Кін схопився на ноги й, не обертаючись, наказав:

— Тихо! Більш ані слова! Усе тут залишається, як є. Жодних дискусій. Відтепер двері до твоїх кімнат я замикатиму. Я забороняю тобі ступати сюди, поки я тут. Книжки, які мені будуть потрібні звідти, я братиму сам. Рівно о першій і рівно о сьомій я виходитиму їсти. Прошу не кликати мене, поглянути на годинник я можу й сам. Якщо мені заважатимуть, я вживатиму заходів. Час у мене дорогоцінний. Прошу вийти!

Кін стулив руки пучками докупи. Він знайшов потрібні слова: зрозумілі, точні й такі, що покладали між ними відстань. Тепер нехай спробує зі своєю неоковирною мовою заперечити на них. Тереза вийшла й причинила за собою двері, що сполучали їхні кімнати. Нарешті йому пощастило зірвати її балакучі плани. Замість укладати з нею угоди, змістом яких вона нехтує, він показав їй, хто тут господар. Дечим він пожертвував: можливістю милуватися темними, заставленими книжками кімнатами, витонченим умеблюванням свого кабінету. Те, що він натомість одержав, важило йому багато більше: можливість працювати далі, а першою й найголовнішою умовою для цього була тиша. Він спрагло наповнив груди мовчанням, як інші люди наповнюють груди повітрям.

Усе ж таки спершу треба було призвичаїтись до істотних перемін у його оточенні. Кілька тижнів Кін не знаходив собі місця на своїй новій, тісній житловій площі. Обмежений чвертю колишнього свого простору, він почав усвідомлювати, як же тяжко доводиться арештантам, що їх досі — ось де рідкісна нагода чогось навчитись, на волі люди нічого не вчаться — всупереч загальній думці вважав щасливцями. Пройтися туди-сюди, коли його осявала грандіозна ідея, вже було не вільно. Досі двері стояли всі навстіж, і в бібліотеці гуляв свіжий повів. Горішні вікна впускали повітря й думки. Коли він був надто схвильований, то вставав і кілька разів проходився — сорок метрів в один бік, сорок метрів у другий. Відкритий вигляд угору гармоніював із цим роздоллям унизу, що дихало свіжістю. Крізь віконні шиби відчувався загальний небесний стан, притлумленіший і спокійніший, аніж насправді. М’яка блакить промовляла: сонце світить, але сяйво його до мене не доходить. Така сама м’яка сірина — проллється дощ, але не на мене. Легеньке дудоніння вказувало на те, що падають краплини. Їх було чути з далекої далечини, тебе вони не торкались. Ти знав тільки одне: світить сонце, пропливають хмари, йде дощ. Так немовби хтось забарикадувався від землі, немовби спорудив сховище від усього суто матеріального, суто планетарного, — гігантське сховище, таке велике, що в ньому вмістилася та мізерія на землі, яка більша від землі й більша від праху, що на нього, розпавшися, знов обертається життя; немовби хтось заповнив цією мізерією сховище й наглухо його замкнув. Мандрівка в невідоме не була схожа на жодну іншу мандрівку. Досить було подивитися в оглядові вікна, щоб переконатись, що декотрі закони природи діють і далі: після дня настає ніч, підсоння примхливе і безперестанку змінюється, час неспинно тече, а ти мандруєш сам собою.

Тепер це сховище стислося. Коли Кін підводив очі від письмового столу, який відтинав один куток кімнати, його погляд натикався на безглузді двері. За ними були, безперечно, три чверті бібліотеки, він їх відчував, він відчув би їх і крізь сотню дверей; але тільки відчувати те, чого він колись торкався, викликало в нього гіркоту. Іноді він картав себе за те, що доброхіть покраяв цілісний організм, власне творіння. Книжки неживі, гаразд, вони позбавлені почуттів, а отже, не знають і болю, від якого страждають тварини, а може, й рослини. Але хто справді довів, що неорганічний світ нічого не відчуває, хто знає, чи не нудиться одна книжка за рештою, з котрими вона довго стояла разом, в якийсь чужий нам спосіб, через що ми цього й не помічаємо? У кожної наділеної розумом істоти бувають хвилини, коли традиційна межа, що її наука провела між органічним і неорганічним світом, здається штучною й застарілою, як і всі людські межі. Наш прихований протест супроти такого розмежування виявляється у вислові «мертва матерія». Те, що мертве, колись було живе. Коли вже нам доводиться визнати, що в якійсь речовині життя нема, то ми все ж таки бажаємо їй, щоб у минулому воно в ній було. Особливий подив у Кіна викликало те, що книжки було поставлено на нижчий рівень, аніж тварин. Невже те наймогутніше, що визначає наші цілі, а отже, й наше існування, відіграє в житті меншу роль, аніж наша безвладна, приречена на смерть жертва — тварина? Хоч як він у тому сумнівався, та все ж приставав до загальної думки. Сила вченого полягає в тому, що всі сумніви він обмежує сферою свого фаху. Тут він дає їм волю, і вони нагадують невгамовний, настирливий прибій; у всьому іншому й загалом він підкоряється тому, що панує в цей час. Він має достатньо підстав сумніватися в тому, чи існує філософія Ле-дзи. З’ясованим він вважає те, що Земля обертається навколо Сонця, а Місяць — навколо нас.

