І Катрина знову розповіла їм про свою підозру, про те, що хтось іще побував у сховищі речдоків тої ночі.

— Може, хтось із співробітників сховища, — припустив Бйорн. — Але згоден, дивно якось, що він не включив світло.

— Дублікат ключа від сховища зробити неважко, — втрутилась Катрина.

— А може, це не букви? — раптом заговорила Беата. — Може, це цифри?

Вони обернулися до неї. Її погляд не відривався від монітора.

— Одиниці і нулі. А не "і" та "о". Як у бінарному коді. Адже одиниця означає "так", а нуль — "ні", вірно, Катрино?

— Я користувач, а не програміст, — відповіла Катрина. — Але звісно, це так. Як мені пояснили, одиниця пропускає сигнал, а нуль його зупиняє.

— Одиниця означає дію, а нуль — бездіяльність, — продовжила Беата. — Бути чи не бути. Одиниця. Нуль. Ряд за рядом.

— Це як ворожіння на ромашці…

Вони помовчали в тиші, яку порушував тільки вентилятор у комп’ютері.

— Матриця закінчується нулем, — сказав Еуне. — Не бути.

— Якщо він її закінчив, — заперечила Беата. — Може, він просто мав зійти на своїй зупинці.

— Трапляється, що серійні вбивці раптом спиняються, — сказала Катрина. — Зникають. І ніколи не з’являються.

— Це виняток, — відповіла Беата. — Нуль чи не нуль, але хто з вас думає, що мета нашого ката — зупинитися? Столе?

— Катрина має рацію, але я боюся, що цей не зупиниться.

"Боюся", зазначила Катрина і трохи не озвучила свої думки: що вона боїться зворотного, того, що тепер, коли вони підійшли так близько, він зупиниться і зникне. Отже, через це варто ризикнути. І що так, у гіршому разі, вона б погодилася пожертвувати ще одним колегою заради затримання Валентина. Це була хибна думка, але вона не покидала її. Втрату ще одного поліцейського життя можна було пережити, справді можна. А от зникнення Валентина — ні. І вона заворушила губами в німому заклинанні: "Ну, давай іще, гад. Завдай ще одного удару".

У Катрини задзвонив мобільник. Вона визначила по номеру, що дзвонять з Інституту судової медицини, і приклала мобільний до вуха.

— Добридень. Ми перевірили шматок жуйки з тієї справи про зґвалтування.

— І що?

Катрина відчула, як кров прискорила свій біг по венах. До біса усі хирляві теорії, тут безумовний доказ!

— На жаль, нам не вдалося виділити ДНК.

— Що? — їй на голову неначе вилили відро крижаної води. — Але в жуйці має бути слина!

— Так іноді буває, на жаль. Ми, звичайно, можемо перевірити ще раз, але з цими вбивствами поліцейських…

Катрина відключилася.

— Вони нічого не знайшли в жуйці, — тихо вимовила вона.

Бйорн і Беата кивнули. Катрині здалося, що на обличчі Беати вона помітила тінь полегшення.

У двері постукали.

— Заходьте! — гукнула Беата.

Катрина втупилася в залізні двері. У неї раптом з’явилася упевненість, що за дверима знаходиться він. Високий, світловолосий. Він передумав і прийшов урятувати їх з тяжкого становища, в якому вони опинилися.

Залізні двері відчинилися, і Катрина вилаялася про себе. До приміщення увійшов Гуннар Хаген.

— Як справи?

Беата потягнулася, піднявши руки вгору:

— Підозрюваного сьогодні не було у трамваях одинадцятого і дванадцятого маршрутів, і опитування не дало ніяких результатів. Увесь вечір у трамваях їздитимуть наші люди, але більше надії на те, що він з’явиться завтра вранці.

— Слідча група ставить мені питання про використання поліцейських у трамваях. Їх цікавить, що відбувається і чи пов’язано усе це зі вбивствами поліцейських.

— Чутки розлітаються швидко, — сказала Беата.

— Навіть занадто швидко, — помітив Хаген. — Про це стане відомо Бельману.

Катрина втупилася в монітор. Шаблон, малюнок, зразок. Адже у цьому була її сила, саме так вона того разу вийшла на слід Сніговика. Значить, так. Одиниця і нуль. Дві цифри в парі. Можливо, десять? Пара цифр, що повторюється кілька разів. Декілька.

— Тому я доповім йому про Валентина вже сьогодні увечері.

— Що це означатиме для нашої групи? — запитала Беата.

