Мікаель із полегшенням побачив, що повідомлення прийшло від Трульса. І здивувався. Напевно, Трульс послав його по п’янці. Чи переплутав адресата, — напевно, воно було призначене жінці, про яку він не розповідав Мікаелю. Повідомлення складалося всього з двох слів:

«Солодких снів».

Антон Міттет знову опритомнів.

Перше, що він почув, був звук дощу — тихе постукування по лобовому склу. Двигун був вимкнений, голова боліла, й Антон не міг поворушити руками.

Він розплющив очі.

Передні фари все ще горіли. Крізь струмені дощу вони світили в темряву, туди, де земля різко обривалася. Вода, що стікала, по лобовому склу, не дозволяла побачити ялиновий ліс на іншому боці ущелини, але Антон знав, що ліс — там. Безлюдний. Тихий. Сліпий. Того разу їм не вдалося прискорити прихід зими. Тоді не вдалося.

Антон подивився на свої руки. Він не міг ними поворушити — вони були щільно прив’язані до керма пластиковими смужками. Такі смужки практично всюди в поліції витіснили традиційні залізні наручники. Тонкі стрічки потрібно було просто обернути навкруги зап’ясть затриманого і затягнути. З ними не могли впоратися навіть найсильніші: якщо людина починала чинити опір, пластикові смужки просто врізалися в шкіру і м’ясо аж до самої кістки.

Антон обхопив кермо і зрозумів, що пальці втратили чутливість.

— Опритомнів?

Голос здався дуже знайомим. Антон обернувся до пасажирського сидіння і подивився в очі, що виблискували в прорізах конуса, що закривав усю голову людини. Такими шапками користуються бійці «Дельти».

— Тоді ослабимо це.

Одягнена в рукавичку ліва рука схопилася за важіль ручного гальма, що стирчав між ними, і підняла його. Антону завжди подобався звук важеля старих ручних гальм: чуючи його, він відчував механіку, шестерінки і ланцюги, відчував, що відбувається в машині. Зараз же важіль піднявся, не видавши ні звуку. Тільки легкий хрускіт. Колеса. Вони покотилися вперед. Але тільки на метр чи два, адже Антон автоматично натиснув на педаль гальма. Йому довелося натиснути на неї з усієї сили, оскільки двигун був відключений.

— Хороша реакція, Міттете.

Антон подивився в лобове скло. Голос. Цей голос. Він трохи ослабив тиск на педаль. Пролунав звук, схожий на скрип змащених дверних петель, машина рушила, і він знову натиснув на педаль. Цього разу він не став її відпускати.

У салоні з’явилося світло.

— Думаєш, Рене знав, що помре?

Антон Міттет не відповів. Він тільки що упіймав власне відображення в дзеркалі заднього виду. В усякому разі, йому здавалося, що в дзеркалі відбивається він сам. Обличчя було залите блискучою кров’ю. Ніс звисав на один бік, напевне, був зламаний.

— Як відчуття, Міттете? Коли знаєш, що помреш. Можеш розповісти?

— Чо… чому?

Питання вилетіло саме по собі. Антон навіть не був упевнений, чи хоче знати відповідь на нього. Він тільки знав, що замерз. І що хоче поїхати звідси. Він хотів до Лаури. Обійняти її. Відчути себе в її обіймах. Вдихнути її запах. Відчути її тепло.

— Ти що, не зрозумів, Міттете? Звісно, тому, що ви не розкрили справу. Я даю вам ще один шанс. Можливість навчитися зі старих помилок.

— Навчи… навчитися?

— А ти знав, що, згідно з дослідженнями в області психології, негативний відгук на виконану тобою роботу є кращим способом поліпшення результатів? Такий — не надто негативний і не зовсім позитивний, тільки легка критика. Покарати вас, вбиваючи по одному слідчому з групи за раз, — це вже ціла низка трохи негативних відгуків, як ти гадаєш?

Колеса заскрипіли, й Антон знову втиснув педаль у підлогу, кинувши погляд на обрив. Він відчував, що потрібно давити ще сильніше.

— Це із-за гальмівної рідини, — вимовив голос. — Я пробив дірку. Рідина витікає. Скоро сила тиску на педаль не матиме значення. Як думаєш, ти встигнеш про що-небудь подумати, поки летітимеш униз? Устигнеш розкаятися?

— Розкаятися в чому…

Антон хотів продовжити, але слова більше не вилітали з рота, — наповненого болем. Летіти? Він не полетить.

— Розкаятися в тому, що ти зробив із кийком, — говорив голос. — Розкаятися в тому, що не допоміг знайти вбивцю. Зараз це могло б тебе врятувати, знаєш?

