Кін обвів поглядом фірмові вивіски довкола, частину міста, щодо якої звичайно був сліпий, і прочитав: «ПІД ІДЕАЛЬНИМ НЕБОМ». Він задоволено переступив поріг. На вході відкинув грубі портьєри. Від жахливого чаду йому аж дух забило. Немовби шукаючи захисту, він машинально ступив ще два кроки. Його гостра постать ножем розітнула важке повітря. В очах виступили сльози, і він, щоб бачити, широко їх розплющив. Тоді вони засльозилися ще дужче, і він уже нічого не бачив. Якась чорна постать провела його до невеличкого столика й наказала сісти. Він послухався. Постать замовила для нього подвійну каву «мока» й зникла в тумані. На цьому чужому краю світу Кін спробував учепитися за голос того, хто провів його до столика, й з’ясував, що він — чоловічий, але невиразний і тому огидний. Кін зрадів, бо ось і ще хтось виявився таким самим нікчемним, якими він, Кін, вважав людей загалом. Товста рука поставила перед ним каву. Він чемно подякував. Рука на мить вражено затрималася на столі, потім притислася плиском до мармуру й розчепірила п’ятірню. «Чого вона так шкіриться?» — запитав Кін сам себе; в ньому ворухнулася недовіра.

Коли рука, а заразом і її власник зникли, Кін знов опанував очима. Туман розвіювався. Кін недовірливим поглядом стежив за постаттю, що була така сама худа й цибата, як і він сам. Перед шинквасом вона зупинилася, обернулась і, випроставши руку, показала на нового відвідувача. Потім сказала кілька незрозумілих слів і затряслася зо сміху. З ким же той чоловік розмовляв? Біля шинквасу, та й поодаль, не видно було жодної душі. Забігайлівка була неймовірно занедбана й брудна. За шинквасом виразно виднілася гора пістрявого лахміття. Люди тут були надто ледачі, щоб відчинити шафу, тож скидали все на купу між шинквасом і дзеркалом. Це ж треба — вони не соромилися навіть своїх відвідувачів! Ці зацікавили Кіна також. Майже за кожним столиком сидів якийсь патлатий тип із мавпячою фізіономією й люто витріщався в його бік. У глибині зали верещали якісь дивні дівчата. Ідеальне небо було дуже низьке й нависало брудними, сизувато-бурими хмарами. Місцями крізь каламутні пасма прозирали відблиски якоїсь зірки. Колись давно все небо було всіяне золотистими зорями. Більшість із них погасли в диму; ті, що залишилися, слабували на потьмарення. Світ під цим небом був невеликий. Йому цілком вистачило б місця в готельному номері. Та поки стояв оманливий туман, цей світ здавався неосяжним і химерним. Кожен мармуровий столик жив житіям окремої планети. Світовий сморід творили всі гуртом. Кожен відвідувач курив, мовчав або гупав кулаком по твердому мармуру. Із крихітних ніш долинали крики на допомогу. Раптом подав голос старий рояль. Кін марно шукав його поглядом. Де ж його сховали? Підстаркуваті парубки в картузах та пошарпаному одязі недбало відкидали важкі портьєри при вході, неквапно кружляли між планетами, то з кимось вітаючись, то комусь погрожуючи, й нарешті сідали там, де їх зустрічали особливо ненависно. Минуло небагато часу, й забігайлівка набула зовсім іншого вигляду. Поворухнутися було ніяк. Хто зважився б наступити на ногу одному з таких сусідів? Лише Кін ще сидів сам-один. Він боявся підвестися й не йшов звідси. Від столика до столика літала лайка. Музика сповнювала людей войовничим духом і вливала в них силу. Щойно рояль змовкав, вони враз ставали млявими. Кін схопився за голову. Що це за створіння?

Цієї хвилини поруч уродився якийсь величезний горб і запитав, чи можна підсісти до столика. Кін напружено подивився вниз. Де той рот, що з нього долинали слова? А власник горба, карлик, уже виплигнув на стілець. Він зручно вмостився на ньому і втупився в Кіна парою великих сумних очей. Кінчик його страшенно гачкуватого носа заходив глибоко в підборіддя. Рот у цього чоловіка був невеличкий, такий, як і сам він, тільки його, рота, годі було й добачити. Ні тобі лоба, ні вух, ні шиї, ні тулуба — чоловік складався з горба, могутнього носа та двох чорних, спокійних, журливих очей. Він довго нічого не казав — вичікував, мабуть, яке враження справить його вигляд. Кін звикав до нової обстановки. Зненацька він почув, як з-під столу чийсь хрипкий голос запитав:

— То як посуваються справи?

Кін подивився собі під ноги. Голос обурено прогарчав:

— Я що — собака?

Нарешті Кін збагнув, що це розмовляє карлик. Кін не знав, що сказати про справи. Він розглядав неповторний коротунів ніс, який викликав у нього підозру. Жодних справ Кін не вів, отож тільки легенько стенув плечима. Його байдужість справила неабияке враження.

