«Але ж вона нічого не каже, — переконував себе Кін, — все це фантазії мого розмордованого слуху — так би мовити, відлуння». Позаяк вона мовчала, таке пояснення його заспокоїло. Йому пощастило погортати рукописи, що лежали перед ним. Коли він прочитав перший рядок, відлуння потривожило його знов:
— Може, я скоїла якийсь злочин? Злочинець — Юда. Книжки теж чогось варті. Ниньки світ уже не такий гарний. Пан небіж завше були в доброму гуморі. А та стара відьма геть пустилася берега. Поживемо — побачимо. Ключі мають стриміти в дверях. Так уже в людей заведено. Мені ключів теж ніхто на тарілочці не підносив. Такі гроші — і все марно. Жебрати всяк уміє. Грубіянити всяк уміє. А спідницю — дзуськи.
Саме ця фраза — її найлегше було витлумачити як відлуння колишнього Терезиного крику в його вухах — переконала Кіна в тому, що жінка справді розмовляла. Враження, про які він, здавалося, вже забув, зринули в ньому знов, посвіжілі й осяяні ореолом щастя. Він знов лежав хворий у ліжку й півтора місяці страждав від її голосіння. Тоді вона казала незмінно те саме; він завчив її слова напам’ять, і вони були, по суті, підвладні йому. Тоді він знав наперед, яка фраза пролунає за якою, яке слово — за яким. Тоді щодня з’являвся сторож і щоразу забивав її до смерти. Прекрасний був час. Коли ж то було? Кін полічив, і результат виявився приголомшливий. Він устав з ліжка всього-на-всього тиждень тому. Він почав шукати причину, з якої виникла та безодня, що відділяла тепер цей сірий новий час від колишнього золотого. Може, він би й знайшов її, але цієї миті Тереза подала голос знов. Те, що вона казала, було незбагненне й мало над ним деспотичну владу. Цього не можна було завчити напам’ять, і хто міг сказати, що буде далі? Він був скутий і не знав — чим.
Увечері його звільнив голод. Він остерігався питати в Терези, чи є щось їсти. Потай і, як йому здавалося, нечутно Кін вийшов з кімнати. У ресторані він спочатку озирнувся — чи не прийшла вона слідкома за ним. Ні, у дверях Терези не було. «Нехай тільки спробує!» — промовив він і сміливо всівся в одній із задніх зал серед пар, вочевидь непошлюблених. «Ось я й опинився на схилі віку в окремому ресторанному кабінеті», — зітхнув він, дивуючись із того, що столи тут не залиті шампанським, а відвідувачі, замість поводитися непристойно, незворушно й пажерливо наминають шніцелі та котлети. Кін уже ладен був пожаліти чоловіків — адже вони злигалися з жінками. Однак, побачивши, які пажерливі ті чоловіки, він заборонив собі всілякі такі сентименти — можливо, тому, що й сам дуже хотів їсти. Він не схотів морочити собі голову й вивчати меню, а попросив кельнера принести те, що він, фахівець, — Кін саме так і висловився, — вважає за краще. Фахівець умить змінив свою думку про цього відвідувача в приношеному костюмі, здогадавшись, що в сухому панові ховається великий гурман, і приніс найдорожче. Щойно стіл був накритий, як до нього прикипіли погляди всіх закоханих. Господар розкішних страв це завважив і почав споживати їх, хоч вони чудово йому смакували, з неприхованою відразою. «Споживати» або «вживати» їжу — ці слова здавалися йому особливо нейтральними, а тому особливо придатними для того, щоб ними позначати процес харчування. Щодо цього він уперто тримався власних поглядів і розлого, докладно розвивав їх у своєму мізку, що поволі вгамовувався. Наголошуючи на цій своїй химері, Кін повернув собі трохи почуття власної гідности. Він радо відчув, що в ньому ще не вичерпався чималий запас характерних властивостей, і сказав собі, що Тереза заслуговує на співчуття.
