Даффа будили о шостій, і перше, що він робив, — це блював у відро, яке стояло біля його койки. Йому ще жодного разу не вдалося провести дві ночі поспіль в одній каюті, бо через брак койок мав спати в постелі тих, хто чергував. На щастя, йому діставався нижній ярус, тож спати, обійнявшись з відром, не доводилось. Щойно він натягнув через голову светра, як на нього накотилася ще одна хвиля нудоти. По дорозі до камбуза Даффу довелося зробити короткі зупинки, щоб поблювати в туалеті біля каюти першого помічника капітана та в раковину біля останніх крутих сходів.

Сніданок вже подали, і ті члени команди, які були на чергуванні, встигли поснідати. Настав час прибирати зі столу перед тим, як почнуть готувати обід.

Дафф набрав у легені якомога більше не надто чистого повітря й увійшов до їдальні.

За найближчим столом сиділо четверо людей. Їхнім речником був галасливий товстуватий механік з волохатими передпліччями. На ньому була футболка з логотипом Esso, заплямлена мастилом і потом, та кашкет зі смугастими тиграми на емблемі футбольного клубу «Халл Сіті». Говорячи, він шморгав носом перед фразою і після неї, немов проставляючи лапки. А між лапками завжди поміщалося якесь знущання з нижчих за рангом.

— Агов, Спарксе, — гукнув механік так, аби всі здогадалися, що він звертається до молодого хлопця в окулярах, який сидів у кінці столу. — А чом би тобі не попросити нового кухаря розігріти для тебе рибний пиріг? Ти встромив би туди свого маленького прутня і користався б ним, як жіночою піхвою.

Механік шморгнув носом і зареготав. Але решта відбулися вимушеними смішками. Молодий радіотелеграфіст теж натужно всміхнувся і ще нижче опустив голову до тарілки. Механік, якого, як почув Дафф, звали Гатчем, знову шморгнув носом.

— Але, судячи із сьогоднішнього сніданку, навряд чи тобі дістанеться рибний пиріг — я правду кажу, новачку?

Дафф опустив голову, як і радіотелеграфіст. Це було все, що він міг робити, доки корабель не причалить у столиці. Нічим не виділятися, тримати рот на замку, а на обличчі — маску.

— Чому ти мовчиш, кухарю? Оце, по-твоєму, яєчня?

— Щось не так? — спитав Дафф.

— Не так?! — Механік завів очі під лоба й обернувся до решти присутніх. — Цей салага питає мене, що не так з яєчнею. А ось що: ця яєчня виглядає й смакує, як ригачка. Твоя ригачка. З твого позеленілого від морської хвороби підборіддя.

Дафф поглянув на механіка. Той радісно шкірився, лиховісно поблискуючи очима. Дафф колись уже бачив такі очі. У Лорреля, директора сиротинця.

— Вибачте, що яєчня вийшла не такою, як вам хотілося б, — сказав він.

— …не такою, як вам хотілося б, — перекривив його механік і шморгнув носом. — Гадаєш, ти в якомусь шикарному ресторані, чи що? На морі нам потрібен харч, а не лайно. Як ви гадаєте, хлопці?

Чоловіки довкола нього захихотіли на знак згоди, але Дафф помітив, що двоє з них зніяковіло опустили голови. Мабуть, їм не хотілося підтакувати, щоби потім самим не стати мішенями насмішок.

— За обідом чергуватиме стюард, — відказав Дафф, ставлячи на тацю тарілки та картонні пакети з молоком. — Сподіваймося, що тоді буде краще.

— Що не буде кращим, — сказав механік, — так це твій вигляд. У тебе що, воші? Чому в тебе на макітрі весь час отой ковпак? А твоя борода схожа на волосся з жіночого лобка. В чому річ, кухарю? У тебе що, замість обличчя материна піхва?

Механік очікувально озирнувся довкола, але цього разу всі мовчали, втупившись у підлогу.

— У мене пропозиція, — вимовив Дафф, хоча знав, що має мовчати. Обіцяв собі мовчати. — Радист Спаркс може засунути свого прутня тобі під пахву. Щоб він нарешті відчув, що таке справжня піхва, а ти нарешті відчув, що таке справжній прутень.

За столом стало так тихо, що чулося лишень, як Дафф ставив на тацю тарілки з сиром, сосисками та огірками. Цього разу носом ніхто не шмигнув.

