Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– А це вже не!..

– ...моє діло? Ні, ти – помиляєшся! Це людина не нашого з тобою кола, зрозумій. Вона ж... говорити як слід не вміє.

Володя вдихає на повні груди. Увібравши весь чужий дим.

– Я. Її. Люблю, – видихає він.

– А, ну тоді пробач.

– Зрозумів це?

Заходить до ванної, гордо ляснувши дверима.

Тут же в коридорі з’являється Ніна, на звук.

– Ну... як?..

– Я поговорив із ним. Як міг. Але... Мені здається, ти мусиш сама говорити на ці теми зі своїм чоловіком, – знову ховається за люльку Толя.

– Але ж він навіть не хоче зі мною миритися. Як же тоді говорити?

– А ти сама – помирися з ним. Ти ж – жінка.

На слові «жінка» обоє почервоніли.

Володя виходить із ванної, посвистує, наштовхується на них.

– Аа. Дуже приємно. Ясно.

– Що тобі ясно? – дивується Анатолій.

– Усе! – мало не забирає в нього люльку Вова.

– Я не хотів говорити, але скажу: хтось видер із нового журналу (виймає зза спини «Науковий вісник») цілих три аркуші! – трясе надірваним журналом Толя.

– Я особисто не дер! – вдихає своє повітря Вова.

– Ти особисто! А трьох аркушів – ф’юїть! як вітром здуло.

– Ми особисто... – мурмотів Вова. – Може, Юра?

Це була перша фраза, яку почула Ніна.

– «Ми особисто»? Досі, досі, досі! Юра аркушів не видирав!

Соня (чує це з ванної):

– Сцьо значить – «досі»?

– Кому вони потрібні, твої сторінки? – дивується Вова.

Анатолій вимахує роздертим журналом у бік ванної:

– Не знаю!

Соня, продовжує із ванної:

– Сцьо знацить – «досі»?

Рятує всіх голос Юри, кімнатний:

– Мамо, йди негайно сюди!

Володя нарешті випростується:

– Тобі – позакладало? Тебе дитина кличе!

Зникає у ванній, ляснувши дверима, од чого гучномовець перекособочується на стіні й на мить оживає:

– Пройшло п’ятнадцять хвилин.

На балкон виходить Володя, запалює цигарку (бо в нього особисто немає люльки). У спалахові сірника він не помічає Ніну, яка сидить на ослінчикові під фікусом, лише

на третій затяжці він бачить її, поривається вийти, але йому шкода недокуреної цигарки.

– Володю, я б хотіла тільки спитати, тільки спитати...

– Не забувай – ми посварені, – нагадує він їй, чи собі?

– Гаразд, посварені. Тільки спитати... Мене мучить одне – як буде повне ім’я од імені Соня?

Володимир зупиняється на півзатяжці.

– Так і буде – Соня.

Ніна не згодна:

– Не може бути. То як же повне ім’я? Соня Іванівна? Соня Батьківна?

– Справді... – замислюється Володя, але вчасно отямлюється. – Та яке це, зрештою, має значення?

– Ніякого. Ніякого. Але з голови не йде.

Володя осяюється:

– Софія!

Пауза.

– Софія!

– Спасибі... фух, мені аж легше стало. Володю, пробач...

– Нічого, говори, говори... – каже він, бо цигарка скоро має закінчитися.

– Оті гроші – п’ятдесят і сто сімдесят...

– Тобі – жалко?

– Та мені їх не жалко, не жалко. Не жалко. Інше, мене мучить інше: про що ти з нею говорив?

– Почалося. Яке тобі діло? Це – моє особисте життя і прошу туди не лізти.

Несподівано Ніна всміхається:

– Ти мене не зрозумів: ти мені за все наше життя сказав менше слів, ніж їй по телефону.

Мовчанка триває, бо Ніна хоче заплакати.

Чути, як крапає на кухні кран.

– Про що ти з нею говорив?

– Що, я маю все це тобі зараз і повторити?

Ніна тупнула об балкон:

– А хоч би й так! Не забувай – я тобі ще дружина!

– Ми з тобою – півроку, як розлучилися.

– Це було фіктивне, фіктивне, фіктивне розлучення! Для ЖЕКу!

Володя майже допалює свою нескінченну цигарку.

– Було фіктивне, а стало... дефективне.

– А дитина клубніки не їла, а ти – по телефону... Плаче.

– Не «клубніки», а полуниць.

– А гроші, що ми почали на кооператив збирати, – де вони? – раптом сухо нагадує Ніна.

– Чи – суниць?

– Меррззотник!

Голос сина лунає з кімнати, наче то назвали його:

– Мамо!

