– От нехай вона й виводить.

– Для неї пізно вигулювати їй. I вона сце уроків не зробила їх. Цілий день на масинці диркати, так міг би давно вивести собацку.

– Я диркаю, як ти кажеш, на машинці, бо мені потрібні гроші.

Анатолій оживає:

– Щось новеньке?

– Сенеку викинули в буку. До завтра має долежати. – До Соні: – Сама й виводь свою сучку.

– У мене – гості.

Володя посміхається:

– От нехай вони й виведуть.

– Як зе тобі тільки не соромно тобі! – каже вона, наче гості прийшли до Володі.

– Мені мусить бути соромноо? Перед вами? Ви, які крутили любов ще до розлучення?

– Треба було стерегти, – радить Толя.

– Встережеш! А ти б не хвалився, шановний, що до розлучення, бо в неї тоді, таких, як ти було ого... – каже Володя.

– Мовци! Не смій ти! Аби таких – як не ти!

Анатолій:

– Яке це має значення, Соню? Заспокойся. Адже це, якщо й було, то – до розлучення з ким? Тоді вона – зраджувала, Вово, тебе.

Але той уперто доводив логіку:

– А ти ж – не розлучився? Отже, ти зраджуєш Ніні. Своїй законній дружині! – нарешті заговорив віршами.

– Як би там не було, а це – моя особиста справа, – занурюється у «Вісник».

– Не тільки твоя вона. Я як подумаю, як ти мене зрадзуєс із нею мене... – вплутується Соня.

Проте Анатолій своє:

– Здуріти! Заплутатися можна. Нехай Вова розбереться, хто з ким і кому.

– До чого тут я? Це ви – мене зраджуєте між собою! Голова... – береться за неї.

Соня постановляє:

– Усе вірно все. Треба нам, Толю, одрузитися нам, сцьоб усе, наресті, стало ясно все... .

Володимир стрепехається, береться за свої приголосні:

– Тільки ви не думайте, будь ласка, що якщо вам удасться одружитися між собою – то я одразу побіжу знову одружуватися з Ніною!

– Я такого не казала. Навісцьо з це тобі?

– Ну, щоб усе стало на свої місця... Голова.

Анатолій промовляє лагідним голосом Шерлока Холмса:

– Я всетаки дуже радий, що виникла ця розмова. Давно вже мав намір з’ясувати, чи був у Соні ще хтось, окрім мене?

– Після розлучення – я не контролював.

– Ну, а всетаки? Був у неї хтось?

У Володі перестає боліти голова:

– Питай у неї. Ось вона.

– Я не дуже певен, що вона зізнається. Ну?

– Був.

– Хто? – питає Анатолій сумирно.

– Яааааа!! – здригає своїм голосом задуху Вова.

– Він бресе, – утихомирює її Соня.

– А як ти доведеш? – цікавиться Толя.

– Гад! – думає вголос вона.

Володя зітхає:

– Ви повинні обоє сказати мені нарешті правду, Ви. Обоє.

– Ніхто тобі нічого не винен, – кліпає Толя, – так, Соню?

– Зенися споцятку. Ти красце признайся ти, сцьо законно зрадзуєс мене зі своєю Нінкою ти!

– Я – ні. Ти ж сама чудово знаєш, що вона хвора після народження дитинки. Це він тобі з нею зраджував.

– А цьому ти їй професора приводив ходив? – наполягає вона.

– Щоб вона видужала хотів ходив, тьху!

– А для цього?

– Ну вона ж – хвора, – резюмує Толя.

– Сьоб зрадзувати хотів! Негідник! Видузати її – і зрадзувати!

Це справляє дію на Вову:

– Негідник! Ти не бажаєш одружуватися з Сонею. Тобі од нас із нею тільки одне й треба!

Соня:

– Так! Професора! Лікувалася б твоя Ніна в простій районній поліклініці.

– Це жорстоко, Соню, – кліпає Толя.

Володимир ніяк не ладен збагнути, виснажує його ця сварка, чи наснажує.

– Вона ж мені всетаки дружина, – хоче поставити крапку Анатолій, – Ніна, кажу.

– Ссцьо? – не встигає докричати вона. Соня.

Вчасно дзвонить телефон.

– Люсю можна?

– Яку ще в біса Люсю? Немає ніякої Люсі! Ще Люсі тут не вистачало, – стогне Толя.

– Де ж ти його, професора, викопав? Всетаки? – наполягає на професорі Вова.

– А коли твоя Оленка хворіла, я теж професора приводив, так ти мене не питав, де, – резюмує Анатолій.

Пауза, вона завжди багатозначніша.

