– Пройшло п’ятнадцять хвилин.

Ніна перепиняє Володю, коли той, одягнений, уже поспішає до дверей:

– У тебе хтось є.

– У мене когось нема, – намагається прослизнути він.

– Не треба брехать. Тільки не треба брехать, брехать. Ти знаєш, ти знаєш, знаєш! – я не люблю брехні.

– Нема, – слизне він. Бо знає.

– Після того, як ми стали на кооператив, мені одразу подзвонила одна особа. Дзвонила, дзвонила, дзвонила! Особа не назвалася: ми поговорили.

Од слова «особа» Володя особистішає.

– Невже?

Хоче проштовхнутися до дверей, але марно, бо Ніна сама стає ними.

– Я їй поопулярно пояснила, що ми з тобою – не розлучалися ніколи. Ніколи! Ніколи! Вона згодилася й обіцяла не дзвонити.

– Невже? І – не дзвонила? – забринів він новою надією.

– Це була вона? – і категорично киває на апарат, незважаючи що Володя – не відповідає, не маючи змоги вийти, він умикає телевізор, здобувши простір там.

– Я тебе, тебе, тебе! питаю, – питала, питала, питала вона.

З’являється Анатолій, бо він іде до ванни. Христина

Свиридівна ж простує на кухню, все це блакитно освітлене телевізором, хоча він кольоровий.

– Уже дзвонили зі станції, обіцяли відімкнути наш номер! – гукнула Ніна, наче в далекий телефон.

Анатолій і Христина Свиридівна зупиняються.

– I відімкнуть, відімкнуть! Наговорити з Херсоном п’ятдесят! П’ятдесят доларів!

– По роботі.

Сказав Володя так, що телевізор блимнув.

– А потім на сто сімдесят? Ти – думаєш? «По роботі»... У тебе ж зарплатня в сто раз менша. Кому ти дзвонив у Херсон?..

Решта присутніх чомусь почали гарячково шукати виправдання.

Наче відповіддю на запитання на порозі з’являється Соня. Постає у блакиті телевізорного сяйва. Посміхається до кожного, тобто до себе.

Пауза.

Ще одна пауза. Тоді Соня рипає ще раз дверима, однак вони змащені й звуку не зринає.

Чутно, як на кухні крапотить кран, він не витримує мовчанки.

– Там скоро виросте сталактит, – сказав Толя.

– Де? – озирнулася Христина Свиридівна.

– У раковині, під краном, – перевів її погляд на кухню Толя.

– Це слон? – привіталася прибулиця.

Вона показує на екрана телевізора, всі теж повертаються туди, однак ніхто не відповідає, бо Христина Свиридівна навпомацки шукає очима слона на кухні, а не в телеефірі.

– У вас телевізор кольоровий ваш? – питає гостя.

– Ну, бувають же чорнобілі передачі й по кольоровому телевізору, – виправдався нарешті Вова. – Здрастуй, Соню.

– Здрастуй, Вово.

– Здрастуй, Соню!

З викликом цілує її. На цю гнітючу паузу лунає голос Юри:

– Мамо!

– А в нас аз два кольорових телевізори з татом в нас, – розповідає Соня. – Коли Володя був у нас в Херсоні, то він бацив. Правда з, Вово? Їх?

Тут і виявилося, що Соня має певні мовні дефекти. Боротьба поглядів, з боротьбою дефектів.

– Правда, – погодився Володя.

– Коли тато взнав він, сцьо мене будуть по телевізору показувать, то сказав: «Дарую тобі, доцко, телевізор». Він – у мене такий. Правда, Вово?

Пауза. Це вже яка? Шоста? Бо Анатолій довго мне свою шкіперську борідку, а потім довго мне таку ж шкіперську люльку. Володя в цей час так само довго всміхається, нарешті каже:

– Правда.

– «Заслузила, доцко!» – подарував тато. Тато дивиться з мамою один тепер, кольоровий, а ми з Вовою, коли він приїздзяє, інсий дивимось ми.

– Правда, – сказав Вова, наче про газету «Правда».

– Ой, я забула сказати тобі: мені отут одразу, без блату сказали мені бути директором басейну ДеСеСа бути. Уявляєс?

– ДеСеСа? – стрепенулася Христина Свиридівна, наче, нарешті, побачила слона.

– ДеСеСа – це знацить, Дитяча Спортивна Скола. Отак без блату сказали мені бути.

– Мамо! Я кому сказав? – сказав голос Юри.

– Отак – одразу? Директором дитячого? Басейну? Це ... правда, Володю? В Києві. В – столиці? – засумнівався Толя, наче Київ не був столицею.

