його й перейменувати оте місто на Волзі в Гітлерград? – брехав він генштабу.

– Амбітний, – скрушно розуміли генерали. Не знали вони, од чого у вождя такі потужні мігрені – одна думка, що комсюки й комуняки полощуть дитинці мізки большевізією, вкидала у відчай. Однак він свято вірив: щойно притисне дитятко своє до рамен, як комісарська ідеологія одступиться, зникне, як туман на сонці, од святої батькової енергетики.

Тим часом Гітлер спорядив свого улюбленця Отто Скорцені перевдягнутися в усе радянське й перетнути лінію фронту і й знайти там Василька та допровадити у Вервольф, який спеціально для цього був споруджений в Україні. Людина зі шрамом сумлінно виконала цей наказ, лише викрала помилково геть не того вінценосного сина.

– На біса мені цей Яків Джугашвілі? – лютився й без того шалений фюрер. – Хіба я його пригорну до серденька?

– Так ви обміняйте його на потрібного сина, – намагався врятувати свою шкіру зі шрамом Отто.

Почалися попередні переговори через Вольфа Мессінга, однак Сталін був надто підозріливий, відчув тут якусь заковику й заявив, що в радянській армії немає полонених, а лише зрадники Батьківщини, навіть би хто вони не були за походженням.

Яків же Джугашвілі, довідавшись, що його хочуть обміняти на простого Василька, од ганьби такої кинувся на високовольтовий колючий дріт, прирікши себе на мученицьку смерть...

Василька ж тим часом військкомати запроторили таки в Сталінград, в саме пекло – й нечувана в історії людства битва розпочалася.

А тут Різдво.

«Як же там син нидіє без подарунка?» – мучили фюрера здогади.

Отож спорядили секретного літака скинути синові щось від Санта Клауса, бодай вісточку передати, бодай би шоколадку в страшний далекий засніжений Сталінград. Однак льотна таємна мапа була так зашифрована, що пілот збився з курсу й попрямував на... Сталінобад, де й здесантував усі пайки на радість евакуйованим тиловикам – як же возрадуються вони від несподіваного підхарчунку. Але не Гітлер. Отак Василько й знову ні про що не довідався.

– Мудак ти! – лаяв Адольф Алоїзович райхмаршала авіації Герінга. – Тобі нічого доручити не можна!

– Так назви ж цих міст дуже схожі, – щосили виправдовувався він (бо таємно мав таку ж проблему – рідного, теж незаконнорожденого, сина у радянському місті Ліпецьк).

– Мудак ти, морфініст довбаний! Годі вже балеринок портить, на сцену глянуть противно – усі розкаряками танцюють. Тьху!

Тривога соталась навіть сюди, крізь товстезний бетон Райхканцелярії, перетворюючи нічний відпочинок на кошмар.

– Майн кляйне кнабе, – стогнав він крізь власне скреготання зубів, кусаючи подушку так, що Єва Браун прокидалася, і кожного такого разу їй прокидалася надія:

– Кнабе? Адюньчику, я народжу їх тобі цілу купу, – й заходилася пестити фюрера, хтіла й далі, однак він категорично відкидав її трепетну руку.

«Чи не мулаткаполукровка бува? Занадто азартна для німкені.» – здогади терзали його надто потужно, аби довірити їй своє потомство.

Іще. Не міг він довірити якійсь сторонній крайню плоть, бо вона була геть відтята. Єва Браун же мала занадто компанійську вдачу й водила дружбу з райхканцеляристками.

А що як вибовкне про обрізання? Що тоді? Гайгай, прощавайте тоді всі расові теорії...

Його розривало на частини. Ще б пак – айстроугорець за національністю, єврей по крові і германець по суті, він ніяк не міг знайти притулок своїй стражденній душі.

Трагедія батька: бути батьком усієї нації, але не бути батьком своєму єдиному синові.

«Кому, кому передати фатерлянд? – мучили нічні примари, він вийшов у туалет і змочив лице холодною водою. – Та ви погляньте лише, погляньте на цих Геббельсів і Гіммлерів – теж мені арійці. Ну, гаразд, от Геббельс – у нього мати українка, ну чому, чому вона не передала синові бодай якоїсь арійської зовнішньої ознаки. Ганьба!»

