— Чого ж ви хочете, я чоловік бідний. Унесіть сьогодні за мене заставу, і завтра я буду чемпіоном світу!

— Будеш ним ще й сьогодні! — кричали всі, і захват минав.

Завдяки своїй славі невизнаного шахового генія, а також постійному клієнтові рідної дружини-«пенсіонерки», Фішерле мав під «Ідеальним небом» один великий привілей: він міг вирізати з газет та часописів і залишати собі всі надруковані там шахові партії, хоч ті газети й часописи, перемацані півдесятком рук, через кілька місяців переходили до ще однієї, ще паскуднішої забігайлівки. Однак ті прямокутні папірці Фішерле аж ніяк не зберігав, він рвав їх на дрібнесенькі клаптики і з огидою кидав до унітазу. Його ніколи не полишав панічний страх, що коли-небудь хтось зажадає ту чи ту партію. Сам він геть не був певен своєї значущости. Справжні ходи, які Фішерле приховував, змушували його тямущу голову тяжко замислюватись. Тим-то чемпіонів світу він ненавидів, як чуму.

— Уявляєте, якби мені оце стипендія, — казав він тепер Кінові. — Людина без стипендії — це ж каліка. Двадцять років я жду стипендії. Гадаєте, від дружини мені щось потрібно? Мені потрібен спокій і потрібна стипендія. «Перебирайся до мене», — сказала вона, я був тоді ще хлопчаком. «Вай, — сказав я собі, — а навіщо Фішерле жінка?» — «А що ти хочеш?» — сказала вона, просто не давала спокою. «Що я хочу? Я хочу стипендію». З нічого нічого й не буває. Без капіталу справи своєї не почнеш. А шахова галузь — це теж галузь, чом би їй не бути галуззю? Ви мені скажіть: а що — не галузь? «Добре, — сказала вона, — як перебирешся до мене, то матимеш стипендію». Тепер я питаю вас: ви щось тут розумієте? Ви знаєте, що таке стипендія? А я вам про всяк випадок скажу. Якщо знаєте, то це не завадить, а як не знаєте, то це зовсім не завадить. Слухайте добре: стипендія — це таке гарне слівце. Походить воно з французької мови й означає те саме, що єврейський капітал!

Кін проковтнув клубок у горлі. Вони виказують себе своєю етимологією. Оце-то шинок! Кін ковтав клубок у горлі й мовчав. Це було найкраще, що він міг придумати в цьому розбійницькому кублищі. Фішерле зробив невеличку паузу, щоб подивитись, яке враження на його візаві справило слово «єврейський». Бо хто його знає. Світ аж кишить антисемітами. Єврей завше насторожі перед смертельними ворогами. У горбатих карликів, а тим паче в таких, що, попри все, вибилися в сутенери, око пильне. Те, що Кін ковтав клубок у горлі, не уникло уваги Фішерле. Він витлумачив це як ознаку збентеження й відтепер вважав Кіна євреєм, хоч той ним і не був.

— Його вживають лише тоді, коли йдеться про добру роботу, — пояснював далі Фішерле, заспокоївшись. Він мав на оці слово «стипендія». — Після того, як вона так щиро пообіцяла, я перебрався до неї. Ви знаєте, коли це було? Вам я можу про це сказати, ви ж бо мій товариш: це було двадцять років тому. Двадцять років вона складає й складає гроші, нічого не дозволяє собі, нічого не дозволяє мені. Ви знаєте, що таке чернець? Вай, ви, либонь, не знаєте, бо ви єврей, у євреїв такого немає — ченців, дарма, ми живемо, як ченці, я краще скажу інакше, може, ви зрозумієте, бо ви нічого не розумієте: ми живемо, як черниці — це дружини ченців. Кожен чернець має дружину, і зветься вона черниця. Але ви собі не уявляєте, як нарізно вони живуть! Про таке подружнє життя мріє кожен, і в євреїв, я вам скажу, це треба запровадити теж. І ви знаєте, стипендії вона й досі не наскладала. Полічіть, лічити ж бо ви, либонь, умієте! Ви одразу дасте двадцять шилінгів. Не кожен дасть одразу стільки. Де ви бачили нині таких шляхетних людей? Хто може дозволити собі таку дурницю? Ви мій товариш. І ви скажете собі — ви ж бо чоловік добрий: «Треба, щоб Фішерле дістав свою стипендію. А то пропаде бідолаха. Хіба я можу допустити, щоб Фішерле пропав? Мені було б його шкода, ні, я цього не допущу. То що я зроблю? Я подарую ці двадцять шилінгів його дружині, вона візьме мене до себе, а мій товариш матиме втіху». Задля товариша я ладен на все. Я вам це доведу. Приведіть сюди свою дружину, тобто, поки я не одержав стипендії, і даю вам слово чести, в кущі не чкурну. Що ви думаєте, я злякаюся жінки? Та що вже такого вона може зробити? Ви маєте дружину?

Це було перше запитання, на яке Фішерле чекав відповіді. А втім, у тому, що Кін дружину має, карлик не сумнівався так само, як у тому, що він, Фішерле, має горба. Але він знудився за новою партією — вже цілих три години він був під наглядом і вже просто не міг цього витримати. Йому хотілося довести дискусію до якогось практичного наслідку. Кін мовчав. Що він мав відповісти? Дружина була його вразливе місце, і сказати про це щось правдиве він, попри все своє бажання, не міг. Як відомо, він не був ані одружений, ані неодружений, ані розлучений.

— Ви маєте дружину? — запитав Фішерле вдруге. Але тепер його слова пролунали вже погрозливо.