— Поява Валентина в трамваї не є нашою помилкою, ми повинні діяти. Але в той же час група виконала свою роботу. Вона з’ясувала, що Валентин живий, і забезпечила нам головного підозрюваного. І якщо ми не упіймаємо його тепер, існує можливість того, що він з’явиться у Бергені. Тепер працювати будуть інші.

— А як щодо polyti? — сказала Катрина.

— Прошу? — неголосно вимовив Хаген.

— Столе говорить, що пальці пишуть те, над чим працює підсвідомість. Валентин написав декілька десяток одну за одною. "Роlу" означає "багато", "ti" — "десять". Виходить "polyti". Тобто норвезькою — "поліція". У нашому випадку це може означати, що він планує і далі вбивати поліцейських.

— Про що вона говорить? — запитав Хаген, звертаючись до Столе.

Столе Еуне знизав плечима:

— Ми намагаємося розшифрувати знаки, які Валентин намалював на трамвайному склі. Сам я гадаю, що він написав слово "DØ", "помри". Але що коли поєднання одиниць і нулів просто здається йому красивим? Людський мозок — це чотиривимірний лабіринт. Усі в нім бували, але ніхто не знає дороги.

Катрина йшла вулицями Осло до поліцейського гуртожитку в районі Грюнерльокка, не звертаючи уваги на вир життя навкруги, на людей, що закотисто сміялися, поспішаючи відсвяткувати прихід короткої весни і коротких вихідних і насолодитися життям, поки воно ще тривало.

Тепер вона була упевнена, що знала, чому вони так захопилися цим дурним "кодом". Адже їм відчайдушно хотілося знайти зв’язок між речами, надати їм сенс. Але що важливі-me, — нічого іншого у них не було. І вони намагалися вичавити з каменя вміст, якого в нім не було.

Погляд її ковзав по тротуару, каблуки відбивали алгоритм заклинання: "Ще один раз, гад! Завдай ще одного удару".

Харрі схопив її за довге волосся. Воно було таким блискучим, густим, чорним ім’яким, здавалося, ніби він тримає в руці трос. Він потягнув руку на себе, її голова піднялася, він побачив вузький увігнутий у попереку хребет, що згорнувся змією під блискучою пітною шкірою. Ще один поштовх. Її стогін був схожий на глибокий і низький рик, що піднявся з глибини грудей: лютий тривожний звук. Іноді вони любилися спокійно, тихо, ліниво, як у повільному танці. А іноді — немов билися. Як сьогодні. Йому здавалося, що її збудження породжує нове збудження, і коли вона бувала такою, як сьогодні, пестити її було все’дно, що намагатися загасити пожежу бензином, збудження наростало, виходило з-під контролю, й іноді йому в голову закрадалася думка, що нічим хорошим це, чорт забирай, не закінчиться.

Її сукня валялася на підлозі біля ліжка. Червона. Вона була така прекрасна у червоному, що він майже божеволів. Босонога. Ні, вона не була босоногою. Харрі нахилився і вдихнув її запах.

Не зупиняйся, — простогнала вона.

"Опіум". Ракель розповідала, що гіркого запаху надають парфумам краплі смоли, що виділяється з кори одного арабського дерева. Ні, не смоли, а сліз. Сліз принцеси, що втекла на арабський схід через заборонене кохання. Принцеса Міррха.

Мірра. Її життя, звичайно, закінчилося сумно, але Ів Сен-Лоран за літр її сліз платив величезні гроші.

— Не зупиняйся…

Вона схопила його долоню і притиснула до свого горла. Він тихенько стиснув руку і відчув пульсацію вен і напруженість її тонкої шиї.

— Міцніше…

У неї перехопило подих, коли він зробив те, про що вона просила. Він знав, що перекрив кисень до її мозку. Це була її ідея, він чинив так і отримував від цього задоволення, бо знав, що вона отримує від цього задоволення. Але зараз було трохи інакше. У нього з’явилася думка, що вона повністю знаходиться в його владі. Що він може зробити з нею усе, що завгодно. Він подивився на її сукню, що валялася на підлозі. Червона сукня. Харрі відчув зрослу напругу і зрозумів, що не зможе довго стримуватися. Він заплющив очі й уявив собі її, що стоїть рачки і повільно обертається. Уявив, як вона повертається до нього обличчям, а її волосся міняє колір, і він розуміє, хто перед ним. Очі закотилися, на шиї — сині сліди, які стало видно в спалахові фотокамери поліцейського криміналіста.