— Дозволь мені повторити те, що цікавить тебе найбільше, — продовжив Дафф, ставлячи тацю на стіл. — Ти нарешті відчуєш, що таке справжній прутень. — Слова він артикулював чітко і ясно, щоб ніхто не сумнівався в тому, що саме він сказав. А потім Дафф обернувся до столу. Тим часом механік підвівся й попрямував до нього.

— Зніми окуляри, — сказав він.

— Без них я ні фіга не бачу, — відказав Дафф. — А в них бачу перед собою підара котячого.

Механік відвів назад руку, позначаючи, звідки прилетить удар, і розмахнувся. Дафф зробив крок назад, відсахнувся, а коли чорний від мастила кулак механіка просвистів повз нього, зробив два швидких кроки вперед, вхопив механіка, який втратив рівновагу, за руку, заламав її за спину, вперся в лікоть і додав нападнику поступального руху, швидко вислизнувши вбік. Механік верескнув, мимовільно нахилившись вперед, щоби полегшити болючий тиск на руку, а Дафф тим часом спрямував його прямо у стінку головою. Потім відтягнув механіка назад — і знову гепнув об шпангоут. Загнув руку безпорадного механіка ще вище, знаючи, що, якщо не припинить, то рука зламається. Вереск механіка змінився на виття, і він у відчаї потягнувся іншою рукою до шапки Даффа. Той знову гепнув його головою об стінку — вже втретє. Приготувався був луснути й вчетверте, як раптом почувся голос.

— Припини, Джонсоне!

Дафф не відразу пригадав, що саме цим прізвищем він назвався, коли наймався на корабель. Не відразу збагнув, що голос належав капітану. Він підвів погляд. Капітан стояв прямо перед ними. Дафф відпустив механіка, і той упав на коліна.

— Що тут відбувається?

Лише зараз Дафф помітив, що захекався. Його спровокували. Його розізлили.

— Та так, нічого, капітане.

— Я знаю різницю між «щось» і «нічого», Джонсоне. Отже, що тут сталося, Гатчінсоне?

Дафф не був упевнений, але йому почулося, наче механік хлипав.

Він прокашлявся і пояснив:

— Це було дружнє парі, капітане. Я хотів продемонструвати, що файфівський захват є значно ефективнішим за галлівський нокаутуючий удар. І, мабуть, трохи захопився. — Дафф поплескав механіка по спині, яка й досі здригалася. — Вибач, хлопче, ти згоден, що файфівський захват цього разу переміг? Так чи ні?

Механік, хлипаючи, кивнув головою.

Капітан зняв свого капелюха та уважно поглянув на Даффа.

— Кажеш, файфівський захват?

— Еге ж, — відповів Дафф.

— Гатчінсоне, на тебе чекають у машинному відділенні. Всі решта також мають роботу, я правильно кажу?

Їдальня швидко опустіла.

— Налий мені чашку кави й сідай, — звелів капітан.

Дафф зробив, як було сказано.

Капітан підніс чашку з кавою до рота. Поглянув на чорну рідину й щось пробурмотів. Тільки-но Даффу здалося, що капітан уже забув про його присутність, як той підняв голову.

— Зазвичай я не вважаю за потрібне заглиблюватися в біографії людей, Джонсоне. Більшість моєї команди — народ простий, з обмеженим інтелектом; цих людей про їхнє минуле краще не розпитувати, а майбутнє точно не чекає їх тут, на борту «Глеміса». Оскільки вони будуть під моїм керівництвом недовго і навряд чи встигнуть створити мені багато проблем, то я не вважаю за потрібне зміцнювати з ними стосунки. Все, що мені треба, це щоб вони злагоджено функціонували як група, як мій екіпаж.

Капітан відсьорбнув кави і скривився. Дафф не знав, чому — чи то через несмачний напій, чи то через біль, чи то через тему розмови.

— Схоже, ви, Джонсоне, — освічена людина з амбіціями, та я не дізнаватимусь, що привело вас на мій корабель. Бо сумніваюся, що почую правду. Але ви, начебто, з тих, хто знає, як мають функціонувати групи людей. Ви знаєте, що в людському колективі завжди має бути ієрархія, в якій кожен відіграє свою роль, має своє місце. Капітан — нагорі, новобранець — внизу. Якщо кожен приймає своє становище та становище інших у цій ієрархії, то маємо працездатну команду. Тобто саме те, що мені потрібно. Проте на поточний момент в ієрархії судна «Глеміс» існує певний розгардіяш. Внизу маємо трьох потенційних цапів-відбувайлів. Спаркс — бо він наймолодший. Ви — бо це ваш перший рейс. І Гатчінсон — бо він найдурніший і занадто антипатичний.