Володя стомлюється:

– Так ти – женишся, чи ні?

– А хто ти тут такий, щоб вмішуватися в особисте життя Соні?

– Я – батько її доньки.

– Ти – тут – ніхто! Ти тут – суууусід!

– Батько її доньки!

Анатолій мало не бовкнув: «I це теж треба ще довести», мовив:

– От і сиди тихо, займайся донькою. Сусід...

– Усе? Так от: перш, ніж займатися свооєю! донькою, я вам дещо почитаю.

Виймає зпід телевізора учнівський зошит, розгортає, читає:

– «Виведи собаку». «Ти несправедливо покинув Ніну». «Не диркай на масинці». «У мене – гості». «Хто з нею був, окрім мене?». «Жінка – мати моєї дитини». Оце вся ваша програма. До побачення.

Шпурляє їм зошита. Виходить у свою кімнату, за мить звідти починають лунати фортепіанні гами.

Під час музики починаються цілунки Соні та Анатолія.

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Скільки можна казати тобі, тату! Не принижуйся!»

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти – не гризи нігтів».

Знову лунає піаніно. Знову Соня й Анатолій починають цілуватися.

ГОЛОС ВОЛОДІ: «Не тисни на педалі».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «А ти – дивися на ноти, а не на двері». ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти не гризи нігтів».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «А чому не можна гризти нігтів?» ГОЛОС ВОЛОДІ: «Бо це погано кінчається».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Не вірю».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «Згадай хоча б Адольфа Гітлера. Той теж гриз».

Знову звучать гами. Соня й Анатолій починають цілуватися.

ГОЛОС ГУЧНОМОВЦЯ: «Не пройшло й п’ятнадцяти хвилин, як...»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Тату! Одійди од дверей».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти мені – не роби зауважень. От коли я був такий маленький, як ти...»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Ти – ніколи не був маленький». ГОЛОС ВОЛОДІ: «Щоо?

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Тату, ти поганий».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А мама?»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «І мама».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти?»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «І я – погана. Піду стану в куток». ГОЛОС СЕНЕКИ: «Це мудро».

Володя спиною виходить зі своєї кімнати:

– Ну, на сьогодні – досить.

Говорить він чи до доньки, чи до Соні, чи до Анатолія. Жодної реакції.

Тоді він демонстративно зачиняється в туалеті.

– Це надовго, – зітхає Соня туди.

Анатолій підходить до таблиці з альфаритмами, мне борідку.

– Тактак, у нього сьогодні для цього несприятливий день.

Потім вони з Сонею зачиняються у ванній. Вона зойкає:

– Ти – знову? Бозе, знову...

Анатолій принижено нишкне:

– Пробач.

– Я взе не витримую взе це.

Обидва виходять у коридора, Анатолій хоче м’яти борідку:

– Ну, даремно ти так.

– Я – зінка я.

– Ти ж знаєш, ще відтоді, як я вперше побачив тебе. Коли ти тількино приїхала з Херсона. Відтоді я...

Соромиться.

– Сцьо з ти тоді відразу не сказав ти?

– Я тоді соромився.

– А тепер ти – не соромисся? Коли в тебе ніцього взе не виходить це?

– У мене виходить. Тільки не з тобою.

– I ти сце смієс говорити про поцуття смієс?

– Ось можеш прочитати, якщо мені не віриш.

Виймає з кишені книжку. Соня насторожено розгортає її.

– Це сцьо – про твою любов?

– Ні. Про перезбудження.

– Сцьосцьо?

– Про перезбудження. Щоб ти не думала, що я – холодний. Я – навпаки.

Ловить книжку.

– Іди геть! – жінка стогне незадоволеною коханкою.

– Соню, я тебе дуже прошу, давай спробуємо ще раз...

– Досить, котися зі своєю книзкою ти.

– Я певен, я – переконаний! що сьогодні в мене вийде, буде все гаразд. От побачиш..

– Не побацу.

– Саме сьогодні, клянусь. Ну, останній раз. Альфаритми сьогодні сприятливі.

– У мене, розумієс? У – мене взе ніцього не вийде!

– Соню, ну я люблю тебе, ну, сьогодні, ну, прошу! Ну, невже ж тобі байдуже, чи твій чоловік буде імпотентом, чи ні?

– !діот, ось ти хто, а не цьоловік. Навісцьо мені такий цьоловік? З книзецкою.

Дивиться на таблицю альфаритмів:

– Хоц би взе пив ти. Ци курив. Ато самі альфаритми ці.

Анатолій вмить спалахує:

– кце раз, просу тебе дузе, Соніцко, я відцуваю, сцьо змозу!.. Зараз.