— Не зрозумів.
— Вони зможуть пронизати Леннокса і вбити Тортела?
— В моїй гвинтівці — кулі з металевою оболонкою, начальнику.
— Так чи ні?!
— Так!
— Тоді стріляй у зрадника.
— Але ж…
— Цсс, — просичав Сейтон.
— Що таке? — На чолі молодого спецназівця виступили краплини поту.
— Мовчи і не думай, Олафсоне. Те, що ти зараз почув, — наказ.
Водій, усміхнувшись, обійшов автомобіль і відчинив задні дверцята. Та, коли побачив вираз обличчя мера, усмішку з його лиця мов вітром здуло. Хлопець підійшов до лівих задніх дверцят.
— Залізай в авто і пригнися! — пошепки скомандував Леннокс. — Водію! Вшиваймося звідси! Негайно!
— Сер, але ж…
— Роби, що він каже, — звелів Тортел. — Інакше…
Спершу Леннокс відчув удар у спину, а вже потім почув ляскіт пострілу. Ноги його підкосилися, він упав, і, падаючи, інстинктивно обхопив руками мера, потягнувши його додолу разом із собою.
Леннокс побачив, як назустріч їм стрімко наближається асфальт. Він не відчув, як вони вдарилися об нього, зате відчув усі запахи: пилюки, бензину, гуми та сечі. Ані поворухнутися, ані слова з себе вичавити він не міг, зате все добре чув. Чув, як сопе Тортел, лежачи під ним на асфальті, чув шокований вигук водія:
— Сер, що з вами?
І крик Тортела:
— Тікай, Касі, тікай!
Їм це майже вдалося. Ще один метр — і вони встигли би сховатися за автомобілем. Леннокс намагався щось сказати, намагався вимовити назву якоїсь тварини, але навіть писнути не зміг. Спробував був поворухнути рукою, та марно. Він помер. І невдовзі пливтиме повітрям угору, дивлячись униз на власне тіло. Лише один метр. Леннокс почув звук кроків, які швидко віддалялися. Над ними схилився водій, намагаючись стягнути його з Тортела.
— Я посаджу вас в авто, сер!
Почулося ще одне «лясь!» — і щось мокре ляпнуло Ленноксу у вічі. Він закліпав повіками — хоч вони ворушились. Поряд лежав водій, утупивши невидющі очі в темряву.
— Тортило! — прошепотів Леннокс.
— Га? — озвався з-під нього мер придушеним голосом.
— Повзи, черепахо, повзи. Я — твій панцир.
— Мінус водій, — підсумував Олафсон, — перезаряджаючи гвинтівку.
— Не барися! Тортел заповзає під машину, — сказав Сейтон. — А хлопець утік.
Олафсон закрив затвор. Притиснув приклад до плеча й заплющив око.
— Хлопець у мене на прицілі.
— Та начхати мені на хлопця! — злобно гаркнув Сейтон. — Стріляй в Тортела!
Сейтон побачив, як ствол гвинтівки Олафсона повернувся ліворуч, потім праворуч, побачив, як молодий полісмен закліпав очима, збиваючи з повік краплини поту.
— Я його не бачу, начальнику.
— Спізнилися! — Сейтон з досадою ляснув руками по парапету. — Вони вже за машиною. Спускаймося вниз і завершімо роботу.
Леннокс почув, як застогнав Тортел, вибираючись з-під нього. Він лежав долілиць, безпорадний, а ноги його стирчали з-за тильної частини автомобіля. Тортел вхопив його під руки й затягнув за авто, у безпечне місце.
На асфальті верескнула гума. До них наближалося якесь авто. Леннокс глянув попід машиною, але тільки й побачив, що труп водія з протилежного боку. Тортел сидів, притулившись спиною до дверцят автомобіля. Леннокс спробував був розкрити рота і сказати Тортелу, щоб той залізав до авто й тікав, рятуючи своє життя, але не зміг. Сталося те, що й завжди, і все його життя можна було підсумувати одним реченням: він був позбавлений можливості робити те, чого бажали його розум і душа.
Авто зупинилось, і його дверцята відчинилися.
На асфальті почулися кроки.
Леннокс спробував був поворухнути головою, але не зміг. Краєчком ока помітив ствол, опущений паралельно двом ногам у штанях.
Що ж, тепер їм гаплик, подумав Леннокс, відчувши химерне полегшення.
Ноги підійшли ближче. Чиясь рука вхопила його за шию. Його вб’ють тихо, просто задушать. Леннокс уперся поглядом у туфлі. То були «гостроносики», які вже досить давно вийшли з моди.
— Цей — мертвий, — почувся голос з протилежного боку авто.
— Тортел неушкоджений, — озвався чоловік, який тримав Леннокса за шию. — Леннокс не рухається, але має пульс. Звідки вони стріляли?
— З даху багатоповерхової стоянки, — відповів, хлипаючи, Тортел. — Леннокс врятував мені життя.
— Врятував?
— Ходи на цей бік, Малкольме!