Окрім того, Кін мав думати про річ багато важливішу й мав давати їй раду. Ці меблі викликали в нього огиду. Вони заважали йому своєю настирливістю, вони проникали в його наукові праці. Місце, яке вони посіли, не відповідало їхньому жалюгідному значенню. Він став жертвою сваволі цього грубого поліняччя; що йому до того, де він спить і де вмивається? Ще трохи, і він, либонь, уже забалакає про їжу так, як це роблять дев’ять десятих людства; ті, в кого її забагато, розмовляють про неї більше, ніж ті, в кого її замало.

Кін саме був заклопотаний тим, що відновлював один текст. Слова аж хрустіли; нетерпляче, мов мисливець, напружуючи зір, схвильований, але з холодною головою посувався він од речення до речення. Згодом йому знадобилась якась книжка, він підвівся й рушив по неї. Перше ніж він узяв її, в голову йому влізло оте кляте ліжко. Воно розірвало ланцюг чітких зв’язків, на багато миль відкинувши Кіна від його дичини. Умивальники постирали всі чудові сліди. Серед білого дня він застав себе сонним у ліжку. Коли він знову сів, усе довелося починати спочатку — обстежувати місцевість, налаштовувати себе на потрібний лад. Навіщо отак гайнувати час? Навіщо отак марнувати силу й увагу?

Помалу в ньому прокидалася ненависть до цього незграбного ліжка. Він не зажадав, щоб його замінили канапою — адже та була ще гірша. Він не зажадав, щоб його винесли — адже решта кімнат належали дружині. Вона повік не поступилася б тим, що колись запопала. Кін це відчував, хоч розмови з нею про таке й не заводив. Він і не хотів розпочинати переговори. Бо тепер він мав над нею одну неоціненну перевагу. Вже кілька тижнів вони не казали одне до одного жодного слова. Він усіляко остерігався порушити мовчанку. Краще вже терпіти й нічний столик, і умивальник та ліжко, ніж стратити розум і дати їй привід знов завести балаканину. Щоб зберегти цей статус-кво, він намагався не входити до її кімнат. Коли потрібно було взяти там якісь книжки, він робив це в обідню пору або після вечері, позаяк тоді, як він казав сам собі, до їдальні йому доводилося входити так чи так. За столом він на неї не дивився. Глибоко схований страх, що вона раптом щось скаже, ніколи не полишав його зовсім. Та хоч яка осоружна вона була йому, але одне він мусив визнати: угоди вона дотримувалась.

Умиваючись, Кін заплющував очі, щоб у них не потрапила вода. Це була в нього давня звичка. Він стуляв повіки багато дужче, ніж було потрібно, щоб під них не затекла вода. Очі свої він беріг щомога. Коли поставили новий умивальник, ця давня звичка йому знадобилася. Щоранку, щойно прокинувшись, він наперед тішився вмиванням. Адже коли ще він бував вільний від цих меблів? Нахилившись над умивальником, він не бачив жодного з тих зрадницьких предметів. (Усе, що відвертало його увагу від праці, було, по суті, зрадництвом). Зануривши голову глибоко у воду, він любив згадати про минуле. У такі хвилини наставало царство таємної, тихої порожнечі. У кімнаті пурхали, ні на що не натикаючись, вдалі кон’єктури. Ніяка канапа не здіймала галасу, складалося враження, що її тут геть нема, що це міраж, який вигулькнув над самісіньким обрієм і одразу зник.