Дорогою додому Кін розмірковував про те, як їй це співчуття показати. Він рішуче відімкнув двері помешкання. Ще з коридору побачив, що світло в його кімнаті не горить. Подумавши, що Тереза вже спить, він неймовірно зрадів. Обережно й тихо, боячись гучно стукнути своїми кістлявими пальцями по клямці, прочинив двері. Намір щиро їй поспівчувати спав йому на думку геть неслушної хвилини. «Що ж, — сказав він собі, — як так, то й так. Із співчуття я її не будитиму». Йому вдалося зберегти витримку ще якийсь час. Він не ввімкнув світла й навшпиньках прослизнув до свого ліжка. Роздягаючись, злився на те, що під піджаком носять камізельку, а під камізелькою — сорочку. Кожна з цих одежин шаруділа по-своєму. Стільця, який завжди стояв біля ліжка, на місці не виявилося. Кін не став його шукати й поклав одяг на підлогу. Щоб не порушувати Терезі сон, він і сам поліз би під ліжко. Потім він замислився про те, як лягти в постіль якомога тихіше. Оскільки найважча в нього була голова, а ноги — найдалі від неї, то він вирішив, що вони, як найлегша частина його тіла, мають вибратися на ліжко перші. Одна нога вже лежала скраю на ліжку; друга мала спритно підскочити й приєднатися до неї. Тулуб і голова на хвильку зависли в повітрі, потім, щоб знайти якусь опору, мимоволі хитнулися в бік подушок. Цієї миті Кін відчув щось незвично м’яке, подумав: «Домашній злодій!» — і якомога скоріше заплющив очі.
Він лежав, не наважуючись поворухнутися, хоч під ним був злодій. Попри свій переляк, Кін відчував, що злодій жіночої статі. В його свідомості промайнуло невиразне задоволення від того, що ця стать і часи впали так низько. Пропозицію захищатися, що зринула з якогось куточка його серця, Кін відхилив. Якщо злодійка, як йому спочатку здалося, справді спить, то він без поспіху все перевірить, візьме свій одяг, нишком вислизне з помешкання, залишивши вхідні двері незамкненими, й одягнеться біля комірчини сторожа. Кін покличе його не відразу, а ще довго-довго чекатиме. У двері він загупає аж тоді, як почує, що згори хтось спускається. Тим часом його злодійка вб’є Терезу. Їй таки доведеться вбити Терезу, адже та боронитиметься. Вона не дасть пограбувати себе, не захищаючись. Тереза вже мертва. Вона лежить за ширмою в калюжі власної крови. Якщо тільки злодійка добре вцілила. Може, коли прибуде поліція, Тереза виявиться ще жива й зверне всю провину на нього. Треба було б для певности зацідити їй ще раз. Ні, не треба. Злодійка так стомилася, що лягла поспати. Злодійки так швидко не стомлюються. Вони там запекло борюкалися. Міцна жінка. Героїня. Скинути перед нею капелюха. Він із цим навряд чи впорався б. Вона накинула б на нього свою спідницю й задушила б його. На саму думку про це він починає задихатися. Вона мала намір учинити так із ним; звичайно ж, вона хотіла його вбити. Кожна жінка хоче вбити свого чоловіка. Вона чекала заповіту. Якби він був склав його, то лежав би вже мертвий замість неї. Ось яка підступна людина, ба ні, жінка, не можна ж бути несправедливим. Він ненавидить її ще й тепер. Він з нею розлучиться. Це можна буде залагодити, хоч вона й мертва. З його прізвищем її не поховають. У жодному разі. Ніхто не має знати, що він був на ній одружений. Він заплатить сторожеві, скільки той зажадає, аби лиш мовчав. Цей шлюб може завдати шкоди його репутації. Справжній учений такого хибного кроку не зробить. Вона його обдурювала, сумніву нема. Кожна жінка обдурює свого чоловіка. De mortuis nil nisi bene. Якби ж тільки вони були мертві, якби ж тільки вони були мертві! Треба поглянути. Може, то лише здається, що вона мертва. Таке трапляється і в найміцніших убивць. Історія знає безліч прикладів. Історія — штука підла. Історія наганяє на людину страх. Якщо Тереза жива, він не залишить від неї мокрого місця. Це його повне право. Вона позбавила його нової бібліотеки. Він би їй помстився. І раптом хтось приходить і вбиває її. Перший камінь мав би кинути він. У нього цей камінь украли. Він кине в неї останній камінь. Він повинен дати їй лупки. Байдуже — мертва вона чи жива. Він повинен обплювати її. Він повинен копати її ногами, повинен бити її, бити!
Кін підвівся, не тямлячи себе від люті. І тієї ж миті дістав страшного ляпаса. Він мало не просичав убивці: «Цсс!» — через труп, який, можливо, ще був живий. Злочинниця вже шаленіла. Вона мала Терезин голос. Після трьох слів Кін зрозумів, що вбивця й труп поєдналися в одній подобі. Він усвідомив свою провину й мовчав, дозволивши жорстоко побити себе.