— Фішерле мене звати! — Ніс дзьобнув у стільницю.

Кінові стало шкода свого доброго ім’я. Тож він і не назвав його, а тільки стримано вклонився, що можна було витлумачити і як відмову знайомитись, і як ґречність. Карлик вибрав друге. Він випростав обидві свої руки — довжеленні, як у гібона, — й схопив Кінову теку. Те, що в ній було, його розсмішило. Кутиками губів, що посмикувалися праворуч і ліворуч від носа, він нарешті довів, що рота таки має.

— Паперова галузь, я вгадав? — прокректав він, підіймаючи над головою ретельно згорнений пакувальний папір.

Угледівши цю картину, весь світ під небом одностайно зареготав. Кін, який добре усвідомлював глибше значення свого паперу, хотів був вигукнути: «Це нахабство!» — й вихопити його з карликових рук. Одначе вже сам цей намір, загалом такий сміливий, видався йому жахливим злочином. Щоб якось спокутувати його, він зробив нещасну, збентежену гримасу.

Фішерле відчепитися не хотів.

— Оце новина, людоньки, оце новина! Агент, німий, як риба, агент! — Він заходився перемацувати кривими пальцями папір і пожмакав його не менше, ніж у двадцятьох місцях.

У Кіна защеміло серце. Йшлося про чистоту його бібліотеки. Що ж придумати, щоб її врятувати? Фішерле став на стілець — тепер він був точнісінько такий самий заввишки, як Кін, що сидів, — і переривистим голосом заспівав:

— Я — рибалка, а він — рибка! — На слові «я» він ляскав себе папером по горбу, а на слові «він» давав папером запотиличника Кінові.

Той мовчки терпів. Він був навіть щасливий, що цей оскаженілий карлик не вбив його взагалі. Помалу таке обходження з ним починало завдавати йому болю. Про чистоту бібліотеки вже можна було забути. Він збагнув, що тут, якщо не належиш до якої-небудь галузі, пропадеш. Скориставшись тривалим інтервалом між «я» та «він», Кін підвівся, низько вклонивсь і рішуче заявив:

— Кін, книжкова галузь.

Перед іще одним «він» Фішерле змовк і сів. Своїм успіхом він був задоволений. Він знов увібгався в свій горб і з безмежною відданістю запитав:

— А ви граєте в шахи?

Кін надзвичайно скрушно похитав головою.

— Людина, яка не грає в шахи, — то не людина. Я так кажу: в шахах увесь розум. Нехай завдовжки ти й чотири метри, а грати в шахи повинен уміти, а то будеш бовдур бовдуром. Я в шахи граю. І я таки не бовдур. Зараз я вас про щось спитаю, а ви як схочете, то відповісте. А як не схочете, то не відповісте. Навіщо в людини голова на в’язах? Я сам скажу вам навіщо, бо ви ще висушите собі голову, а мені було б її шкода. Голова в людини на те, щоб грати в шахи. Ви мене розумієте? Якщо скажете «так», то все гаразд. Якщо скажете «ні», то я нагадаю вам ще раз, бо це ви. До книжкової галузі я не байдужий. Грати, щоб ви знали, я навчився сам, не з книжки. Як ви гадаєте, хто тут чемпіон, чемпіон усього цього закладу? Б’юсь об заклад, не здогадаєтесь. Я скажу вам, як його звати. Чемпіона звати Фішерле, і сидить він за тим самим столиком, що й ви. А чому він сів тут? Бо ви — негарний чоловік. Тепер ви, либонь, подумаєте, що я липну до негарних людей. Брехня, дурниці, аж ніяк! Ви собі навіть не уявляєте, яка красуня в мене дружина. Такої привабливої жінки ви ще зроду не бачили. Але хто, питаю я вас, має розум? Я так кажу: розум має негарна людина. Навіщо розум якому-небудь вродливому гультяєві? Гроші за нього заробляє дружина, грати в шахи він не любить, бо тут треба гнути спину, а це може змарнувати його красу. І що ж виходить? А виходить, що весь розум дістається негарному чоловікові. Візьміть ось шахових чемпіонів — усі ж негарні. Ви знаєте, коли я бачу в ілюстрованому часописі якогось знаменитого чоловіка й він хоч трохи гарний, я одразу кажу собі: «Фішерле, тут щось не те. Їм утелющили не той потрет». А що ви думаєте, коли стілько тих потретів, і кожне хоче бути знаменитістю, то що діяти такому часопису? Часопис-бо теж усього-навсього людина. Але знаєте, в чому тут дивовижа? У тому, що ви не граєте в шахи. Вся книжкова галузь грає в шахи. Хіба це штука для чоловіка з книжкової галузі? Він бере собі шахову книжечку й завчає партію назубок. Але, гадаєте, мене хтось отак переміг? З книжкової галузі — ніхто, це така сама правда, як те, що ви з їхнього кодла, якщо це правда!