Крамар не вірив жодному слову. Але він мав бурхливу уяву. Він бачив перед собою гарно вбраного чоловіка, який пристрілює тебе відразу, не встигнеш і виспатись. Тож крамар поклав собі запитань про всяк випадок не ставити, а таємницю вивідати якось інакше.

Фішерле приставив до губів пальця й сказав:

— Цсс!

Вони підійшли до церкви, де їх чекав «сліпий»; у його очах стояла собача відданість. За цей час він не озирнувся на жодну жінку, він тільки знав, що вони проходили повз нього табунами. Сповнений щастя, він був радий обходитися з колегами привітно; цих бідолах через три дні звільнять, а ось він знайшов собі місцину на все життя. Крамаря «сліпий» привітав так щиро, ніби не бачив його сто років. За церквою ця трійця підібрала Фішерку. Вона вже хвилин з десять не могла відхекатися — так бігла. «Сліпий» лагідно поплескав її по горбу.

— То як, старенька! — прохрипів він, сміючись усім своїм блідим, зморшкуватим обличчям. — Сьогодні нам непогано ведеться!

Можливо, колись він зробить цій старенькій приємність. Фішерка на все горло верещала. Вона знала, що її торкається рука не Фішерле, й усе ж таки казала собі, що це він, і чула грубий голос «сліпого». Її вереск переходив від жаху до захвату, а від захвату до розчарування. Фішерле мав голос знадливий. Ось кому б вигукувати назви газет! Газети вихоплювали б у нього з рук. Та він був надто вишуканий, щоб працювати. Він стомився. Як на неї, нехай уже краще залишається шефом.

Адже на додачу до голосу він мав ще й гострі очі. Ось із-за рогу з’явився чистильник. Фішерле помітив його перший і, наказавши решті: «Ані руш!», побіг йому назустріч. Потім відвів чистильника під дашок над входом до церкви, забрав у нього пакунок — той тримав у руках пакунок так само, як його туди й уклали, — і взяв із пальців правої руки дві сотні. Далі дістав п’ятнадцять шилінгів і тицьнув їх чистильникові в долоню, яку йому самому ж таки довелося й розтулити. Після цього неоковирні вуста чистильника спромоглися промовити першу фразу його звіту.

— Усе минуло щасливо, — почав він.

— Бачу, бачу! — вигукнув Фішерле. — Завтра рівно о дев’ятій. Рівно о дев’ятій! Тут. Рівно о дев’ятій тут!

Чистильник рушив незграбною, важкою ходою, розглядаючи свою винагороду. По довгій хвилі він промовив:

— Таки так.

До самого «Неба» він боровся зі своєю звичкою і зрештою зазнав поразки. П’ятнадцять шилінгів дістануться дружині, п’ять він проп’є. Так і сталося. Хоча спершу він хотів пропити все.

Аж тут, під церквою, Фішерле збагнув, яку невдалу комбінацію придумав. Якщо зараз він передасть пакунок Фішерці, крамар, що стоїть поруч, усе добре побачить. Як тільки він зметикує, що пакунок в усіх той самий, чудовій таємниці гаплик. Цієї миті Фішерка, немовби розгадавши його думки, сама підійшла до нього під дашок і сказала:

— Тепер моя черга.

— Не так швидко це робиться, люба моя! — гарикнув він на неї й дав пакунок. — Рушай!

Жінка квапно пошкандибала геть. За її горбом решта двоє не бачили пакунка, якого вона несла.

«Сліпий» тим часом намагався пояснити крамареві, що бабенції — це казна-що. Насамперед треба мати добру роботу, пристойну роботу, таку, на якій очі можна тримати розплющеними. Сліпота — теж казна-що. Люди гадають, коли хтось на вигляд сліпий, то з ним можна дозволяти собі що завгодно. Якщо ти чогось домігся, то бабенції приходять самі, десятками, просто вже не знаєш, де їх усіх покласти. Голодранці в цьому ділі ні бісового батька не тямлять. Вони, мов собаки, роблять це де приспічить. Він не такий, чорт забирай! Йому подавай пристойне ліжко, матрац із кінського волосу, гарну грубу, щоб не чаділа, й жінку в соку. Вугільного чаду він не може терпіти, це в нього ще від війни. З першою-ліпшою, приміром, він не злигається. Колись, як іще старцював, то намагався не проґавити жодної. Тепер він придбає собі одежину пристойнішу, грошей у нього скоро буде як полови, і бабенцій він вибиратиме. Вишикує їх цілих сто штук, обмацає всіх — не конче голих, можна й так, — і візьме з собою трьох-чотирьох. Більше він за один раз не попорає. А з ґудзиками все, покінчено.

