— Тільки спробуйте!
— Та де вже мені! — відказав сіромаха.
Відучора він, хоч трохи й поспав, добряче-таки підупав на силі. Нахабством тут нічого не візьмеш, це він уже затямив. Щоправда, він затято й твердо ще вірив, що той, справжній пакунок сховано десь у церкві, але сховано дуже хитро, тож його ніхто не може знайти. Тим-то він полишив цей шлях, обравши інший. Він залюбки став би таким самим маленьким, як Фішерле, щоб дізнатися, чим той дише, а краще — ще меншим, таким малесеньким, щоб самому вміститися в тих таємних пакунках і керувати їхнім продажем зсередини. «Я вже з глузду зсунувся, — сказав він сам собі, — адже менших людей, ніж карлик, не буває». Проте в тому, що схованка, де тепер лежав пакунок, пов’язана з карликовим зростом, крамар не мав жодного сумніву. Він був надто кмітливий. Поки решта людей розкошували сном, він не спав. Якщо скласти час, коли всі сплять, і час, коли він не спить, то можна визначити, наскільки він кмітливіший від решти людей. Крамар про це знав, він був надто кмітливий, щоб про це не знати, але йому так хотілося покласти край цій кмітливості, скажімо, тижнів на два, й проспати їх, як решта людей, у тих санаторіях з усім комфортом, що нині тільки буває; такий чоловік, як він, крутиться скрізь і чує всілякі розмови, решта людей чують їх також, але вони все просипають, а він не просипає нічого, бо він не може спати, тож і не пропускає жодного слова.
За спиною у Фішерле «сліпий» робить крамареві знак — підносить над головою стошилінґову банкноту й ворушить губами, намагаючись підказати, скільки чайових він радить попросити. «Сліпий» потерпає, що крамар залишиться невдоволений, потерпає, бо хоче багато чого обговорити з ним щодо своїх жінок. Шеф у цьому ділі нічого не тямить, адже він калікуватий карлик. Чистильник як вогню боїться своєї жінки, до інших не побіжить, без власної жінки він може тільки пиячити. Решті про нову роботу краще нічого й не згадувати, кожне хоче урвати щось для себе, а тоді глядь — від усіх грошей у тебе в руках не зосталося навіть жодної бабенції. Крамар — і більш ніхто. Цей, коли з ним про щось розмовляєш, не бовкне нікому ні слова, цей мовчить, балакати найкраще з ним.
Тим часом цей, що не бовкне нікому ні слова, розмірковує про своє доручення. Він має зажадати величезну суму — дві тисячі шилінгів. Якщо компаньйон запитає, чи не приходив він уже вчора, крамар має сказати: «Ну звісно, з оцим самим пакунком! Невже ви мене не пригадуєте?» Якщо той довготелесий випадково виявиться в поганому гуморі, крамар повинен якомога швидше накивати п’ятами, без грошей, пакунок можна в найгіршому разі залишити. Бо довготелесий має моду тільки що — відразу за револьвер і стріляти. А пакунок нехай зостається там. Книжки в ньому не дуже й цінні. Фішерле вже якось розрахується зі своїм компаньйоном, коли той знову стане нормальним чоловіком і з ним можна буде розмовляти. У такий диявольський спосіб Фішерле мав намір спекатися крамаря. Він уявляв собі розлюченого Кіна, уявляв, як того обурила зухвала вимога й уже друга поява крамаря з тими самими книжками. Він уявляв собі, як він, Фішерле, здвигне плечима й, привітно ошкірившись, звільнить свого працівника. «Він не хоче вас більше бачити. Що я можу вдіяти? На жаль, я мушу вас звільнити. Він стверджує, що ви його образили. Що ви йому такого зробили? Тепер уже нічим не зарадиш. Ідіть собі. Коли я матиму справи з якимсь іншим компаньйоном, то візьму вас знов, десь так через рік-два. А доти поводьтеся мені добре, і я спробую для вас щось зробити. У крамарях я душі не чую. Він каже, що ви підлотник, гадина потайна, яка думає лише про власну вигоду. Хіба я знаю, що він має на увазі? Йдіть собі».
