Зі своєї кімнати висовується Ніна, намагається перекричати імпортні ритми:

– А дитина не їла полуниць! Меррззотник, мерзотник. Мерзотник!

Музика уривається, западає тиша, така, що навіть гучномовець не наважується.

Соня:

– Як? Подобається?

– Ти – чудо, – каже Вова.

– А камею – ти мені взе потім подаруєс мені її. Добре?

– Добре. Мила моя.

– Ні? Не камею. Ти пам’ятаєс, сцьо ти мені обіцяв ти?

– Що обіцяв, – усміхається він.

– Забув! Який ти в мене забудько ти. Ти обіцяв поговорити... з ну? Поговорити з Ніною.

– Поговорити з Ніною. Про?

– Квартиру. Поговорив?

Володя заперечно трясе головою:

– Ии.

– Чому?

– Про яку квартиру?

Зачиняє двері, що прочинилися.

– Про насу. Цьому це їм – двадцять два метри? Ти з – онук бабусі?

– Не знаю, як почати.

– Дузе просто, бо нам – сімнадцять метрів? Це несправедливо це. Бо наса сім’я перспективна вона. Перспективна?

– Так.

Звук поцілунку викочується аж на балкон. Потім Соня промовляє:

– А їхня сім’я – ні.

Панує тиша. Така глибочезна, що на неї зі своєї кімнати змушений визирати Анатолій.

Отже, чоловіки, не змовляючись, зустрічаються на балконі курити, Анатолій не бажає розмовляти, Володя – навпаки.

– Отак жив, жив... А оце – полюбив. Га?

Анатолій на це мовчить.

Чути кран.

Потім Володю:

– Там скоро виросте сталактит.

– Що?

– Вода коли довго крапає, то утворюється сталактит. Обидва всміхаються. Вова:

– Ну, не сердься. Це в мене – посправжньому. Прикладає руку до серця.

– Але ти мені ще не сказав, де той басейн? ДеСеШа.

Володя перевішується через бильця балкона.

– Басейн зараз саме будується

– Де?

– На Виноградарі.

– Отже, коли його збудують, то Соню запросять туди директором?

– Звичайно, – всміхається Володя.

– Без вищої освіти? – пихкає, наче Шерлок Холмс, Толя.

– Облиш цей свій тон.

– Я, як людина вихована, розумію, що це – нетактовно з мого боку. Все, що вона вигадує, – для тебе закон. Однак я... Я, як твій родич і друг, не буду мовчати.

– Я й не затикаю тобі рота.

– Мені здається, що вона – людина з якогось іншого світу, такого, де – інші уявлення про життя, інші вподобання.

Володя навіть радіє на це:

– Так! Вона з іншого світу, зі світу молодості! А ми з тобою вже відстали від того світу, старий.

– Я – не про це. У вас же різні інтереси в житті! Інші вподобання.

– Я слухаю, слухаю, – не слухає Володя.

– Яке у вас буде життя? Я вже не питаю, на які гроші ви взагалі збираєтеся жити?

Запитання повисає понад бильцями. Але:

– Я. Її. Люблю, – промовляє Володя.

– А, ну тоді пробач.

– Ти розумієш – я шаленію від неї, а ти – якісь копійки, басейн, ДеСеШа...

– Ну, якщо так, тоді... Пробач.

– Старий, я – приїхав. Ти розумієш? А те, що вона трошки не така, як ми з тобою, – вона наївна, романтична дівчина. Вона – як віск, розумієш?

– Звісна річ. Ти вже всім навколо заборгував. Оті Нінині гроші на кооператив? Ну це ж – непорядно по відношенню до Ніни.

– Я ж не міг приїхати до Херсона голий, як бубон, зрозумій. Ось ми станемо на ноги – і я все поверну, – вірить Вова.

– Коли це буде?

– А вона така... – хоче показати. – Навіщо мені її занурювати в оці дрібниці? Вона ж лише починає жити. Їй же, зрозумій, лише сімнадцять років. Згадай себе, коли ти був такий.

Пауза, яка розмежовує молодість від зрілості.

– Бач, не можеш навіть пригадати. Я теж. Але вона! Її – треба захистити. З цього воску треба ліпити обережно, а не так: «інші інтереси, інші вподобання».

– Пробач мені, старий, якщо я був неправий, – увібгує свій дим Анатолій.

– Я знаю, що це все – нелегко. I ти – мусиш нам допомогти. Ти, як друг і родич, у першу чергу. Твої знання, досвід. I ще...

– Старий, у мене більше нічого нема. Я тобі віддав тридцять, у мене самого залишилося п’ять.