— Доведеться завести двоспальне ліжко! — зітхнув «сліпий».

— Бо де ж я тих трьох товстуль покладу?

Крамар був заклопотаний іншим. Він витягував шию, силкуючись зазирнути за горб Фішерки. То має вона пакунок чи вона пакунка не має? Чистильник прийшов з пакунком, а пішов з порожніми руками. Навіщо Фішерле потяг його під дашок? Поки вони тут стоять, не видно ні самого Фішерле, ні чистильника, ні Фішерки. Пакунок переховують у церкві, ну звісно! Прекрасна ідея! Хто додумається шукати вкрадене в церкві? А цей калічка, виявляється, хитрий лис. Пакунок — то вигідна поставка кокаїну. Де цей махляр напав на таке серйозне діло?

Цієї миті карлик хутко підбіг до них і сказав:

— Потерпіть, панове! Поки вона на своїх кривульках дошкандибає туди й назад, ми тут сконаємо.

— Тепер конати не варто, пане добродію! — прохрипів «сліпий».

— Смерть не мине нікого, пане начальник, — спробував підлабузнитися крамар і виставив уперед обидві долоні — достоту так, як це зробив би, бувши ним, Фішерле. — Звісно, якби серед нас був добрий шахіст... — додав він. — Але що таке наш брат для майстра? Ніщо!

— Майстра, майстра! — Фішерле ображено похитав головою.

— Через три місяці я буду чемпіоном світу, панове!

Обидва підлеглі захоплено перезирнулися.

— Слава чемпіонові світу! — прохрипів раптом «сліпий».

Крамар поквапився своїм тоненьким, стрекотливим голосом (у «Небі», коли він роззявляв рота, казали: «На мандоліні грає») підхопити цей заклик. «Чемпіонові» йому ще вдалося вигукнути, а «світу» застрягло в горлі. Щастя, що на невеличкому майдані о такій порі не було жодної живої душі, навіть поліцейських, цього форпосту цивілізації в місті. Фішерле вклонився, але відчув, що передав куті меду, й прокаркав:

— На жаль, я змушений просити вас поводитися в робочий час тихіше. Припинімо краще ці балачки!

— Отакої! — вигукнув «сліпий»; він хотів знов завести мову про власні плани на майбутнє й сподівався, що заробив право на це своїм заздоровним словом.

Крамар приставив пальця до губів і сказав:

— Я завше кажу: мовчання — золото. — І замовк.

«Сліпий» залишився зі своїми жінками сам. Він не дав зіпсувати собі задоволення й гучно розводився далі. Почав він із того, що бабенції — це казна-що, а завершив двоспальним ліжком; та, побачивши, що Фішерле такі речі цікавлять не дуже, завів усе спочатку й спробував докладніше описати декотрих із сотні жінок, приготованих для нього. «Сліпий» наділяв їх усіх неймовірними сідницями, називав їхню вагу в кілограмах, і кожна наступна ставала в нього щодалі важча й важча. У шістдесят п’ятої — він вибрав її як приклад шістдесятих розмірів — шістдесят п’ять кілограмів важили самі тільки сідниці. Рахувати він був не великий мастак і притримувався числа, яке один раз уже назвав. Проте ці шістдесят п’ять кілограмів навіть йому самому здалися певним перебільшенням, тож він заявив:

— Я завше кажу чистісіньку правду! Брехати я не вмію, це в мене ще од війни!

Фішерле тим часом мав досить клопоту і з самим собою. Він намагався прогнати настирливі думки про шахи. Жодна перешкода тепер не лякала його так, як щораз нестерпніше бажання зіграти нову партію. Цей потяг міг занапастити всю його комерцію. Він постукав по невеличкій шахівниці в правій кишені піджака, — то була воднораз і коробка для фігур, — прислухався, як вони там схвильовано застрибали, промурмотів: «Та годі вже, вгамуйтеся!», а тоді знов заходився стукати по шахівниці й стукав доти, доки той марний гомін у коробці йому вже набрид. Крамар розмірковував про наркотики й пов’язував їхню дію зі своєю потребою виспатись. Він хотів, як пощастить, знайти в церкві той пакунок, дістати звідти кілька мішечків і спробувати того, що в них було. Боявся тільки, що від тої отрути щось присниться. А коли щось має приснитися, то краще вже не спати взагалі. Він мав на увазі спати по-справжньому, коли ві сні тебе годують, а ти навіть не прокидаєшся, принаймні тижнів зо два.