Фішерле врахував усе, недооцінив він тільки того, як на Кіна подіє звістка про смерть дружини. Крамар застав компаньйона якимсь збентеженим, він раз у раз усміхався, всміхався навіть тоді, коли йшлося про дуже поважні комерційні справи, сплатив, усміхаючись, величезні гроші, а насамкінець, також не без вишуканої усмішки, заявив:
— Ваше обличчя мені здається знайомим.
— І мені ваше! — грубо кинув крамар.
Йому набридло дивитись, як той, усміхаючись, витріщається на нього; цей компаньйон або надумав поглузувати, або взагалі з глузду з’їхав. Та, позаяк він заправляв такими великими грішми, ймовірнішим здавалося перше.
— Звідки ж я вас знаю? — спитав Кін, усміхаючись. Йому так кортіло погомоніти про своє щастя з чоловіком простим, щирим, чоловіком, якому він не присягав подарувати бібліотеку і який його не знав.
— Ми бачилися в церкві, — відповів крамар, обеззброєний такою дружньою зацікавленістю цього пана. Він хотів побачити, як багатий чоловік відреаґує на згадку про церкву. Може, він раптом передасть йому, крамареві, всю комерцію.
— У церкві... — промовив Кін. — Ну звісно, в церкві. — Він навіть не здогадувався, про яку церкву йшлося. — Хочу, знаєте, сказати вам... Моя дружина померла.
Його худе обличчя сяяло. Він нахилився вперед, крамар мимоволі відступив назад, злякано позираючи скоса на його руки й кишені. В руках нічого не було, щодо кишень — хтозна. Кін рушив услід за ним; перед скляними дверима він схопив крамаря, що весь тремтів, за плече й прошепотів йому на вухо:
— Вона була неграмотна.
Крамар не міг нічого втямити, його вже всього тіпало, і він ревно бурмотів:
— Співчуваю, співчуваю!
Він спробував вирватись, але Кін його не відпускав, запевняючи з усмішкою на вустах, що така доля спостигне всіх неграмотних, та вони всі на неї й заслуговують, однак ніхто не заслуговував на неї так, як його дружина, про чию смерть він довідався кілька хвилин тому. Смерть чекає всіх, а цих неграмотних — і поготів! Він усе стрясав вільним кулаком, а його обличчя розгладилося, прибравши звичайного для себе суворого вигляду. До крамаря почало доходити, що той погрожує йому смертю; він перестав бурмотіти, гучно простогнав, закликаючи на допомогу, й кинув важкого пакунка на ноги своєму страшному ворогові, який від болю одразу відпустив його плече. Потім крамар зціпив зуби й притьма кинувся навтіки; якщо він більш не кричатиме, довготелесий, може, не стрілятиме йому навздогін. Подумки крамар благав того не стріляти, поки він заверне за ріг, він, звичайно ж, ніколи вже так не робитиме. Перед «Терезианумом» крамар оглянув свій одяг — чи не виявиться, бува, десь непомітної рани? Перше ніж сказати Фішерле, що він кидає роботу, в нього ще стало духу зажадати своїх комісійних. Аж коли карлик, у захваті від щастя, яке не полишало його навіть там, де він того й не сподівався, перелічив дві тисячі шилінгів і відрахував йому двадцять, крамар затремтів знов і, схлипуючи, розповів, що той багатий компаньйон, хоч він, крамар, і рота не роззявив, щоб його про щось спитати, заходився смалити в нього з револьвера й мало не влучив. У такій агенції він, мовляв, служити відмовляється. Крім того, нехай Фішерле сплатить йому відшкодування за тілесні ушкодження, яких він зазнав. Карлик пообіцяв сплатити відшкодування частинами протягом півроку — по п’ятдесят шилінгів щомісяця, перша виплата через місяць, відлік від нинішнього дня. (На той час він давно вже буде в Америці.) Крамар відповів, що згоден, і пішов.
