– Як Сарі Бернар чи Галині Стефановій.

Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.

Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:

Далі в Гамлета виникли проблеми, режисер десь викопав оригінальні шекспірівські тексти. Біда полягала в тому, що вони були староанглійською мовою, а не адаптовані, тобто їх би не втямив і жоден сучасний англієць.

– Але ж зала не зрозуміє, – протестував ще на репетиціях Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала старонімецьку.

– І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики зрозуміли.

Еге, як зрозуміють, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій Степанович іноді, коли мав поганий настрій, дозволяв вставляти цілі саморобні блоки, а настрій зараз був препаскудний, ще й живіт бурчав нещадно, то актор видав:

– ...хундер гафнунг альт зе дер барендикер, – завершив він, тобто помер.

Що тут зчинилося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет із бюстом заважали плескати, тому вона репетувала «браво!», оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурхнула перелякана міль.

Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, щоб випередити всіх, кленучи буфетницю: «клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, – осяяло його, – нема, щоб кип’яченою». «Бурбур», – погодився несамовитий шлунок. «Якщо вже дуриш людей, – лаяв він подумки, – то роби ж це полюдському, лінь тобі закип’ятити? Думати ж треба хоч трохи по такій жарі!»

Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар – пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч сокиру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.

– А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлорку хвата, бо када не буде й на неї, тоді ви й не такої заспіваїте, – щоразу одбріхувалася жінка перед надто естетизованими колегами. – Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!

Не театральні, а правдиві сльози бризнули з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.

– Зе дер берендикер! – вилаявся.

Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Тому він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшов із театру («Устигну, – думав він, – нормально устигну»), та дорогу йому перегородила яскраворуда пані, і не встиг відсахнутися, – тицьнула розкішний букет:

– Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, – хвилювалася незнайомка, – прийміть на знак пошани.

Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже починав переводити цифри на спиртне.

– Дякую, – прошепотів він, занурився в букет і його попустило.

Дамочка виявилася огого, аж Анатолій Степанович подумав: «Якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повернувся сюжет «Гамлета», бо декольте в неї більше за бюст».

– Пробачте мою настирність, – теж зашепотіла вона, – але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу. про Шекспіра...

«Як усетаки добре, що Шекспір написав «Гамлета», а не «Лісову пісню»».

– Зі мною?

– А з ким же іще? Чи можу я запросити вас на розмову. тут недалеко.

Нарешті помітив у іншій її руці чималий кульок, згори показово випинався коньяк.

«Підготувалася, репетирувала», – подумав він, а вголос гірко прошепотів:

– Не сьогодні.

– Це недовго, – не вгавала, – тут недалеко, я на машині.

Мрія кожного актора. А чого? Перепросити, заскочити до неї в клозет, а потім. потім почати все спочатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.

– Дехто лає такого Шекспіра, – крутила вона кермо й слова, – але, якщо подумати, який був театр у його часи? Глядачами хіба були інтелектуали? Простецькі люди і, завважте, зала театру «Глобус» була завжди переповнена.

«Лише не впуститись», – досвідчено благав у Шекспіра актор.

– Переповнена, – промимрив він.

– Чим він їх заманював? Візьмімо комедію «Дванадцята ніч», її й зараз ніхто не може поставити смішно, така вся величезна й незрозуміла. Наприклад, довжелезна розмова дівчат про те, як вони люблять горобчиків і які гніздечка для них готують – ще й досі навіть у нас – кого називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли лунав такий доволі двозначний текст?

Машину підкинуло, осьось, ось попре... «Добре, що не в костюмі Гамлета», – й Анатолій Степанович щосили вткнувся в букет, шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи «не тут, не зараз».

– Тактак, – шепотів, – він пише до Офелії, що належатиме їй, доки машинка в нього справна, а її тата називає торгівцем рибою, так на жаргоні тоді називали сутенерів, – скорчився актор, стримуючи нову навалу.

– Я б додала, що трактування «Гамлета» Лесем Подерв’янським значно ближче до оригіналу, ніж здавалося би, бо про що п’єса? Про дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою рідню – чи не пародія це?

– Звісно, – погодився, стискаючи сфінктер.

– Оно за цим сквером, оно мій дім, – показала вона. – Бо молодь не ходить у театр. Поставили б Подерв’янського – і пішла. Моя менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі на голові зелений «ірокез», то залюбки. Уявляєте, яскравозелений? Кожного нового хлопця приводить мені показати, сумнівається. Та ти його краще в театр одведи, та й побачиш, що він за фрукт, як реагує на мистецтво, правильно я кажу?

– Звичайно, – продихнув він, бо попустило. – Була спроба Сашка Ігнатуші поставити версію Лесевого «Павліка Морозова», сказати б, варіант того ж таки «Гамлета» – герой гине, повбивавши родичів теж в ім’я ідеалів, але наш головний режисер злякався.

– Злякався? Чого?

– Що знову опиниться в провінції. Тому дозволяє лише дозовані експерименти.

У животі знову починалося, що він Леся сплутав з Лесею, ліфт гойднуло, й Анатолій Степанович насилу вдержав кишку, всі троси в ньому натягнулись, проте не луснули. Вона зашарілася, стала вся руда, бо побачила улюбленого артиста таким, як його було зігнуло на сцені під час монологу Офелі'ї...

Кокетливо встромила ключика в двері. У передпокої він мало не кинувся до санточки, але прекрасна незнайомка загородила дорогу:

– Ви ж джентльмен? Спершу дама, – грайливо пригрозила пальчиком і зачинилася там.

Будь він проклятий, Хрущов, який придумав з’єднати туалет із ванною! Зашарудів душ, й Анатолій Степанович з люттю збагнув: господиня підмивається.

– Є час! – вигукнув він.

Хапнувши у сінях газет, джентльмен, затиснувши анус, вскочив до темної кімнати, щедро розстелив, впустився, все мислиме вивергнув туди, до останньої краплі томату і розбавленої ним води, похапцем підтерся, розчинив вікно і гамузом усе пожбурив далеко у скверик. Не переводячи подиху, скинув піджак і хутко почав вимахувати запах надвір.

Вихопив із кулька пляшку і, набравши в рот коньяку, швидко порскав, а, подумавши, розсипав по килиму букет, нюхав, знову брався за піджак.

– Що ви робите? – почувся сміх.

На порозі стояла вона, з’явившись як Офелія на подіум, розкішне декольте довершувало пеньюар, пашіла свіжим душем та «Linstant de Guerlain».

– Мухи, – з мукою пояснив він, бо коньяк пекуче стікав по бороді, – комарі.

– Оце джентльмен, – повірила вона, ляснула вимикачем і стала ще ефектнішою.

Однак тільки на мить.

Світло вихопило поруч на застеленій тахті парочку – голу і юну сестру, вдягнуту лише в ядучозелений «ірокез», та блідого видовженого хлопчика, на якому не було й того; він нітився, бо з нього поволі сповзав презерватив, бо вони давно завмерли одне на одному, себто, затулялися одне одним.