Тут він подибав у дзеркалі своє відображення, теж далеке від арійських ідеалів, і вщух.

– Я не можу ризикувати майбутнім Третього Риму, тьху ти. Третього Райху. І Четвертого Райху також, сину, мій сину, де ти тепер? О, мій арійський спадкоємцю. – шепотів безсило до струменю води.

І проциндрив Третій Райх во ім’я Четвертого.

...Уже бійці й прорвалися були до Волги, уже майже її захопили, коли Гітлер несподівано для всіх віддає наказ:

– Негайно перекинути всі танкові сили звідтам на Курську дугу!

– О, майнер готт! – заволали ті. – Там же стоять в засаді сталеві кліщі їхнього лютого маршала Жукова. Яка логіка?

– Провидіння! – єдино була відповідь.

І що поробиш? Змушені були програти й Сталінград. А пального од передислокацій значно поменшало, про які наступи й прориви можна говорити, коли його ледве на відступ вистачає?

Гітлер од цього дуже страждав, але кому ти тут поясниш правду, що його єдиного синочка тупоголові більшовики раптом взяли й несподівано перевели служити під Курськ?

«Не можу ж я свого Василька кинути там напризволяще без догляду».

Однак весь вермахт думав, що фюрер буде визволяти Курськ від більшовиків, а насправді це він визволяв одногоєдиного сина.

Оці невпинні перекидання армій виснажили їхню потугу, і не лише на паливні та мастильнозмазувальні матеріали, але й морально. Бо жоднісінький зі його солдатів не міг осягнути стратегію вождя.

Ніщо не віщувало поганого, однак Зіна, вийшовши з хати, хутко повернулася назад і взяла до рук фарби та пензля.

– Добре, коли в тебе син художник, – приказувала вона, радіючи, що в домі завжди є свіжі фарби, та домальовуючи на надверному козакові Мамаєві яскравозелену будьонівку зі сяючочервоною зіркою.

Звільнена комуністами од фашистів Полтава повільно оживала, до такої міри, що Зіна простувала до агітпункту по нові наглядності, а головне, по нові орденські виплати, нагородні книжки, яких син Василь присилав матері з усіх фронтів.

Скромно зайшла і привітно сіла в куток, їй, матеріфронтовичці першій подали стоса агітпосібників, й перше, що вона там побачила: це була зблизька чимала карикатура Кукриніксів на портрет Гітлера.

Зіна прикипіла зіницями.

– Що з Вами? – лагідно питали агітпросвітники.

– Це, це, так це ж, – тицяла вона пальцем у портрет, і всі навколо бачили, як нестара ще жінка хутко вкривається сивиною, бо там хоч і карикатура, але саме тому художники вправно і яскравіше відтворили особливості обличчя. – Так це ж він.

Непорушна правда знову й знову заціплювала їй вуста, знову і знову упізнавала вона, й від навколишніх розпитувань її врятувала глибока непритомність.

Мало ж того, що її рідний тато поліг десь безіменно за махновську ідею, так оце ще й виявилося, що Василько – невідь чий син!

– Вибираймося звідсіля, доки не пізно, як фахівець вам раджу, – благав фюрера особисто фон Гудеріан, – на біса нам цей дикий народ і їхні дикі землі? Ми вже об них всі танкові гусениці постирали.

– Треба стерти їхню пам’ять, – була несподівана відповідь.

– Пам’ять? У гусениць? – не збагнув той.

– Ні. Пам’ять у слов’ян.

– На біса нам їхня пам’ять? – не втямив танковий маршал.

– Бо вся наша Германія стоїть на слов’янських землях – «Аненербе» це розкопало. Уявляєш? Археологія знаходить лише давньослов’янські артефакти, жах. До такої міри, що навіть сама назва «Берлін» – слов’янська, га? «Аненербе» мало довести зворотне, але навіть не додумалося хоча би якогось предмета германського підкинути в свої розкопки. І що тепер? Лише завоювавши всі їхні землі, ми зможемо стерти геть їхню історичну науку, а дати їм іншу.