Кін підняв з підлоги книжки. Їхня доля засмутила його, ще дужче його засмутив той незнайомець; шкода, що він зник, Кін міг би сказати йому ще дещо. Він тихенько й лагідно кинув йому вслід:
— Але ж вона вже померла, можна не сумніватися, повірте мені, вона нас не чує!
Кричати гучніше Кін не зважився. Він знав, чому той чоловік утік. Цієї жінки боялися всі; коли вчора він завів про неї мову з Фішерле, той зблід. Від її ім’я віяло жахом, досить було почути його, щоб скам’яніти. Фішерле, цей крикливий, галасливий Фішерле, переходив на шепіт, коли починав розповідати про її сестру-близнючку, а незнайомець, в якого Кін відкупив книжки, не повірив у те, що вона померла. Чому він утік? Чому він такий боягуз? Адже Кін довів би йому, що вона мала померти, її смерть була чимось само собою зрозумілим, вона випливала з її природи, сказати правильніше, з її становища. Ця жінка занапастила сама себе, занапастила своєю жадобою до грошей. Можливо, вдома вона мала якісь припаси, хто знає, де вона складала харчі, — на кухні, в колишній своїй комірчині для служниці (власне, сама вона була всього-на-всього економка), під килимами, за книжками, одначе всьому настає край. Кілька тижнів вона мала чим харчуватися, потім усе скінчилось. І ось вона побачила, що всі припаси вийшли. Але помирати не лягла. Так зробив би, бувши нею, він. Краще будь-яка смерть, аніж нікчемне життя, вважав Кін. А вона, дійшовши до божевілля в своїй жадобі запопасти заповіт, почала пожирати себе, шматок за шматком. До останньої своєї хвилини вона бачила перед собою заповіт. Вона клаптями здирала з себе плоть, ця гієна, вона жила коштом того, що пожирала власне тіло, вона їла криваве м’ясо невареним — як же вона його варила б? — а тоді, коли від неї зостався лише кістяк, померла, цупка спідниця вкривала голі кості й мала такий вигляд, немовби її напнув рвучкий вітер. Насправді спідниця була така самісінька, як завжди, тільки вітер видув з-під неї Терезу. Її знайшли, зламавши одного дня двері помешкання. Той брутальний і вірний найманець, сторож, ніде не міг знайти свого господаря. Він щодня стукав у двері й, не дістаючи відповіді, дуже тривожився. Так він прочекав кілька тижнів, а тоді зважився зламати двері. Помешкання було міцно замкнене ззовні. Зламавши двері, сторож побачив труп і спідницю. Так їх разом і поклали в домовину. Де професор, ніхто не знав, а то б йому повідомили про похорон. Йому пощастило, адже він на очах у всіх перехожих не плакав би, а сміявся б. За домовиною йшов сторож, тільки він і був у жалобі, та й то лише з відданости своєму одвічному господареві. Величезний різників пес скочив на домовину, звадив її на землю й схопив накрохмалену спідницю. Шматуючи її, пес розкусив собі до крови пащу. Сторож гадав, що спідниця на покійниці, адже вона була Терезі рідніша від рідної сестри, та позаяк голодний пес украй озвірів, проганяти його чоловік не зважився. Він тільки стояв і збентежено дивився, як клапті спідниці, заюшені кров’ю цієї могутньої тварини, один по одному зникали в її пащі. Кістяк поїхав далі. Позаяк за ним уже ніхто не йшов, його викинули на велике звалище за містом, жодне кладовище жодного віровизнання його не прийняло б. До Кіна послали гінця зі звісткою про її жахливу смерть.
