— А я, перепрошую, таки гарненька! — заверещала вона. — Де моя сумка?

Сумки не було.

— Де моя сумка? Я покличу поліцію!

Як на матір, це було вже занадто.

— Он як?! — озвалася вона. — Тепер у поліцію зателефоную я!

Вона крутнулася й рушила до телефону.

Пан Велетель, маленький начальник, її син, увесь цей час стояв позад неї, намагаючись щось сказати. Ніхто його не слухав. Він у розпачі смикав її за рукав, вона відштовхувала його, проголошуючи грубим чоловічим голосом:

— Ми їй покажемо! Побачимо, хто тут господар!

Пан Велетель стояв уже геть розгублений. Коли мати взяла слухавку, він зважився вдатись до крайнього заходу й ущипнув її.

— Але ж вона в нас купувала! — прошепотів він.

— Що? — спитала мати.

— Непогану спальню.

Тільки він і впізнав Терезу.

Мати покинула слухавку, обернулася до персоналу й одразу, не гаючи часу, оголосила всім без винятку:

— Я не дозволю кривдити моїх покупців!

Знов задвигтіли меблі, але вже не від сміху.

— Де сумка цієї пані? Щоб мені через три хвилини сумка була тут!

Усі до одного службовці кинулися на підлогу й слухняно заповзали по крамниці. Жодного погляду не уникло те, що Тереза тим часом підібрала сумку. Вона лежала там, де доти стояла мати. Пан Вульґер підвівся перший і з подивом помітив сумку в Терези під пахвою.

— Я бачу, ласкава пані, — прощебетав він, — сумку ласкава пані вже знайшли. Ласкавій пані завше щастить. З вашого дозволу, ласкава пані щось бажають?

Його службову запопадливість мати винагородила власною прихильністю. Карбованою ходою вона підійшла до нього й кивнула головою. Тереза мовила:

— Сьогодні нічого, дякую.

Вульґер низько нахилився до її руки й покірливо, з болем у голосі сказав:

— Тоді цілую вашу милу ручку, ласкава пані.

Він поцілував руку над рукавичкою, весело проспівав: «Цілую ручку, вам, мадам!» — і, елегантно відмовившись від чогось лівою рукою, відійшов. Персонал похопився й вишикувавсь у почесну варту. Тереза повагалася, тоді гордо скинула голову й на прощання сказала:

— Можна, перепрошую, привітати?

Він її не зрозумів, але звичка звеліла йому вклонитися. Потім Тереза ступила до почесної варти. Всі позгинали спини, всі її вітали. Позаду стояла мати й громовим голосом прощалася. Начальник стояв поруч із нею, він вирішив помовчати. Цього дня він уже дозволив собі зайве. Він мав би раніше, звісно, повідомити про те, що ця жінка — їхня купувальниця. Коли Тереза вже стояла в дверях, які притримували двоє людей, перетворивши їх на тріумфальну арку, він квапно зник у конторці. Може, мати про нього забуде. До останньої миті чула Тереза захоплені вигуки:

— Шикарна жінка! Гарна спідниця! А яка синя! І повна сумка! Як цариця! Вульґерові щастить!

Це був не сон. Вона стояла вже надворі, а щасливець усе цілував і цілував їй руку. Навіть двері причинилися не відразу й поштиво. Крізь шибки їй дивилися вслід. Вона озирнулася тільки один раз і, всміхаючись, попливла далі.

Ось як буває, коли кохає чоловік особливий. Одружився! Невже не міг дочекатись її? Вона мала б прийти раніше. Як він її обіймав! А тоді раптом злякався. У крамниці була його нова дружина. Капітал у нього від неї, того ж він і не може нічого такого собі дозволити. Він чоловік порядний. Знає, що можна, а що — ні. Тямить, що й до чого. Спереду обіймав її, а ззаду пручався. І сварився, щоб дружина почула. Має голову на в’язах! І очі має. І плече. І щоку. А дружина в нього міцна. На вигляд нівроку, а ось помітити нічого не помітила. Через її сумку відразу кинулася викликати поліцію. Дружина й має такою бути. Точнісінько такою самою була б і вона, той злодій ніяк не хотів ушиватися раніше, тож вона й спізнилася. Хіба вона винна, все через того злодія. А Вульгер цілував їй руку. В нього й губи є. Він чекав її. Спершу він хотів прийняти капітал тільки від неї, та раптом з’явилася інша, у тої капітал більший, жінки ж бо не дають йому спокою, тож він і взяв ту. Він-бо не може допустити, щоб гуляли такі гроші. Але кохає він тільки її. Нову дружину він не кохає. Коли приходить Тереза, всі мусять нахилятися й шукати її сумку. У дверях стоять десятки очей, і всі дивляться їй услід. Чому вона в новій спідниці? Вона ж бо така рада. Щастя, що встигла похапцем обійняти його. Хто знає, коли трапиться така нагода ще. А спідниця їй до лиця, і нижня теж до лиця. Мережива на ній дорогі. Вона не така. Вона подумала: бідний чоловік. Чом би йому не потішитися трохи клубами? Каже, що вони розкішні. Тепер сам побачив. Вона й одруженому чоловікові залюбки дещо дозволить.

