За вечерею вона накинула на обличчя найлихішу свою посмішку. Кутики очей і губів зійшлися біля вух. З вузеньких щілин між повіками зеленкуватим світлом кололи погляди.

— Завтра їсти не варитиму. Ніколи мені. В мене не десять рук. — Щоб побачити, яке враження справили на нього ці слова, Тереза змовкла. Вона помщалася за його підлість. Вона порушила угоду й забалакала за столом. — Гадаю, через один обід я докорів не заслужу? Обіди їдять щодня. Спальню купують тільки один раз. Не варто поспішати поперед батька в пекло. Завтра я не варитиму, і квит!

— Та невже? — Страшна думка зринула в його голові, затьмаривши собою буденні потреби й права. — Та невже? — Голос його лунав так, немовби Кін сміявся.

— Нема чого сміятись! — відповіла вона роздратовано. — Нічого ж бо не встигаєш, тільки працюй та працюй. Хіба я служниця?

Бувши в доброму гуморі, він урвав її:

— Тільки ж поводься обережно! Обійди якомога більше крамниць! Порівняй їхні ціни, перше ніж на щось зважишся. Крамарі — дурисвіти, така в них натура. З жінок вони намагаються злупити вдвічі більше. В обід відпочинь у ресторані, адже сьогодні тобі було недобре, та гарненько попоїж. Додому не заходь! Надворі тепло, не перенапружуйся. Як пообідаєш, любенько вирушай на пошуки далі. Тільки ж не поспішай! За вечерю не турбуйся. Дуже раджу тобі не повертатися до самого вечора, доки не позачиняються всі крамниці.

Він примусив себе забути, що вона вже вибрала спальню й зажадала від нього саме стільки грошей, скільки та коштує.

— На вечерю ж бо можна з’їсти щось холодне, — сказала Тереза й подумала: «Тепер він знов хоче мене піймати. Зразу видно, коли людині соромно. Хіба ж можна так зужиткувати свою жінку! То зі служницею роби що заманеться. Твоя ласка, ти ж бо платиш. А з дружиною — зась. На те вона в домі й дружина».

Другого ранку Тереза, виходячи з дому, твердо вирішила купувати меблі тільки в того цікавого чоловіка, який усе визначив по ній одразу — і скільки їй насправді років, і що вона заміжня.

Вона поміняла в банку чек на гроші й половину суми відразу поклала до ощадної каси. Щоб зорієнтуватися в цінах, Тереза побувала в кількох меблевих крамницях. До полудня затято торгувалася. Вона збагнула, що заощадити зовсім не важко. Тоді можна буде покласти на ощадну книжку ще більше грошей. Крамниця, ціни в якій напередодні викликали в неї протест, була вже дев’ята. Її тут відразу впізнали. Цю поставу голови й уривисту мову назавжди запам’ятовував кожен, хто бачив Терезу бодай один раз. Після того, що сталося вчора, сьогодні їй показували речі дешевші. Тереза обдивлялася кожне ліжко згори донизу, стукала по дереву й прикладала вухо до бильця, щоб почути, чи воно всередині не порожнє. Частенько шашіль сточує річ іще до того, як її купиш. Тереза відчиняла кожну тумбочку, нахилялась і стромляла в неї ніс, щоб переконатися, чи та ще не була в ужитку. На дзеркала вона хукала, а тоді кілька разів проводила по них шматиною, яку зажадала в «пана начальника». Жодною з шаф Тереза не була задоволена.

— Сюди ж бо нічого не ввійде. Ох, перепрошую, і роблять ниньки ці коробки! Одоробала для злидарів. Котрі нічого не мають. А справжній господині потрібне місце.

Терезу обслуговували запобігливо, попри її скромний вигляд. Цю жінку вважали дурепою. Дурні люди соромляться нічого не купити. На психології покупців власники крамниці зналися не дуже, їхня практика обмежувалася молодятами, чиє щастя вони легко й успішно підігрівали двозначними порадами — цинічними чи дружніми, залежно від того, хто їх як розумів. Схвильованість цієї літньої жінки не викликала в них, двох літніх марнотратників життя, жодного співчуття. Вони з півгодини пропонували їй то те, то се, давали особисті гарантії, та зрештою їхній запал згас. Такої образи Тереза тільки й чекала. Вона відкрила свій величезний ридикюль, що його носила під пахвою, дістала грубу паку грошей і уїдливо сказала:

— Треба ж поглянути, чи стане в мене грошей.

На очах у чорнявих, кругленьких братів, які не сподівалися побачити в ридикюлі такий скарб, Тереза заходилася неквапно перелічувати купюри. «Чорт забирай, а вона, одначе, при грошах!» — захоплено подумали обидва; одна фірма — одна думка. Полічивши гроші, Тереза обережно сховала їх до ридикюля, ретельно закрила його й попростувала до виходу. На порозі вона обернулася й гукнула:

— Адже панове начальники пристойними покупцями гребують!

