Засліплений, він стулив повіки й схилив гарячу голову на груди. На потилицю впали краплини. Пустився дощ. Він закинув голову назад і підставив обличчя під дощ. Яка ж прохолодна була ця чужа вода! Зглянулися навіть хмари. Може, вони погасять пожежу. Зненацька повіки йому скувала крижана паморозь. Він змерз. Хтось клацав фотокамерою. Його роздягли догола. Обшукали всі кишені. На тілі залишили саму сорочку. Кін побачив себе в дзеркальці. Він був дуже худий. Довкола погойдувались якісь червоні плоди, повні й набучавілі. Серед них був сторож. Труп силкувався щось сказати. Він її не слухав. Вона раз у раз промовляла «перепрошую». Він позатикав собі вуха. Вона ляскала долонями по синій спідниці. Він обернувся до неї спиною. Перед ним сиділа уніформа без носа. «Ваше ім’я?» — «Доктор Петер Кін». — «Фах?» — «Найбільший із живих синологів». — «Не може бути». — «Присягаюся». — «Ваша присяга фальшива!» — «Ні!» — «Злочинець!» — «Я при здоровому глузді. Я зізнаюся. Я все усвідомлюю. Я її вбив. Я психічно здоровий. Мій брат про це не знає. Змилуйтеся над ним! Він знаменитий. Я йому набрехав». — «Де гроші?» — «Гроші?» — «Ви їх украли». — «Я не злодій». — «Грабіжник і вбивця». — «Вбивця». — «Грабіжник і вбивця!» — «Вбивця! Вбивця!» — «Ви заарештовані, ви зостанетесь тут!» — «Але ж приїде мій брат. Залиште мене доти на волі! Він не повинен нічого знати. Благаю вас!» А сторож виступає наперед (він ще його товариш) і домагається для нього на кілька днів свободи. Сторож доправляє його додому й охороняє, не випускаючи з комірчини. Там і знайшов його Ґеорґ, у біді, але не злочинцем. Тепер він знов поїхав, а краще б залишився тут! Він допоміг би йому на суді! Вбивця повинен, мабуть, принести каяття? Але він не хоче. Він зостанеться тут. Він охоронятиме охоплений вогнем «Терезианум».

Кін поволі розплющив повіки. Дощ трохи вщух. Ота червонувата заграва потьмяніла, пожежники вже приїхали, нарешті. Небо більш не ремствувало. Кін спустився з драбини. Волання на пробі в усіх кімнатах стихло. Щоб почути його, якщо воно пролунає знов, він залишив усі горішні вікна навстіж. Посеред кімнати стояла напоготові драбина. У крайньому разі можна буде скористатися нею і втекти. Куди? До «Терезианума». Обвуглена свиня лежала під балками. Там роботи тепер непочатий край, а в натовпі тебе ніхто не впізнає. Виходить із дому! Обережно! Вулицями їздять панцерники. Люди, коні, машини... Вони гадають, що вже його запопали. Господь їх жорстоко покарає, а він, убивця, втече. Але спершу замете сліди.

Він стає навколішки перед письмовим столом. Мацає рукою килим. Тут лежав труп. Чи видно ще кров? Нічого не видно. Він стромляє пальці собі глибоко в ніздрі. Пальці тільки трохи пахнуть пилом. Крови нема. Треба придивитися пильніше. Світло нікудишнє. Лампочка висить надто високо. Шнур біля настільної лампи сюди не дістає. На столі лежать сірники. Він запалює відразу шість, шість місяців, і лягає на килим. Шукаючи слідів від крови, він підносить сірники майже до самого килима. Червоні пасмуги — це частина узору. Вони були тут завжди. Треба їх вивести. Поліція ще подумає, що то кров. Треба їх випалити. Він стромляє сірники в килим. Вони гаснуть. Він їх відкидає. Тоді запалює ще шість. Потихеньку проносить їх над однією з червоних пасмуг і легенько втискує в килим. Сірники залишають бурий слід. Невдовзі вони гаснуть. Кін черкає нові. Так він переводить цілу коробку. Килим лежить холодний. Тільки вкривається бурими пасмугами. Довкола тліють обгорілі сірники. Тепер йому нічого не доведуть. Ох, нащо він зізнався? При тринадцятьох свідках. Там був іще труп і Рудий Кіт з очима, які бачать у темряві. Грабіжник і вбивця з дружиною й дитиною. Лунає стук. За дверима поліція. Лунає стук.

Кін не відчиняє. Він затискає собі долонями вуха. Ховається за якусь книжку. Вона лежить на письмовому столі. Він намагається її читати. Літери танцюють — угору-вниз. Не можна розгледіти жодного слова. Прошу вас, тихо там! Перед очима скачуть вогненно-червоні скалки. Це дається взнаки страшний переляк від пожежі, та й хто ж не злякається, коли горить «Терезианум», коли тьма-тьмуща книжок охоплені полум’ям. Він стоїть. Як тут читати? Адже книжка лежить надто низько. Сядь! Він сідає. Сидить. Ні, він удома, письмовий стіл, бібліотека. Тут усе на його боці. Нічого ще не згоріло. Читати він може, коли завгодно. Але ж книжка зовсім і не розгорнена. Він забув її розгорнути. За дурість треба бити. Він розгортає книжку й б’є по ній долонею. Б’є одинадцять разів. Попалася нарешті! Читай! Облиш! Ні. Сволота! Ой! Від першого рядка відривається залізна штаба й б’є його у вухо. Свинець. Боляче. Б’є! Б’є! Ще раз. І ще. Якась примітка примітно штурхає його носаками. Щораз дужче й дужче. Він заточується. Рядки, цілі сторінки — всі накидаються на нього. Вони трясуть його й б’ють, термосять і штовхають одне до одного. Кров. Відпустіть мене! Клята потолоч! Рятуйте! Ґеорґу! Рятуйте! Рятуйте! Ґеорґу!

