— Так, сер, але вам телефонують.

— Мабуть, то Касі, — зрадів Тортел.

— На жаль, це містер Макбет.

Усі перезирнулися.

— Переведи дзвінок на цей телефон, — наказав Тортел.

Макбет відкинувся на спинку крісла, притиснувши слухавку до вуха і втупивши погляд у обернений донизу золотий шпиль на люстрі, яка висіла над ним і над безлюдною ігровою кімнатою. Він був один. З мезоніну долітали звуки — там Сейтон з Олафсоном збирали кулемети Гатлінга, однак він все одно був один. Бо поруч з ним не було Леді. Щойно прибувши з управління до казино, вони взялися до роботи. Півгодини пішло на те, щоб випровадити геть усіх гравців у рулетку та картярів, а також людей, які вечеряли в ресторані. Ігри довелося перервати, фішки конвертувати в гроші, а деякі клієнти наполягали, що хочуть все доїсти й допити, хоча платити за напої та наїдки їх ніхто не примушував. Дехто з гравців протестував — мовляв, сьогодні суботня ніч і таке інше, і їх довелося буквально виштовхувати геть. Звісно, Леді організувала б усе це значно м’якше та елегантніше, але Джек, якого Макбет послав за нею, повернувся сам-один. І це було добре — їй треба відпочити, бо битва буде довгою й важкою. Вони познімали з вікон грати, а з кожного кінця мезоніну встановили кулемети.

— Тортел слухає, — мовив мер, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

— Доброго вечора, пане мере. Все нормально?

— Я — живий.

— От і добре. Я радий, що ми врятували вас від замаху на вбивство. Маю підозру, що все це організував Геката. Вибачте, що вашому водієві довелося заплатити власним життям. І що Леннокс збожеволів від рани, на яку сам наразився.

Тортел сухо розсміявся.

— Тобі кінець, Макбете. Чи ти ще не второпав?

— Важкі часи настали, еге ж, Тортеле? Вибухи на горішніх поверхах, стрілянина на вулицях, спроби вбити старшого комісара та мера. Я телефоную, бо вважаю, що тобі слід негайно оголосити надзвичайний стан.

— Цього не станеться, Макбете. Натомість зараз виписують ордер на твій арешт.

— Ага, ти вже викликав підкріплення зі столиці? Я так і знав. Але, перш ніж випишуть ордер, я встановлю контроль над цим містом, і тоді буде вже запізно. Я матиму недоторканість. Старший комісар Кеннет виявився далекогляднішим, аніж багато хто вважав.

— І ти правитимеш містом, як твої попередники-диктатори?

— У такі буремні часи, мабуть, буде краще, якщо штурвалом керуватиме рука, міцніша за твою, Тортеле.

— Ти — ненормальний, Макбете. З якого це дива я буду оголошувати надзвичайний стан і передавати тобі владу?

— А з того, що в мене твій позашлюбний син, якому я відріжу голову, якщо ти не зробиш так, як я кажу.

Макбет почув, як на тому боці лінії мимовільно охнули.

— Тому не лягай спати, Тортеле. Я даю тобі кілька годин скласти й підписати оголошення про введення надзвичайного стану. Він має набути чинності ще до того, як завтра зійде сонце. Якщо я не почую, як його транслюватимуть по радіо, Касі помре.

Пауза. Макбету здалося, що Тортел удома не сам. За словами Сейтона, трьома з тих чотирьох, що завадили їм завершити роботу біля шпиталю Святого Георгія, були Дафф, Малкольм та Кетнесс.

— І ти гадаєш, що вбивство мого сина зійде тобі з рук, Макбете?

Тон голосу був жорстким, але мер не зміг приховати своєї розгубленості. А Макбет із подивом збагнув, що не був готовий до такої розпачливої відповіді. Але він швидко відкинув вагання. Тремтливий голос мера підтвердив те, на що він сподівався: Тортел зробить все що завгодно заради спасіння свого хлопця.

— Надзвичайний стан і недоторканість. І ти врятуєш сина, Тортеле.

— Я не маю на увазі уникнення судового переслідування. Я говорю про твою совість. Ти перетворився на потвору, Макбете.

— Ми ніколи не станемо тими, ким не були раніше, Тортеле. Ти теж завжди прагнутимеш продати свої послуги тому, хто заплатить найбільше.

— Ти не чуєш грому за вікном, Макбете? У цій ситуації, у такому місті, як наше, ти можеш і досі вірити, що завтра вранці засяє сонце?