Вона рушила до того цікавого продавця. Була вже майже перша година, і Тереза дуже поспішала, щоб устигнути до обідньої перерви. Вона привертала до себе увагу; серед усіх чоловіків у штанях та жінок у коротких спідницях тільки вона перебирала своїми ногами, схованими під накрохмаленою синьою спідницею до п’ят, так, що їх ніхто не бачив. Можна, отже, не йти, а линути — така була загальна думка. І навіть непогано линути, адже вона всіх переганяла. Тереза відчувала на собі погляди перехожих. «Як на тридцять», — подумала вона й від радощів та поспіху її вдарило в піт. Тримати голову спокійно їй було нелегко. Вона накинула на обличчя зачаровану усмішку. На широких крилах нашорошених вух її очі злетіли до неба й опустилися в дешевенькій спальні. Тереза, цей облямований мереживом янгол, зручненько вмостилася в ній. І все ж таки вона не з неба впала, коли раптом опинилася перед знайомою крамницею. Її горда усмішка обернулася на радісний ошкір. Вона переступила поріг і попливла до молодика, похитуючи клубами так, що широка, туго напнута спідниця аж загойдалась.

— А ось і знову я! — промовила вона скромно.

— Цілую ручку, ласкава пані, яка несподівана честь! Дозвольте запитати, ласкава пані, а що вас до нас привело?

— Спальня. Ви ж бо знаєте.

— Я так одразу й подумав, ласкава пані. Спальня, звісно, на двох, якщо так дозволите висловитись.

— Ну, перепрошую, вам дозволено все.

Він, глибоко засмучений, похитав головою.

— О ні, ласкава пані, не мені. Хіба той щасливець — я? За мене ласкава пані заміж запевне не вийшли б. Убогий службовець...

— Чому? Ніхто нічого не знає. Бідні люди теж люди. Пихи я не люблю.

— Золоте у вас серце, ласкава пані, відразу видно. Вашому панові чоловіку можна позаздрити.

— Та, перепрошую, які тепер чоловіки!

— Адже ласкава пані не хочуть сказати... — Цікавий молодик здивовано звів угору брови. Його очиці дивилися, немовби з вологої собачої морди, і він ніби терся нею об Терезу.

— Вони ж бо гадають собі, що ти в них служниця. Але платити нічого не платять. А служниці треба платити.

— Зате ласкава пані зараз виберуть собі гарненьку спаленьку! Дозвольте запропонувати! Чудовий, першокласний товар! Я знав, що ласкава пані повернуться, й залишив дещо спеціально для ласкавої пані. Сказати по щирості, ми могли б продати це вже разів шість! Ваш пан чоловік будуть раді. Ласкава пані прийдуть додому. «Цілую ручку, люба», — мовлять пан чоловік. «Добридень, любий! — мовлять ласкава пані. — Я купила нам спальню, любий...» Ви мене розумієте, ласкава пані, ви так скажете й сядете панові чоловіку на коліна. Ви вже даруйте мені, ласкава пані, я кажу, як умію, але тут жоден чоловік не встоїть, такого немає на цілому світі, і жоден одружений пан чоловік теж. Якби я був одружений, не скажу — на вас, ласкава пані, куди мені, бідному службовцеві, а скажу — на якій-небудь жінці, скажу навіть — на якійсь старій жінці, років, приміром, сорока... Ну, такого ви собі й уявити не можете, ласкава пані!

— Ну, перепрошую, я теж не молоденька вже.

— Щодо цього, то я іншої думки, якщо ласкава пані не заперечують. Я припускаю, що ласкавій пані щойно переступило за тридцять. Але річ не в тім. Я завше кажу: найголовніше в жінки — це клуби. Клуби в жінки мають бути, і їх треба бачити. Що мені з того, коли клуби є, а я їх не бачу? Прошу, переконайтеся самі — ось які розкішні...

Терезі хотілося закричати, але від захвату їй забракло слів. А він хвилю помовчав і додав:

— Речі!

Меблі вона ще не вшанувала жодним поглядом. Від його слів її пойняло гаряче збудження, він майже дотягся був рукою до її трепетних клубів, натомість торкнувся практичних і розкішних речей спального гарнітура. Покірний порух рукою, яким він, бідний службовець, попрощався з недосяжними клубами, зворушив Терезу, либонь, ще дужче. Цього дня вона пітніла безперестанку. Заворожено стежила вона за кожним порухом його губів, його руки. Її очі, в яких звичайно зблискували різнобарвні вогники злости, а тепер мирні, водяві й майже сині, слухняно пропливали речами спальні. Вони, безперечно, розкішні. Цей цікавий чоловік знає все. А як він розуміється в меблі! Перед ним аж соромно стає. Добре, що їй хоч не треба нічого казати. Що б він про неї подумав! Адже в меблі вона анічогісінько не тямить. Інші чоловіки нічого не помічали. Чому? Тому що всі вони дурні. А цей цікавий чоловік одразу помітив усе. Гаразд, вона нічого не казатиме. Голос-бо в нього — мов розтоплене масло.