– Правда. Соня дуже любить дітей, – захистив Київ Володя.

– А чий це портрет? На стіні? – спитала дівчина до стіни.

– Гоголя, – не витримала нарешті Ніна.

Христина Свиридівна хоче сказати правду, зиркнувши на портрета Сенкевича, проте подивившись на Ніну, не наважується.

– Я люблю Гоголя. У нас, у Херсоні всі його люблять там.

– Правда? – наче про газету «Аргументи і факти», запитав Володя.

– Так. Бо він дузе добре написав про Херсон він.

Чутно, як крапотить вода. Бо коли був Гоголь, Херсона

ще не було.

– «Рєдкая птица долетит до срєдіни Днєпра...» – цитує Соня. – Це в Херсоні – такий сирокий Дніпро сильно.

Анатолій рвучко відчиняє холодильника, виймає пляшку холодного пива, рвучко випиває.

– Молодці мінчани, – похвалила Соня.

– Що?.. – в напівпиві видихнув Толя.

– Вони такі холодильники роблять!

– Ви були в Мінську? – поцікавилась Христина Свиридівна.

– Ні! Ми були на зборах в Дніпропетровську.

Анатолій (одсьорбнувши пива):

– Ну...і як?

– Там тез Дніпро дузе сирокий. Цього ви всі на мене так дивитеся всі? Гоголь не міг таке про Київ писати. Тут, у Києві, і горобець Дніпро перелетить оце. А от в Херсоні не перелетить. Мій тато – випробовує вертольоти.

Знову пауза. Влучна така.

Тепер уже ніхто не наважується її порушити. Хіба що у проріз дверної щілини впадає газета «Культура і життя». Потім – «Вечірній Київ», хоча був ранок. Потім – журнал «Науковий вісник». Потім випадає Толя, зачепивши гучномовець. Той бадьорим напівсловом додав:

– ...Минув який тиждень, коли...

Чутно, як у ванні хлюпотиться Соня, а Володя стереже двері, тримаючи рушник. З люлькою в зубах коридором іде Анатолій. Так, наче тримає в зубах Володю.

– Ну, – як вона тобі? – киває той на ванну.

– Гм.

Крізь люльку відповідає Толя.

– Ну?

– Та нічого, – пусткає дим той.

– Клас?

– Ну ... може.

– Правда – клас? – наполягає Вова.

– Я в жінках не дуже... – наполягає Толя.

– Ми – одружуємося.

Анатолій ловить люльку. Потім не може нею влучити до рота.

– Слухай, може, це й не моя справа, але я ...

– Вона – КаМееС.

– Хто?

– КаМееС.

– Я не знаю, пробач, не розумію цього слова, – намагається виправитися або заховатися за димом Толя.

– Кандидат в майстри спорту, це – КаМееС.

– Ну то й що з того? – димиться вже й він сам.

– А тепер вона покинула великий спорт, – киває на ванну Вова.

– Нуу?

– Шукає себе. Місце в житті вона.

Анатолій на це гірко кривиться.

– Не в моїх правилах давати поради, однак...

– Вона була чемпіонкою Херсона серед юніорів.

– Серед юніорок. З якого виду спору?

– З водного. З цього... як його... – шукає Володя.

– Стрибків? – підтримує Толя.

– Фігурного, чи що, плавання, – вивершує Вова.

– Я не люблю влазити в чуже життя... Але скажи: як ви житимете? – тицяє в нього димом Толя.

– Вона вступить в інститут, – одбиває Володимир.

– У який саме? – булькає люлькою опонент.

– Або в університет.

– Або?..

– Ти покинь цей свій тон, нарешті... Ти ж прекрасно знаєш, що спортсмени зараз скрізь потрібні, що їх беруть... у різні вузи.

Анатолій повільно запитує у своєї люльки:

– А як же Ніна?

– Старий, не треба про це.

– Юра? Як?

– Я ж тебе просив...

Але, певно, недостатньо.

– Ти ж знаєш, я ніколи не дозволяв собі лізти в чуже життя...

– Не треба.

– ... але змушений сказати тобі, – налягає на дим Толя.

– Благаю.

– Воно, звичайно, не дуже ввічливо, але як твій друг... Ми ж – друзі? Ти взагалі розумієш, що це таке – директор басейну? В Києві, – дуже дивується друг.

– Ти б побачив, як вона плаває!

Анатолій, киваючи на ванну:

– А ти – бачив?

– Я, взагаліто... особисто не бачив, але яке це має значення? Вона – КаМееС.

– Та я взагалі – не про басейн. Мені здається, що це не та людина, яка тобі потрібна в житті.