– Зараз!

– Не «зараз», а йди сюди!

Ніна хутко втирає відсутні сльози, ще хуткіше син їй нагадує:

– Ну? Ти ж мені обіцяла. Не принижувати власну гідність!

– «Власної гідності!» – зауважила вона. – Так правильніше, Вово?

Той так і не докурює.

– Ну все! – топче цигарку. – З мене досить!

Однак це є досить для цигарки.

Усі розбігаються.

Пахощі змінюються: тепер пахне не вокзалом, а теплою їжею, кличучи до вітальні, де порядкує Христина Свиридівна:

– Колись уся ця квартира належала нам. Тобто лише мені й моєму чоловікові.

– Ой, як здорово! – сплескує Соня.

Жінки чистять овочі під краном. Ніна на столі чистить свої.

Христина Свиридівна пускає воду дужче.

– Потім її хотіли відібрати. На ущільнення житлоплощі. Уявляєш – бельєтаж! Чоловік ходив, домагався, і її нам залишили.

– Тоді тез було погано з квартирами? – дивується Соня так, наче зараз є легше.

– Але мій чоловік уже тоді був червоним професором, дочко.

Од останнього слова Ніна зупиняється чистити.

Жіноча розмова тече повільно, одначе руки їхні з шаленою швидкістю січуть овочі.

– Він був уценим? – цікавилася Соня. – Мені Володя ніцього не розказував, мій.

– Він був червоним професором, – гордо зітхає Ніна.

– Спочатку не був. Спочатку він працював комісаром. Але йому запропонували... Хто так чистить картоплю? Він – погодився. Йому було дуже важко, але потроху звик, втягнувся, увійшов у суть... I квартиру не відібрали. Це я тобі розказую, щоб ти знала про нашу сім’ю.

– Як цікаво! – чистить Соня.

– I Володя наш – в нього. Він уже еМНееС. В діда.

– ЕМНееС? – перепитує дівчина. – Це як у нас КаМееС?

– Вічний еМНееС... – замість пояснити, дорікає Ніна.

Христина Свиридівна ввічливо веде:

– ЕМНееС – це значить: молодший науковий співробітник. Отака в нас сім’я. Всі ми тут рідні, хоч і чужі люди.

Ніна цього не прочищує.

– Вже дехто став і чужим?

– Ні, я просто кажу, що всі, хто потрапляє в цю квартиру... Що ці стіни роблять нас рідними. Ще з тих часів.

– Ви ще пригадайте, пригадайте ті часи, коли весь цей будинок належав вашій матері, – радить Ніна.

– I – навіть нагадаю! Так! Увесь цей будинок – усі три поверхи!

Ніна:

– Заспокойтесь.

– А розмінювати не дам! Нізащо в світі...

– Як це ви – не дасте? – шкребе (овочі) колишня невістка.

– А так – буду робити квартирумузей...

– «... почеплю меморіальну дошку», – продовжує Ніна.

– Дошку! А розмінювать – не дозволю! Як помру – тоді хоч запаліть! – стара хапає склянку.

З водою, п’є її.

Тут заходить з роботи Володя, дивиться на почищені овочі, їх три гори.

– Ого! Скільки начистили. Молодці, жінки!

– Як на роботі? – скидає з нього куртку Соня.

Він промовисто цілує її, а не куртку. Забирає одежину.

Ніна на це виходить з кухні. Але не Соня.

– Ти знаєс, Володю, бабуся мені стільки розказала про васу сім’ю.

– Та ну? I що вона розказала?

– Що ти – тоцний дід ти.

– Ого! Мені до нього – далеко. Це всі так кажуть в нашому інституті. Ну, а як ти? Удалося? З чим повернулася? Признавайся!

– Я була ... – сказала Соня.

– Ну, а вони що?

– Я прийсла, я питаю я. А вони казуть, сцьо немає.

– Як? Уже продали?

– Ні, не продали. Я тез так спитала була, сцьо продали, їх. А вони казуть, сцьо в тій камеї була трісцинка така й вони зняли її з продазу, її значить. Яке ви право, питаю, тоді мали ставити, питаю, її на вітрину ставити? А ти знаєс, сцьо вони сказали сцьо?

– Що?

Повільно цілує її.

– Сцьо вони не знали були, сцьо камея з трісцинкою та, коли ставили її на продаз. Уявляєс?

Володя полегшено зітхає:

– Уявляю.

– А вгадай, сьцо я взяла! В комісійному тому сьцо! Ніколи не вгадаєс!

Тягне його за руку до кімнати. За мить звідти вибухає гучна музика.

48
{"b":"896485","o":1}