– А це вже не!..
– ...моє діло? Ні, ти – помиляєшся! Це людина не нашого з тобою кола, зрозумій. Вона ж... говорити як слід не вміє.
Володя вдихає на повні груди. Увібравши весь чужий дим.
– Я. Її. Люблю, – видихає він.
– А, ну тоді пробач.
– Зрозумів це?
Заходить до ванної, гордо ляснувши дверима.
Тут же в коридорі з’являється Ніна, на звук.
– Ну... як?..
– Я поговорив із ним. Як міг. Але... Мені здається, ти мусиш сама говорити на ці теми зі своїм чоловіком, – знову ховається за люльку Толя.
– Але ж він навіть не хоче зі мною миритися. Як же тоді говорити?
– А ти сама – помирися з ним. Ти ж – жінка.
На слові «жінка» обоє почервоніли.
Володя виходить із ванної, посвистує, наштовхується на них.
– Аа. Дуже приємно. Ясно.
– Що тобі ясно? – дивується Анатолій.
– Усе! – мало не забирає в нього люльку Вова.
– Я не хотів говорити, але скажу: хтось видер із нового журналу (виймає зза спини «Науковий вісник») цілих три аркуші! – трясе надірваним журналом Толя.
– Я особисто не дер! – вдихає своє повітря Вова.
– Ти особисто! А трьох аркушів – ф’юїть! як вітром здуло.
– Ми особисто... – мурмотів Вова. – Може, Юра?
Це була перша фраза, яку почула Ніна.
– «Ми особисто»? Досі, досі, досі! Юра аркушів не видирав!
Соня (чує це з ванної):
– Сцьо значить – «досі»?
– Кому вони потрібні, твої сторінки? – дивується Вова.
Анатолій вимахує роздертим журналом у бік ванної:
– Не знаю!
Соня, продовжує із ванної:
– Сцьо знацить – «досі»?
Рятує всіх голос Юри, кімнатний:
– Мамо, йди негайно сюди!
Володя нарешті випростується:
– Тобі – позакладало? Тебе дитина кличе!
Зникає у ванній, ляснувши дверима, од чого гучномовець перекособочується на стіні й на мить оживає:
– Пройшло п’ятнадцять хвилин.
На балкон виходить Володя, запалює цигарку (бо в нього особисто немає люльки). У спалахові сірника він не помічає Ніну, яка сидить на ослінчикові під фікусом, лише
на третій затяжці він бачить її, поривається вийти, але йому шкода недокуреної цигарки.
– Володю, я б хотіла тільки спитати, тільки спитати...
– Не забувай – ми посварені, – нагадує він їй, чи собі?
– Гаразд, посварені. Тільки спитати... Мене мучить одне – як буде повне ім’я од імені Соня?
Володимир зупиняється на півзатяжці.
– Так і буде – Соня.
Ніна не згодна:
– Не може бути. То як же повне ім’я? Соня Іванівна? Соня Батьківна?
– Справді... – замислюється Володя, але вчасно отямлюється. – Та яке це, зрештою, має значення?
– Ніякого. Ніякого. Але з голови не йде.
Володя осяюється:
– Софія!
Пауза.
– Софія!
– Спасибі... фух, мені аж легше стало. Володю, пробач...
– Нічого, говори, говори... – каже він, бо цигарка скоро має закінчитися.
– Оті гроші – п’ятдесят і сто сімдесят...
– Тобі – жалко?
– Та мені їх не жалко, не жалко. Не жалко. Інше, мене мучить інше: про що ти з нею говорив?
– Почалося. Яке тобі діло? Це – моє особисте життя і прошу туди не лізти.
Несподівано Ніна всміхається:
– Ти мене не зрозумів: ти мені за все наше життя сказав менше слів, ніж їй по телефону.
Мовчанка триває, бо Ніна хоче заплакати.
Чути, як крапає на кухні кран.
– Про що ти з нею говорив?
– Що, я маю все це тобі зараз і повторити?
Ніна тупнула об балкон:
– А хоч би й так! Не забувай – я тобі ще дружина!
– Ми з тобою – півроку, як розлучилися.
– Це було фіктивне, фіктивне, фіктивне розлучення! Для ЖЕКу!
Володя майже допалює свою нескінченну цигарку.
– Було фіктивне, а стало... дефективне.
– А дитина клубніки не їла, а ти – по телефону... Плаче.
– Не «клубніки», а полуниць.
– А гроші, що ми почали на кооператив збирати, – де вони? – раптом сухо нагадує Ніна.
– Чи – суниць?
– Меррззотник!
Голос сина лунає з кімнати, наче то назвали його:
– Мамо!
