— Не знаєш? — здивувалася вона.
— Ти ж сказала, що він є гравецем-наркоманом. Тому я й розраховував на те, що він не встоїть перед спокусою зіграти ще раз. І ризикнути всім.
— Бачу, тобі доводилося часто бувати в казино.
— Та ні, — розсміявся він хлопчачим сміхом. — Я навіть не знав, які карти мені випали — фартові чи ні.
— Шістнадцять проти туза? Як на мене, то не фартові. А чому ти був такий впевнений, що він зіграє? Твоя історія була не надто переконливою.
Макбет знизав плечима. Вона зазирнула у свою склянку з вином. І раптом все зрозуміла: він знав, що таке хвороблива пристрасть.
— Чи ти засумнівався хоч на мить, що тобі вдасться зупинити його, перш ніж він встрелить Джека?
— Засумнівався.
— Правда?
Молодий полісмен відсьорбнув зі склянки. Схоже, згадувати про вчорашнє йому не дуже хотілось. То, може, змінити тему? Чи не треба?
— Розкажи мені більше про це, Макбете, — попросила жінка, перехилившись через стіл.
Він поставив свою склянку.
— Щоб людина знепритомніла, не встигнувши натиснути на курок у подібній ситуації, треба або вистрелити їй в голову, або перерізати сонну артерію. Як ти бачила, з перерізаної артерії хлинув сильний, але нетривалий струмінь крові, а решта витекла поволі. Кисень, який потрібен мозку для роботи, вихлюпнувся разом із першим струменем, а це означає, що Коллум знепритомнів уже тоді, коли його кров ще не встигла впасти на стіл. У мене було дві проблеми. Перша полягала в тому, що ідеальна відстань для метання ножа становить п’ять кроків. Я ж сидів значно ближче, але, на щастя, кинджали, якими я користуюся, добре збалансовані. Тому, хто не має достатнього досвіду, кидати їх важче, проте досвідченому метальнику скоригувати обертання такого ножа значно легше. Другою проблемою було те, що Коллум сидів таким чином, що я міг поцілити йому в сонну артерію лише з лівого боку. Тобто, кинувши ножа правою рукою. А я, як ти могла вже помітити, шульга. Мені просто трохи пощастило. Але зазвичай мені не везе. До речі, яка карта мені випала?
— Пікова дама. Ти програвав.
— От бачиш!
— Ти невезучий?
— У грі — точно невезучий.
— А в чім везучий?
Макбет замислився. І похитав головою.
— Та ні, в коханні я теж невезучий.
Вони обоє розсміялися. Цокнулися келихами — і знову розсміялись. На мить вона заплющила очі. Їй ніби почулося, як дзенькотять крижинки в бокалах біля бару. Як торохтить кулька на рулетці. Як тьохкає її серце.
— Що? — спитав він, кліпаючи очима в темряві.
Вона повторила:
— Ти маєш убити Дункана.
Леді прислухалася до звуку власних слів, відчула, як вони набирають силу, ростуть у неї в горлі й поглинають серце, що несамовито калатало.
Макбет сів у ліжку, пильно придивляючись до неї.
— Люба, ти прокинулася чи розмовляєш уві сні?
— Ні, я не сплю. А ти знаєш, що маєш зробити.
— Тобі наснився кошмар. А тепер…
— Ні! Ти лишень сам подумай. Все дуже логічно: або він, або ми.
— Невже ти гадаєш, що Дункан бажає нам зла? Тим паче, що він тільки-но підвищив мене по службі.
— Ти можеш називатися начальником ВБОЗу, але фактично завжди залежатимеш від його примх. Якщо хочеш закрити «Обеліск», якщо хочеш очистити від наркоторговців територію біля «Інвернессу» та збільшити присутність поліції на вулицях міста, щоб городяни почувалися в безпеці, ти мусиш стати старшим комісаром. І все це — лише дрібниці. Лишень подумай, любий, про ті великі цілі, яких ми могли би з тобою досягти, якби ти посів посаду начальника поліції!
— Але ж саме Дункан і поставив перед собою великі цілі, — розсміявся Макбет.
— Я не сумніваюся, що він справді щиро цього бажає, але для досягнення великих цілей старший комісар потребує широкої народної підтримки. А для мешканців нашого міста Дункан — просто сноб, який забезпечив собі призначення на керівну посаду так само, як Кеннет і Тортелл. Серця людей завойовують не красивими словами, а сутністю. А ми з тобою належимо до тих людей, Макбете. Ми знаємо те, що знають вони. Прагнемо того, чого прагнуть вони. Ось послухай: Іменем народу. Для народу. За допомогою народу. Зрозумів? Лише ми маємо право це казати.