Володя на це дивується, якщо не ображається:

– Та що ті п’ять... Продай кілька книжок, старий.

– Ти... що?? Я – не зможу таке... – починає одступатися з балкона Толя.

– Ну хочеш – я тобі зможу, я тобі допоможу? Я їх сам однесу на ринок...

– Ти ж знаєш – книги для мене – це все.

– ...якщо тобі віднести їх туди важко. За них – добре дадуть. А потім, коли ми станемо на ноги – ми повернемо.

Толя кліпає:

– Книжки?..

– Нуу... Або гроші. Виручай, старий.

– Ти взяв у мене почитати Монтеск’є... і досі... не повернув. Ти ж брав почитати.

– Я поверну, старий.

– А Верхарна?

– I його теж. Поверну. Коли ми станемо на ноги.

– Гм. Усі вісім томів?

Балкон напружується. Але не Вова.

– Вона через мене покинула великий спорт, старий. А ти...

– А Цицерона? А Сенеку? Сенека де, питаю?

– Сенека... До чого тут Сенека? Їй же – все треба починати спочатку. Все! Розумієш?

– А Андре Жіда?

– Ну от, через якогось там жида. У мене це – на все життя, зрозумій. Як я їй буду в очі дивитися... Ну? Заради нашої старої дружби.

Анатолій виносить на це зі своєї кімнати книгу. Володя вчіпляється в бильця. Балкона.

– Я її – люблю.

– Едгар По, – каже Анатолій.

Коли приходить ніч, Володя виходить знову туди, на балкон, довго мне там цигарку. Чиркає сірник. Бачить:

Ніна стоїть під фікусом, націляючи йому в груди дубельтівку. Він інстинктивно хоче одвести цівки вбік, але вмить розуміє – один необережний жест вартуватиме йому життя.

– Гроші на кооператив. На нашу з тобою окрему, окрему квартиру. Ти їх, їх, їх, – не може од напруги промовити жінка.

– Зрозумій мене хоч раз. Я ж не міг приїхати в Херсон просто так... Батько в неї солідний чоловік, а мені ні в що одягнутися було? Повір – інакше я б нізащо...

– Я все зважила. Такому, такому як ти – не варто жити. Ти – соціально небезпечний.

Це приголомшує. Кого хоч.

– Як ти смієш!

– Смію.

Володя хапає повітря:

– Як ти можеш? Це ж – дідусева рушниця!

– Я тебе ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу. Ненавиджу! Я уб’ю, уб’ю, уб’ю тебе! – хоче натиснути.

Притискає рушницю йому до грудей. Володя встигає:

– Не стріляй, ти розбудиш Юру! Сина!

Ніна озирається на двері своєї кімнати. У неї опускаються руки. Володя пальчиком одводить рушницю. Потім міцно хапає її. Читає:

– «Шановному Кузьменкові Семену Семеновичу в день народження від колективу підлеглих. Двадцятого вересня одна тисяча дев’ятсот тридцять третього року».

Переломлює навпіл дубельтівку. Вибирає патрони, ховає їх до кишені. Плечі в нього починають безмовно труситися.

Плаче беззвучно й Ніна, обійнявшись, ідуть до ванни.

Чутно лише, як крапає на кухні вода.

– Ну, навіщо... О, як ти схуд... Вово... ну, не треба. Вово, що ти робиш, Вово... О, як ти. О, о, о...

– .Вово, коли ти... відремонтуєш нарешті кран на кухні? Скільки разів, скільки разів треба про це нагадувати?

Танцювальний момент розпочинає Володя. Деякий час він стоїть нерухомо під музику в своїй неприродній поставі біля телефонової тумбочки, але коли нарешті починає рухатися, то видно, що за ним телефона – нема. А пластика його карколамна зумовлена тепер цілою

купою слюсарних інструментів, які він притискає до живота.

Танцюючи навколо кухонного крана, Володя лагодить його.

Потім танцює Соня, рухи її напівсонні, сомнамбулічні, вони імітують синхронне плавання. Жаль, що немає води. Вона, Соня, отже, сонно зникає в кімнаті.

Далі з’являється Христина Свиридівна, її промовистий танок зумовлює з’яву покійного професора, танцюють у парі:

– Скажи, скажи мені щонебудь... – просить вона. – Ну, благаю тебе, бо ми так рідко бачимося...

– Хату, хату бережи!

– А ще щонебудь?

– Хату, кажу, хату.

Танцюють іще. Професор робить прощальні рухи, прагне зникнути.

– Скажи ще, благаю... – просить стара жінка.

– Мені нарешті присвоєно звання академіка!