– Зараз!
– Не «зараз», а йди сюди!
Ніна хутко втирає відсутні сльози, ще хуткіше син їй нагадує:
– Ну? Ти ж мені обіцяла. Не принижувати власну гідність!
– «Власної гідності!» – зауважила вона. – Так правильніше, Вово?
Той так і не докурює.
– Ну все! – топче цигарку. – З мене досить!
Однак це є досить для цигарки.
Усі розбігаються.
Пахощі змінюються: тепер пахне не вокзалом, а теплою їжею, кличучи до вітальні, де порядкує Христина Свиридівна:
– Колись уся ця квартира належала нам. Тобто лише мені й моєму чоловікові.
– Ой, як здорово! – сплескує Соня.
Жінки чистять овочі під краном. Ніна на столі чистить свої.
Христина Свиридівна пускає воду дужче.
– Потім її хотіли відібрати. На ущільнення житлоплощі. Уявляєш – бельєтаж! Чоловік ходив, домагався, і її нам залишили.
– Тоді тез було погано з квартирами? – дивується Соня так, наче зараз є легше.
– Але мій чоловік уже тоді був червоним професором, дочко.
Од останнього слова Ніна зупиняється чистити.
Жіноча розмова тече повільно, одначе руки їхні з шаленою швидкістю січуть овочі.
– Він був уценим? – цікавилася Соня. – Мені Володя ніцього не розказував, мій.
– Він був червоним професором, – гордо зітхає Ніна.
– Спочатку не був. Спочатку він працював комісаром. Але йому запропонували... Хто так чистить картоплю? Він – погодився. Йому було дуже важко, але потроху звик, втягнувся, увійшов у суть... I квартиру не відібрали. Це я тобі розказую, щоб ти знала про нашу сім’ю.
– Як цікаво! – чистить Соня.
– I Володя наш – в нього. Він уже еМНееС. В діда.
– ЕМНееС? – перепитує дівчина. – Це як у нас КаМееС?
– Вічний еМНееС... – замість пояснити, дорікає Ніна.
Христина Свиридівна ввічливо веде:
– ЕМНееС – це значить: молодший науковий співробітник. Отака в нас сім’я. Всі ми тут рідні, хоч і чужі люди.
Ніна цього не прочищує.
– Вже дехто став і чужим?
– Ні, я просто кажу, що всі, хто потрапляє в цю квартиру... Що ці стіни роблять нас рідними. Ще з тих часів.
– Ви ще пригадайте, пригадайте ті часи, коли весь цей будинок належав вашій матері, – радить Ніна.
– I – навіть нагадаю! Так! Увесь цей будинок – усі три поверхи!
Ніна:
– Заспокойтесь.
– А розмінювати не дам! Нізащо в світі...
– Як це ви – не дасте? – шкребе (овочі) колишня невістка.
– А так – буду робити квартирумузей...
– «... почеплю меморіальну дошку», – продовжує Ніна.
– Дошку! А розмінювать – не дозволю! Як помру – тоді хоч запаліть! – стара хапає склянку.
З водою, п’є її.
Тут заходить з роботи Володя, дивиться на почищені овочі, їх три гори.
– Ого! Скільки начистили. Молодці, жінки!
– Як на роботі? – скидає з нього куртку Соня.
Він промовисто цілує її, а не куртку. Забирає одежину.
Ніна на це виходить з кухні. Але не Соня.
– Ти знаєс, Володю, бабуся мені стільки розказала про васу сім’ю.
– Та ну? I що вона розказала?
– Що ти – тоцний дід ти.
– Ого! Мені до нього – далеко. Це всі так кажуть в нашому інституті. Ну, а як ти? Удалося? З чим повернулася? Признавайся!
– Я була ... – сказала Соня.
– Ну, а вони що?
– Я прийсла, я питаю я. А вони казуть, сцьо немає.
– Як? Уже продали?
– Ні, не продали. Я тез так спитала була, сцьо продали, їх. А вони казуть, сцьо в тій камеї була трісцинка така й вони зняли її з продазу, її значить. Яке ви право, питаю, тоді мали ставити, питаю, її на вітрину ставити? А ти знаєс, сцьо вони сказали сцьо?
– Що?
Повільно цілує її.
– Сцьо вони не знали були, сцьо камея з трісцинкою та, коли ставили її на продаз. Уявляєс?
Володя полегшено зітхає:
– Уявляю.
– А вгадай, сьцо я взяла! В комісійному тому сьцо! Ніколи не вгадаєс!
Тягне його за руку до кімнати. За мить звідти вибухає гучна музика.