Додому Тереза діставалася ві сні. Вона не помічала ні вулиць, ні зухвальства. Від нещастя Терезу берегло її щастя. Перед нею стелилися всілякі хибні шляхи, вона простувала своїм, надійним, що вів до її власности. Перед цією накрохмаленою постаттю торопіли люди й машини. Скрізь вона викликала увагу й прихильність. Цього разу Тереза майже нічого не помічала. Її супроводжував натовп службовців. Їхні шпалери були гумові, з кожним її кроком вони розтягувались. Від поцілунків у руку аж у вухах лящало, повітря було сповнене цим цмоканням, поцілунки сипалися градом, вони дісталися тільки їй. Нові дружини, нівроку з себе, телефонували до поліції. Терезині сумки раз у раз хтось крав. Маленьких начальничків уже не було, вони позникали, в крамницях їх не видно було, тільки на вивісках ще позалишалися їхні імена. Жінки, що показували на тридцять, цілими десятками кидалися в обійми Пуд, які мали губи, очі, плечі й щоки. Накрохмалені сині спідниці спадали до ніг. Розкішні клуби милувалися собою в дзеркалах. Руки не відпускали. Руки не відпускали нізащо. Цілі крамниці сміялися від гордощів за таку неймовірну красу. Економки вражено впускали ганчірки, якими витирали пил. Злодії повертали накрадене добро й лізли в зашморг, а тоді давали себе поховати. На цілому світі було одне-однісіньке багатство, й воно злилося водно. Те багатство нікому не належало. Адже належало воно комусь одному. Багатство можна було зберегти. Красти не дозволялося. Тож ніхто нічого не стеріг. Були справи важливіші. Збивали масло. Грудка масла, що виходила з молока, насправді була золотим самородком завбільшки з дитячу голову. Ощадні книжки аж розпирало. Скрині з посагом розпирало теж. Адже в них були самі ощадні книжки. Ніхто нічого від тебе не хотів. Було двоє людей, котрі вміли спілкуватися. Одна з них була жінка, їй належало все. Другу людину звали Пуда, йому не належало нічого, зате він мав право спілкуватися з тією жінкою. Покійні матері перекидалися в домовинах. Вони нічого тобі не дозволяли. Чайові сторожам скасували, позаяк усі одержували пенсію. Все, що казали, відразу виявлялося правдою. За папери, які залишав після себе злодій, платили готівкою. За книжки можна було дістати чималенькі гроші. Помешкання продали за готівку. І найкраще нічого не коштувало. Адже в колишньому не було вікон.

Тереза вже майже дійшла додому. Гумові шпалери вже давно розімкнулися, люди порозходились. Град також ущух. Зате поверталися буденні речі. Вони були дуже прості, не такі багаті, зате ніхто не мав сумніву, що їх застанеш і вони будуть твої. Спинившись перед своїм під’їздом, Тереза промовила: «То воно, перепрошую, й добре, що він одружився. Тепер усе дістанеться мені». Про те, який капітал вона дала б у позику панові Вульґеру, Тереза почала сушити собі голову аж тепер. Таких справ не залагоджують без угоди й підпису. Вона має право зажадати великих відсотків. А крім того, паю в комерції. Красти — забудьте. Добре, що хоч до цього не дійшло. І як можна бути такою легковажною й розкидатися грішми! Ніхто нічого не віддає назад. Так уже в людей ведеться.

— Що з паном професором? — гаркнув сторож і заступив їй дорогу.

Тереза злякалася й помовчала. Вона міркувала, що відповісти. Якщо заявити, що її чоловік був злодій, цей донесе. З доносом їй не хотілося поспішати. А то поліція ще знайде гроші, які вона одержала на господарство, й скаже, що їх треба зарахувати. А він-бо дав їй ті гроші сам.