Рука відпустила його шию, і в полі зору Леннокса з’явилося обличчя.
Просто у вічі йому дивився Дафф.
— Він притомний? — спитала жінка, яка стояла поруч із ним. Кетнесс.
— Паралізований або в шоковому стані, — відповів Дафф. — Очі бігають, але сам не може ані рухатися, ані говорити. Треба доправити його до шпиталю.
— Авто, — сказав молодий хлопець. — Воно виїжджає з багатоповерхової стоянки.
— Схоже на автомобіль спецназу, — мовив Дафф, підводячись і приставляючи до плеча приклад дробовика.
На пару секунд запала тиша. Звук автомобіля розтанув вдалині.
— Нехай їдуть, — сказав Малкольм.
— Касі, — почувся голос Тортела.
— Що?
— Треба знайти Касі.
Касі побіг. Його серце калатало аж у горлі, а ноги дедалі швидше тупотіли мокрим асфальтом. Невдовзі вони задріботіли так швидко, як ритм отої пісні, що завжди крутилася в голові, коли його охоплював страх. Та пісня називалася «Допоможіть!».[4] Він саме сідав у авто, коли почув звук пострілу й побачив, як куля влучила блідолицьому полісмену в спину. Той упав на татка, а татко наказав йому тікати.
Касі мимоволі вибіг на дорогу, яка вела до району, де він виріс, — до річки. Там стояв згорілий будинок, в якому бавилися діти. Вони називали той будинок щурячою норою.
Згорілий будинок чорнів плямами кіптяви довкола дверей та вікон, нагадуючи старезну сильно загримовану повію. Біля річки купчилися невеличкі будиночки, наче ховаючись один за одного в пошуках порятунку. Окрім одного будинку. Він стояв поодаль, наче всі решта соромилися його. Будинок був дерев’яний і пофарбований у синій колір; довкола нього росла висока трава. Касі забіг сходами до зали з вибитими дверима, а потім — до кімнати, яка була колись кухнею, а тепер являла собою порожню, просякнуту сечею оболонку, на стінах якої виднілися імена та всілякі матюки. Вузькими сходами Касі побіг далі — до спалень. На долівці однієї з них валявся запліснявілий матрац. Отут, серед порожніх пляшок з-під спиртного та заціпенілих щурячих трупиків, він колись уперше в житті поцілувався. А якось під вечір Касі, тоді ще десятирічний, сидів отут зі своїми двома товаришами і смакував свою першу цигарку. Поміж нападами кашлю спостерігав, як щури пленталися до будинку потрісканою багнюкою засміченого русла висохлої ріки. Мабуть, вони йшли сюди помирати.
Може, повернутися? Та ні, татко сказав, аби він тікав. А той чоловік, Леннокс, був із поліції, тому незабаром там буде багато його колег, коли вони дізнаються про замах на мера.
Треба ховатися, допоки все не скінчиться, а потім повернутися додому.
Касі відкрив шафу, що стояла в кутку. Вона була порожня, з неї витягли геть усе. Він заліз усередину й зачинив дверцята. Притулився спиною до дерев’яної стінки, стиха мугикаючи пісню «Допоможіть!». Згадав той фільм, де «бітли» в комічно прискореному темпі безладно бігали туди-сюди у світі, де все було добре й нічого страшного ніколи не траплялось. Тут його ніхто не знайде. Якщо не дізнаються, куди він побіг. До того ж він — не мер, а лише хлопець, який у своєму житті не зробив нічого лихого, хіба що тільки спідтиха викурив кілька цигарок, скуштував трохи розбавленого віскі та поцілував двох-трьох старших дівчат, які мали хлопців.
Його серце поволі вгамувалось.
Касі прислухався. Не чути нічого. Він уже не хекав, а дихав нормально — носом. Хлопець не знав, скільки років минуло відтоді, коли в цій шафі висіли речі, але й досі відчував їхній запах. Запах невідомого життя, запах привидів. Хтозна, де вони зараз. Мама казали, що це був нещасливий будинок, де відбувалися пиятики, бійки і дещо значно гірше. Слава Богу, він мав батька, який любив його і жодного разу не підняв на нього руку. І Касі славив Бога та свою щасливу зорю. Ніхто не знав, що його батько був мером, і він про це нікому не казав — ані тим, хто прозивав його вилупком, ані іншим вилупкам, які ніколи в житті не бачили своїх батьків і навіть не знали, хто вони такі. Він їм співчував. А батькові казав, що настане час, і він зможе їм допомогти. Їм та решті тих, хто опинився у скруті після того, як закрили фабрику «Естекс». А татко, як і властиво батькам, погладив його по голові і розсміявся. Він уважно вислухав Касі і сказав, що допоможе йому, коли настане час, якщо той дійсно бажає зробити щось конкретне. Він присягнувся допомогти. А там хтозна, може, одного дня Касі стане мером — і не такі дива траплялися, сказав татко і назвав його Тортелом-молодшим.
