Христина Свиридівна вражено зупиняється.

Цієї миті професорові досить, щоби звільнитися. Зникає.

Натомість витанцьовує Ніна, вона своїм танцюванням псує кран і той знову починає текти.

На це дзюркотіння, заспаний, знову з’являється Володя з оберемком інструментів.

Не встигає він взятися обценьками за трубу, як позад нього виникає Ніна з рушницею. Кивком голови наказує Володі танцювати до ванної; коли ж той намагається прослизнути далі коридором, вона скеровує його пружним дотиком цівок.

– I де ти патрони береш?.. – стогне він.

Виймаючи з рушниці їх.

Зникають у ванні.

Лунає такий довгий, настирний дзвінок у двері. Володя заспано відчиняє, на порозі – Люся, за нею сяєво дня.

– Люся? – насилу крізь сон упізнає він.

– Ти пробачиш? – заходить вона, доки всі сплять.

– Люся?

– Володю, чого ж ти мені не сказав? – поспішає вона.

– Не сказав. Про що?

Він говорить навмисне голосно, однак в коридор ніхто не виходить.

– Ну, про те, що ти розлучився не фіктивно.

– Я – ніколи не робив із цього таємниці, всі в нас знали, що я – розлучився.

– Міг би мені скати, – зажурюється вона.

– Про що?

– Що ти хочеш одружитися знову.

Вона говорить дедалі тихіше, а він – голосніше:

– Ну, я тоді про це не думав іще...

– Ти не подумай, що я хотіла тебе одружити з собою. Просто – міг би мені правду сказати. От і все. Сказати правду, от і все.

Синхронно вмовкають. Однак Володя встигає:

– Повір, це в мене – серйозно. Я – приплив. Розумієш?

– Я дуже рада за тебе, Володю, ти ж плавець?

Хоче поцілувати його, однак – не вдається.

– Хто вона?

– Хто. Людина.

– Я така рада за тебе.

– Справді? Слухай, стара, ти – допоможеш їй вступити. Ти ж береш цих... болванів?

– Я – тільки з математики. Поговори зі своєю...

– Ніною?

– ...вона ж бере приватних з англійської.

Володя осяюється:

– Це – геніальна думка! Ти – з математики, вона – з англійської.

Спершу здається, що оживає репродуктор. Однак це голос Соні:

– Хто прийшов?

– Це – до тебе! – випалює, наче з дубельтівки він. Швидко з’являється з кімнати Соня в спортивному халатику:

– До мене?

Озирає Люсю, та одразу ладна тікати.

– Це твій... твоя репетитор.

– Репе... титор?

Люся зітхає.

– З математики. Для вузу, – пояснює Володя.

– Це – потім... Я, взагалі, по роботі. Мене прислали... Ось. Мене зовуть Люся...

Тицяє Володі конверт.

– Поздоровлення?

Соня бере в нього конверт, виймає гроші. Рахує.

– Тут сорок вісім, – пояснює Люся.

– Сорок вісім! А мене – Соня.

– Я зібрала, – далекою посмішкою проймається жінка Люся.

– А чого так багато так? З інституту? – дивується Соня.

– Я б не хотіла вам про це говорити, – резиґнує Люся.

– Говоріть! У нас із Вовою не мозе бути секретів у нас. Правда?

– Правда, – киває він.

– Володя всім на роботі заборгував, – продиктує Люся, – Навіть чорну касу... забрав.

– Володю! – спалахує Соня.

– Ну, й ніхто не хотів давати. На подарунок. Кажуть, нехай спершу поверне борги.

– Який милий новий звицяй такий. – Соня заліплює конверта. – Дарувати гросі в конверті! А то б ісце нанесли нозів та виделок таких. Правда, Вово? Набори такі.

Відповідає Люся:

– Я... зібрала, скільки могла.

– У нас Власенка, коли женили вдруге, пам’ятаєш? То він божився, що йому подарували вдруге той самий сервіз, що й першого разу! Точно: отак вони й циркулюють, – здогадується він.

– Ой, я так нервувалася, я так боялася, що вам не сподобається подарунок... – знічується давня співробітниця.

– Ну, що ти... – кліпає він.

– Я так боялася, що хотіла купити книжку. Я йшла і якраз стояв в буці Сенека.

– Сенека.

– Сенека. А тоді я згадала, що в тебе вже є Сенека. Листи його, пам’ятаєш?

– Нема в мене Сенеки, нема, – виправдовується, неначе перед Анатолієм, він.

– То, може, я зараз збігаю? Його ще не взяли, мабуть.

Бере конверт у Соні. Але та забирає назад.