Кін страждав, не знаючи, як сказати правду. Він знов опинився в такому самому становищі, як перед цим із «книжковою галуззю». Коли припече, то не погребуєш і брехнею.

— Я не маю дружини! — промовив він і всміхнувся, від чого його суха суворість посвітлішала. Коли вже брехати, то брехати щось особливо приємне.

— Тоді я дам вам свою! — випалив Фішерле. Якби цей фахівець із книжкової галузі мав дружину, то свою пропозицію Фішерле висловив би інакше: «Тоді в мене є для вас щось свіженьке!» Тож тепер він гучно прокаркав на весь шинок: — Ходи сюди-и! Ти йдеш чи не йдеш?

Вона прийшла — здоровенна, гладка й кругла, півстоліття за плечима. Відрекомендувалася вона сама, повівши плечем униз на Фішерле й не без гордощів додавши:

— Мій чоловік.

Кін устав і дуже низько вклонився. Він страшенно боявся всього, що зараз могло статися.

— Дуже радий! — гучно сказав він і вже тихенько, майже нечутно, доточив: — Хвойда!

— Ну, то сідай! — кинув Фішерле.

Вона скорилася. Його ніс діставав їй до грудей; і ніс, і груди лягли на стіл. Раптом коротун стрепенувся й прожогом, так ніби забув сказати про головне, рипучим голосом випалив:

— З книжкової галузі.

Кін уже знову мовчав. У жінки за столом він викликав огиду. Вона порівняла його худорбу з горбом у свого чоловіка й сказала собі, що горб таки гарний. Її зайчик завжди знаходив що сказати. За словом до кишені він не ліз. Колись, бувало, розмовляв і з нею. Тепер вона для нього надто стара. Він таки має рацію. Адже із жодною іншою не волочиться. Славний хлопчик. Усі гадають, що між ними й досі щось є. Всі її подруги ласі на нього. Жіноцтво брехливе. А вона цього не любить, себто не любить брехати. Чоловіки теж брехуни. На Фішерле можна покластися. Ніж мати до діла з якимсь бабиськом, каже він, то краще не мати з ним до діла взагалі. Вона з усім згодна. Їй-бо це ні до чого. Аби лиш не казав про це жодній із них. Він-бо такий скромний. Сам ніколи ні про що не попросить. Якби ж тільки краще дбав про свою одіж! Часом просто-таки можна подумати, що він ночує десь на смітнику! Он Фердль поставив перед Міцль ультиматум: він рік чекатиме мотоцикла, якого вона йому пообіцяла. Якщо через рік мотоцикла не буде, він начхає на все, і нехай вона тоді пошукає собі когось іншого. Тепер Міцль усе складає й складає, та хіба ж вона на мотоцикла наскладає? Її зайчик так не зробить. А які гарненькі в нього очі! Хіба ж він винен, що в нього такий горб?

Щоразу, коли Фішерле добував їй клієнта, вона відчувала, що він хоче її спекатись, і була йому вдячна за його кохання. Згодом їй знов починало здаватися, що він надто запишався. Загалом вона була створіння, всім задоволене, й, попри ненависне своє життя, аж такої ненависти ні до кого й ні до чого не відчувала. Виняток становили шахи. На відміну від решти дівчат, які помалу таки осягли ази цієї гри, вона все своє життя не могла збагнути, чому кожна фігура ходить по-своєму. Її обурювало те, що король такий безпорадний. О, вона тій нахабній бабезі, королеві, показала б де раки зимують! Чому їй дозволено все, а королю — нічого? Нерідко вона напружено спостерігала за грою. Хтось чужий, побачивши в такі хвилини вираз її обличчя, подумав би, що вона — неабиякий шахіст. А насправді вона чекала тільки одного: коли візьмуть королеву. Щойно це ставалося, вона переможно заводила якусь бадьору пісеньку й одразу відходила від столу. Вона поділяла чоловікову ненависть до чужої королеви; любов, з якою він стеріг власну, будила в ній ревнощі. Її подруги, самостійніші від неї, подумки ставали на верхівку соціальної драбини й називали королеву шльондрою, а короля — сутенером. Тільки «пенсіонерка» дотримувалася справжньої ієрархії, на найнижчий щабель якої вибралася завдяки своєму постійному клієнтові. Вона, хто загалом задавав тон у найнепристойніших жартах, у випадах проти короля участи не брала. А щодо шахової королеви, то їй навіть прізвисько «шльондра» здавалося надто м’яким. Тури й коні їй подобались, бо перші були схожі на вежі, а другі — на справжніх коней, і коли коні Фішерле на повному галопі мчали шахівницею, вона дзвінко сміялася своїм спокійним, млявим голосом. Ще й через двадцять років після того, як він перебрався до неї зі своїми шахами, іноді вона так само цілком невинно питала в нього, чому тур не залишають стояти по кутках, як на початку гри, адже там вони мають, мовляв, куди кращий вигляд. Фішерле на її курячі мізки махав рукою й нічого не відповідав. Коли вона вже надокучала йому своїми запитаннями — їй-бо тільки кортіло щось почути від нього, вона любила, як він кректав, ніхто, розмовляючи, не каркав так, як він, — Фішерле затикав її рота якоюсь грубою фразою. «То є в мене горб чи його немає? Отож-бо! Спробуй на ньому покататись! Може, розуму наберешся!» Його горб завдавав їй болю. Особисто вона ніколи про нього й не згадувала б. У фізичній ваді свого хлопчика вона почувала й власну вину. Виявивши в дружині цю рису, яка здавалася йому божевільною, Фішерле почав користатися нею для шантажу. Крім горба, нічого загрозливого й небезпечного в ньому не було.