Але Ґеорґ поїхав. Петер підхоплюється. Він щосили хапає книжку й рвучко її згортає. Тепер він спіймав літери, всі до одної, і на волю їх, певна річ, уже не випустить. Повік! Він вільний. Він стоїть. Стоїть сам. Ґеорґ поїхав. Петер його перехитрував. Що він тямить у вбивстві! Лікар із дурдому. Дурень. Розхристана душа. А книжки любить цупити. Йому треба, щоб я скоріше ґиґнув. Тоді бібліотека дістанеться йому. А дзуськи. Потерпи! «Що тобі нагорі треба?» — «Охопити поглядом». — «Не охопити поглядом, а схопити руками!» Атож, ти б не проти. Залишайся, коновале, зі своїми придурками. Таж знову припхається. Через півроку. Тоді йому пощастить більше. Заповіт? Нема потреби. Єдиний спадкоємець бере що завгодно. Спеціальний потяг до Парижа. Кінівська бібліотека. Хто її творець? Психіатр Жорж Кін! Ну звісно, хто ж іще? А брат, отой синолог? Помилочка, ніякий він не брат, однофамільник, чистісінька випадковість, якийсь убивця, спровадив на той світ власну дружину. «УБИВСТВО Й ПОЖЕЖА» — в усіх газетах, його засуджено на довічне ув’язнення... на довічне... на посмертне... танок смерти... золоте теля... мільйонна спадщина... Хто посмів, той і руки нагрів... прощання... ні... злягання... ті, що вперті... до самої смерти... смерть і пожежа... вогонь і одежа... любовний шал — душі пожар... ВОГОНЬ, ВОГОНЬ, ВОГОНЬ...

Кін хапає зі столу книжку й свариться нею братові. Той хоче його обібрати, всі ганяються за заповітами, кожне сподівається на смерть свого ближнього. На те, щоб померти, брат може знадобитися. Світ — це кишло розбійників, люди крадуть і пожирають книжки. І кожному чогось хочеться, й ніхто не зостається на цьому світі, й ніхто не може сподіватись, що зостанеться. Колись разом із покійним спалювали все його майно, і не було ніяких заповітів, а залишалися... залишалися після покійного тільки кості. Літери в книжці зчиняють галас. Попалися й не можуть вибратись. Вони побили його до крови. Він нахваляється спалити їх. Так він помститься на всіх ворогах! Дружину вбив, свиня лежить обвуглена, Ґеорґ книжок не дістане. А поліція не дістане його. Знеможено стукаються з книжки літери. За дверима гучно стукає поліція. «Відчиніть!» — «Припиніть!» — «Ім’ям закону!» — «Ось зараз, із розгону!» — «Відчиніть негайно!» — «Ну звичайно!» — «Відімкніть двері!» — «Це ваші химери!» — «Ми вас застрелимо!» — «Язиком помелемо!» — «Ми викуримо вас!» — «Пийте квас!» Вони збираються висадити двері. Доведеться їм погріти чуба. Двері в нього міцні, як криця. Гуп! Гуп! Гуп! Удари щораз важчі й важчі. Їх чутно вже в кабінеті. Двері в нього оббиті залізом. А якщо залізо роз’їсть іржа? Вічного металу нема. Гуп! Гуп! То свині стоять за дверима й таранять їх кутастими черевами. Дерево, певна річ, розлетиться на друзки. Адже на вигляд воно досить давнє. Вони вже захоплюють ворожі шанці. Зміцнити оборону! Раз-два — гуп! Раз-два — гуп! Передзвін. Об одинадцятій бамкають дзвони. «Терезианум». Горб. Ушиються, піймавши облизня. Хіба ж я не правду кажу — раз-два! Хіба ж я не правду кажу — раз-два!

Книжки кидаються з полиць на підлогу. Він тихенько, щоб не почули там, за дверима, підхоплює їх своїми довгими руками й переносить стос за стосом до передпокою. Під залізними дверима з них виростає ціла гора. І поки його мозок ще розколюється від страшного гуркоту, він будує з книжок могутнє укріплення. Передпокій заповнюють чимдалі нові й нові томи. Він приносить собі на допомогу драбину й невдовзі вже дістається до стелі. Тоді повертається до кабінету. На нього витріщаються порожні полиці. Килим перед письмовим столом горить яскравим полум’ям. Він рушає до комірчини поряд із кухнею й виносить звідти жужмом старі газети. Він розгортає їх, жмакає, бгає й кидає оберемками в усі кутки. Потім ставить драбину на середину кімнати, де вона стояла доти. Вибравшись на шостий щабель, стежить за вогнем і чекає. Коли вогненні омахи нарешті сягають його, він гучно сміється — так гучно, як не сміявся ще ніколи в житті.