Антону здавалося, що, натискаючи на педаль, він видавлює на землю гальмівну рідину, що чим сильніше він давить, тим швидше рідина витікає з гальмівної системи. Він трохи ослабив тиск. Під колесами зашарудів гравій, і він у паніці втиснувся в спинку сидіння, прямою ногою вдавлюючи педаль у підлогу. В автомобілі були дві не пов’язані між собою, гідравлічні гальмівні системи; можливо, дірка пробита тільки в одній?

— Якщо розкаєшся, то, можливо, отримаєш відпущення гріхів, Міттете. Господь щедрий.

— Я… я розкаююся. Випусти мене звідси.

Тихий сміх.

— Ну, Міттете, я ж кажу про царство небесне. Я не Ісус, від мене ти пробачення не отримаєш. — Невелика пауза. І відповідь: — Так, я пробив обидві гальмівні системи.

На мить Антонові здалося, що він чує, як гальмівна рідина крапає з-під машини, але потім він зрозумів, що це його власна кров крапає з кінчика підборіддя на коліна. Він помре. Несподівано цей факт здався йому настільки незаперечним, що по його тілу прокотилася хвиля холоду, і рухатися стало ще важче, неначе вже почалося rigor mortis. Але чому вбивця досі сидить поряд із ним у машині?

— Ти боїшся смерті, — сказав голос. — Це все твоє тіло. Воно виділяє запах. Відчуваєш? Адреналін. Він пахне ліками і сечею. Такий само запах стоїть у будинках престарілих і на бійнях. Запах страху перед смертю.

Антон втягнув у себе повітря — для двох у машині його було мало.

— А ось я абсолютно не боюся смерті, — продовжував голос. — Хіба не дивно, що можна втратити таке фундаментальне почуття, як страх смерті? Воно, звичайно, трохи пов’язане з бажанням жити, але тільки частково. Багато людей проводять усе своє життя в одному місці, яке їм не подобається, тільки тому, що бояться, що в іншому місці їм сподобається ще менше. Хіба це не сумно?

Антону здавалося, що його душать. У нього ніколи не було нападів астми, проте він бачив, як вони траплялися у Лаури, бачив благальний вираз її спотвореного обличчя, відчував відчай через те, що не може їй допомогти, а може тільки спостерігати її панічну боротьбу за те, щоб вдихнути в себе повітря. Але якійсь його частині було цікаво, хотілося дізнатися, відчути себе на її місці, на межі життя і смерті, зрозуміти, що нічого не можна зробити, що проти тебе чиняться якісь дії.

Тепер він знав.

— Особисто я думаю, що після смерті ми потрапимо до кращого місця, — проповідував голос. — Але я не можу вирушити туди разом із тобою, Антоне. Розумієш, я маю ще виконати свою роботу.

Антон знову почув хрускіт, схожий на захриплий голос, який повільно розпочинає речення з цього звуку, але швидко набирає швидкість. І не було ніякої необхідності натискати педаль гальма: вона вже досягла межі.

— Прощавай.

Він відчув подих холодного повітря з боку пасажирського сидіння, коли його співрозмовник відчинив двері.

— Пацієнт, — простогнав Антон.

Він пильно дивився на обрив, за яким усе зникало, але помітив, що людина на пасажирському сидінні обернулася в його бік.

— Який пацієнт?

Антон витягнув язик і провів ним по верхній губі, намацавши щось вологе, з солодким металевим присмаком. Змочив рот і знову зміг говорити вголос:

— Пацієнт у Державній лікарні. Мене обпоїли перед тим, як убити його. Це ти зробив?

На кілька митей запала тиша, і залишився тільки звук дощу. Дощ у темряві — чи є на світі кращий звук? Якби Антон міг вибирати, він би сидів і день за днем слухав цей звук. Рік за роком. Слухав і слухав і насолоджувався б кожною секундою, що випала йому.

Але ось людина поряд із ним заворушилася, й автомобіль піднявся, звільнившись від ваги другого тіла, а дверцята м’яко зачинилися. Антон залишився сам. Вони рухалися. Звук коліс, що переміщаються по гравію, був схожий на хрипкий шепіт. Ручне гальмо. Воно розташовувалося за п’ятдесят сантиметрів від його правої руки. Антон спробував висмикнути руки. Він навіть не відчув болю, коли лопнула шкіра. Хрипкий шепіт звучав голосніше і швидше. Антон знав, що через високий зріст і скуті руки не зможе підняти ногу вгору й опустити її під важіль гальма, тому він нахилився вниз і розкрив рота. Він дотягся до верхівки важеля, відчув, як той торкнувся задньої сторони зубів на верхній щелепі, потягнув його вгору, але важіль вислизнув. Він спробував ще раз, знаючи, що вже надто пізно, але він вважав за краще померти так, у відчайдушній і лютій боротьбі. Обернувся і знов узяв до рота важіль ручного гальма.