— Я розумію, але…
— Але що? — спитала вона, погладивши йому живіт. — Невже ти не хотів би стати начальником? Невже ти не та людина, яка прагне піднятися вище? Невже тобі подобається цілувати чужі чоботи?
— Ні, не подобається. Але, набравшись терпіння, з часом можна опинитися нагорі. Все ж таки як керівник ВБОЗу я — номер три.
— Але кабінет старшого комісара не призначений для таких, як ти, мій любий! Подумай про це. Тебе призначили на цю посаду, аби вдати, наче ми їм рівня. Але вони ніколи не дадуть тобі найвищу посаду. Принаймні з власної волі. Ми маємо нею заволодіти.
Макбет перекотився на інший бік, повернувшись до неї спиною.
— Забудьмо про цю розмову, кохана. Так само, як ти забула, що начальником поліції стане Малкольм, якщо з Дунканом щось трапиться.
Вона схопила його за плече й перекотила назад — тепер вони знову лежали лицем до лиця.
— Я нічого не забула. Я пам’ятаю, що Геката сказав: ти будеш старшим комісаром, а це означає, що він має якийсь план. Ми займемося Дунканом, а він — Малкольмом.
І я не забула про той вечір, коли ти протистояв Ернесту Коллуму. Дункан — як Коллум, мій дорогенький. Він націлив пістолета в голову нашій мрії. Тримає її в заручниках. Тому тобі доведеться знайти в собі мужність, яку ти продемонстрував того вечора. Ти мусиш стати таким, яким був тієї ночі, Макбете. Заради мене. Заради нас. — Вона поклала руку йому на щоку й додала лагідніше: — Життя нечасто балує хорошими нагодами таких, як ми, любий. Тому мусимо хапатися за ті нечисленні, що з’являються.
Він лежав, не рухаючись, і мовчав. Леді чекала. Прислухалась, але тепер жодні слова вже не могли заглушити калатання її серця. Макбет мав амбіції, мрії та силу волі — вона це знала, бо саме ці властивості витягли його з того болота, в якому він опинився; саме вони перетворили юного наркомана на курсанта поліцейського коледжу, а згодом — на командира спецназу. У чомусь вони були подібними: обоє вибилися в люди, заплативши за це чималу ціну. Хіба ж може він зупинитися тепер, на півдорозі, і не насолодитися винагородою? Макбет був хороброю та безжальною людиною дії, але мав і слабини, які могли спричинити поразку. Йому бракувало злості. Тієї злості, яка може знадобитися лише один раз у житті. У вирішальний момент. У той момент, коли доведеться скинути з себе пута моралі, коли треба тримати в полі зору загальну картину і не терзатися сумнівами щодо своїх вчинків у картині нинішній, менш масштабній. Макбет був прихильником того, що називав справедливістю, і його вірність правилам, вигаданим іншими, була тією слабкістю, яку вона могла в ньому любити. Але тільки в мирні часи. За цю слабкість вона могла зневажати його зараз, коли дзвони війни вдарили на сполох. Леді провела рукою по його щоці та шиї, а потім, повільно, по грудях та животу. І назад. Прислухалась. Його дихання було розміреним і спокійним. Він спав.
Макбет глибоко дихав, вдаючи, що спить. Леді прибрала руку. Лягла, притулившись до його спини. Тепер вона також дихала розмірено і спокійно. Він спробував дихати з нею в унісон. «Убити Дункана? Це неможливо. Просто неможливо».
Але чому ж він не міг заснути? Чому її слова не йшли з голови, кружляючи там, немов кажани?
«Життя нечасто тішить хорошими нагодами таких, як ми, любий. Тому мусимо хапатися за ті нечисленні, які з’являються». Макбет замислився про ті можливості, які надавало йому життя. Про оту, в нічному сиротинці, якою він не скористався. І про ту, надану йому Банко, якою скористався. Про те, як перша мало не вбила його, а друга — врятувала. А чи не відмовляємося ми від деяких можливостей саме тому, що вони приречуть нас на нещастя, від можливостей, які змусять довіку шкодувати, незалежно від того, скористаємося ми ними чи ні? Чорти б забрали оце вічне невдоволення, що завжди отруює навіть безхмарне щастя! Але, все ж таки, чи не відчинила доля перед ним двері, які можуть швидко захлопнутися? Чи не зраджує його зараз хоробрість — так само, як зрадила тієї ночі в сиротинці? Макбет знову уявив собі чоловіка, який лежав у ліжку і спав, нічого не підозрюючи. Беззахисний. Чоловік, який стояв між ним і свободою, на яку заслуговує кожен. Між ним і гідністю, якої прагне кожна людина. Між Макбетом і владою, яку він міг би здобути. І повагою. І любов’ю.