– Який тут Сенека.

– Сенека. Ой, ти знаєш... Ти не повіриш! Там стояв іще Едгар По! Я куплю його вам!

Забирає конверт у Соні.

Володя заклопотано вдає безжурність:

– За скільки він там стояв?

Забирає конверт у Люсі.

– Усього за сорок п’ять... – втрачає гроші Люся.

– Едгар? – підсумовує Соня. – Коли в домі стільки витрат таких на весілля їх взагалі. Ну, я потім, коли ми станемо на ноги, я куплю тобі Едгара. I Сенеку тобі ту.

Люся не дочуває.

– Я завжди думала чомусь, що в тебе є Сенека. Я тобі його дістану й подарую. Це буде мій особистий подарунок вашій сім’ї. А потім ти даси мені його почитати?

Несподівано зза стіни виспівує голос Юри:

– А потім тато його в бук однесе.

Його уриває голос Ніни:

– Юро! Ти ж – обіцяв!

Витикається зі своєї кімнатки Анатолій:

– Привіт! Це хто?

«Хто» майже робить реверанс:

– По роботі. Ми з Вовою працюємо. На роботі. Од імені колективу... Я тут.

– А мені тренер казе: раз ти заміз ідес, то спорт великий для тебе кінцівся тоді, – пояснює Соня.

– Ви... спортсменка? – несвідомо Люсина рука тягнеться до конверта.

Але Анатолій випереджує словом:

– Фігурне пірнання.

Вона сердито зиркає йому. Тому втручаєтья Люся:

– Чи... плавання? Фігурне плавання, – підбирає вдалий термін вона. – Етимологія дивна така, – дивується.

– Так, я синхроністка я. КеМееС, – не здивувалася на це Соня.

– Не жалко? – запалює люльку Анатолій.

– Цього? – не розуміє Соня.

– Спорту? Великого?

– Анатолій! – зривається у Вови, однак Люся уриває:

– Я, здається, бачила вас по телевізору.

– Коли? – дивується Соня.

– Ви під музику Пахмутової пірнали. Двадцять п’ятого.

– То була не я. Я виступаю в одиноцному розряді я. А от Вова мене сце три роки тому бацив мене він. Сце до того, як ми познайомилися тоді. Бацив по телевізору?

Володя мнеться, пригадуючи:

– Так... Бачив... У тебе, як зараз пам’ятаю, були бали: вісім і три, сім і дев’ять... Це був знак.

Соня виносить новий японський магнітофон і вмикає дорогу музику, на це Люся встигає запитати:

– Соню, а хто в тебе улюблені письменники?

Та крадькома зиркає на книжкову шафу.

– Монтень.

– А що саме з Монтеня?

Соня глипає на Вову, наче він і є Монтень.

– Так, Соня дуже любить читати книжки, в неї в Херсоні чудова бібліотека... Правда, Соню? – ніжно всміхається він.

– Правда.

I зачиняється в кімнаті з магнітофоном, і робить там голосніше музику.

Володя біля дверей прощається з Люсею, та несміливо пробує його поцілувати, але їй не вдається.

– Тоді я – залишаюся, – постановляє жінка.

На балкон чоловіки виносять іще один стіл, звідти смачно пахне. З кімнати Соні пахне гучна музика, тобто лунає.

Люся стукає туди в двері.

– Соню, а ти не хочеш мені допомогти?

Жодної відповіді. Лише музика дужчає.

– Так що, я повинна сама все робити? – обурюється Люся.

Але не Володя:

– Ну, зрозумій нарешті, який у неї сьогодні день. Чого ви всі її смикаєте? Люсю, ну прошу тебе. Вона ж має клопіт – їй треба ще музику приготувати, – бурчить Володя.

– Музичний супровід?

– Щощо?

Люся на це спритно цілує Володю.

Двері з Сониної кімнати відчиняються, Соня тримає в руках магнітофон, роздивляється його.

– Ой, дивіться! Ой, тут написано «СОНІ», це Соні, це значить – мені, Соні, це.

– Поза сумнівом, – кидає Ніна.

Соня зачитується:

– Вово, сьцо таке (читає) «Долбі систем»? Я цю кнопочку не знаю її.

Володя й Люся знизують плечима.

Соня зупиняється.

Люся радісно підперізується фартухом, разом із Ніною пораються біля крану, Ніна миє і протирає фужери. Люся протирає Соню:

– Твій Вова, знаєш, що мені сказав? «Люсю, вона, Соня, така самотня в Києві... Вона все: і друзів, і батьків, і великий спорт – все покинула в Херсоні...»