— Бо я віддав наказ, щоб сонце завтра зійшло. Але якщо ти людина невіруюча, то нехай твоїм дороговказом буде час завтрашнього сходу сонця, вказаний у цьогорічному календарі. Бувай…

Макбет поклав слухавку. У кришталевій люстрі над його головою заграло світло. А це означало, що вона рухалася. Може, то було через висхідний потік теплого повітря, може — через якісь химерні підземні поштовхи, а може надворі змінилося освітлення. Втім, було ще й четверте пояснення: це рухався він сам. Щоб побачити речі під іншим кутом зору. Макбет дістав зі своєї куртки срібний кинджал. Може, то була не найефективніша зброя проти танків і бронежилетів, але Леді мала рацію: срібло було дієвим проти привидів. Вже кілька днів він не бачив ані Банко, ані Мередіт, ані Дункана, ані отого «вершника», який стояв на колінах. Макбет підняв кинджал до світла.

— Джеку!

Ніхто не відповів.

— Джеку! — Макбет підвищив голос.

— Джеку, Джеку! — заволав він так гучно й несамовито, що йому здалося, наче горлянка ось-ось лусне.

У кінці кімнати відчинилися двері.

— Ви мене кликали, сер? — почувся Джеків голос.

— Леді й досі лежить як нежива?

— Так, сер. Може, ви самі її розбудите?

Макбет помацав пальцем вістря кинджалу. Скільки часу минуло відтоді, як він кинув вживати дурман? Як йому хочеться заснути! Глибоким і темним сном, без сновидінь. Він міг би піти туди, лягти поруч з нею і сказати: тепер ми разом, ти і я, підемо туди, де всього цього немає — ані казино «Інвернесс», ані міста; є лише ти і я. Леді хотіла цього не менше, ніж він. Вони заблукали, збилися з дороги, однак мусила бути стежка назад — туди, звідки вони прийшли. Так, неодмінно мусила бути; просто наразі він її іще не розгледів. Макбет мав би поговорити з Леді, вмовити її показати ту стежку — так, як вона завжди це робила. То що ж його зупиняє? Яке химерне й лиховісне передчуття не дає піти туди, стримує, змушує сидіти в цій холодній безлюдній кімнаті замість того, щоб лежати в теплих обіймах коханої?

Макбет повернувся й глянув на Касі. Сейтон припнув сина Тортела ножними кайданами за довгу тонку шию до блискучої палі посеред кімнати. Наче пса. Той і лежав, немов пес, на долівці, дивлячись на Макбета благальним поглядом карих очей. Ці очі незмигно дивилися на нього відтоді, як хлопця привезли.

Макбет поволі підвівся з крісла.

— Що ж, ходімо до неї, подивимося, — невдоволено кинув він.

Вони з Джеком нечутно рушили товстими килимами, і в Макбета виникло відчуття, що вони пливуть, мов привиди, сходами нагору і коридором. Макбету здалося, що він цілу вічність шукав ключа на в’язці, яку дав йому Джек. Уважно придивлявся до кожного з них, наче шукав код, відповідь на запитання, якого ще не почув.

Нарешті він відімкнув двері й увійшов до номера. Лампа була вимкнена, але крізь прогалини в шторах світив місяць. Макбет прислухався. Грім ущух. Було так тихо, наче все довкола затамувало подих.

Її шкіра була така бліда, така безкровна. Волосся розсипалося по подушці, мов червоне віяло, а повіки здавалися прозорими.

Він підійшов і поклав руку їй на чоло. Леді була ще тепла. Біля неї, на стьобаній ковдрі, лежав аркушик паперу. Макбет підняв його. Там було лише кілька рядків.

«Завтра, завтра, завтра… Дні повзуть у багнюці, а все, чого їм зрештою вдається досягти, — це знову і знову вбивати сонце й наближати людей до смерті.»

Макбет обернувся до Джека, який залишився на порозі.

— Вона померла.

— Що ви сказали, с-с-сер?

Макбет підтягнув до ліжка стілець і сів. Не для того, аби бути поруч з нею, бо її вже все одно не було. Йому просто захотілося сісти.

Почув, як позаду нього розпачливо зойкнув Джек — він теж помітив шприц, який і досі стирчав у Леді з передпліччя.

— В-в-вона…

— Так, вона м-м-мертва.

— Давно?

— Д-д-давно.

— Але ж я нещодавно з нею….

— Вона почала п-п-помирати тієї ночі, коли знайшла в коробці немовля, Джеку. Якийсь час їй вдавалося симулювати життя, але то були лише передсмертні конвульсії. Вона побачила свою дитину і збагнула, що їй доведеться помандрувати на той світ, аби зустрітися з нею. Тоді ми і втратили Леді — коли вона пристала на оту заспокійливу думку, що своїх рідних та близьких ми зустрічаємо в потойбіччі.