Ула подивилася на двері. Всередину постійно входили якісь люди, але ні у кого не було допитливого погляду, якого вона чекала.

Двері ліфта з приглушеним звуком відчинилися, і звідти вийшла висока жінка в хутрі. Ула подумала, що, якби який-небудь журналіст запитав у неї, чи натуральне це хутро, вона напевно відповіла б, що ні, адже політики Робочої партії не люблять гладити виборців проти шерсті. Ізабель Скоєн. Член міської ради, що відповідає за соціальну політику. Вона була на святі у них удома після призначення Мікаеля. Насправді вони збиралися відзначити новосілля, але замість друзів Мікаель запросив людей, важливих для його кар’єри. Чи «їхньої» кар’єри, як він казав. Трульс Бернтсен був одним з небагатьох присутніх, з ким вона була знайома, але він не належав до тих людей, з якими можна протеревенити цілий вечір. Та й часу у неї не було, у хазяйки завжди безліч справ.

Ізабель Скоєн кинула на неї погляд і продовжила свій шлях. Але Ула встигла помітити крихітну заминку. Заминку, яка означала, що вона упізнала Улу, і перед нею виник вибір: зробити вигляд, що не впізнала, або підійти й обмінятися парою слів. А останнього їй хотілося б уникнути. Улі ж було все одно. Узяти, приміром, того ж таки Трульса. Він чомусь подобався їй, вони виросли разом, він завжди був добрим і вірним. Але їй все одно. Вона сподівалася, що Ізабель не затримається і полегшить життя їм обом. Зрадівши, Ула побачила, що Ізабель рухається до дверей, що крутяться. Але несподівано передумала і розвернулася на сто вісімдесят градусів, вже натягнувши широку посмішку і включивши радісний блиск ув очах. Вона підійшла до Ули плавною ходою, так, саме плавною. Цієї миті Ізабель Скоєн нагадала Улі занадто велику і надзвичайно виразну скульптуру на носі галеона.

— Уло! — гукнула вона з відстані кількох метрів, неначе тут відбувалася зустріч двох давно розлучених подруг.

Ула встала, вже починаючи відчувати незручність при думці, що їй доведеться відповісти на наступне неминуче питання: «Що ти тут робиш?»

— Спасибі за запрошення у гості, люба, у вас вийшло дивовижне маленьке свято!

Ізабель Скоєн поклала руку на плече Ули і потягнулася до неї щокою, так що Улі нічого не лишалося, як прикласти свою щоку до щоки Ізабель. Маленьке свято? Та на ньому було тридцять двоє запрошених!

— Пробач, що мені довелося рано піти.

Ула пам'ятала, що Ізабель добре набралася того разу. І що поки вона сама обслуговувала гостей, високий красивий міський радник на якийсь час віддалився разом з Мікаелем на терасу. І що Ула на мить відчула укол ревнощів.

— Нічого страшного. Те, що ти змогла прийти, для нас велика честь, Ізабель.

Ула сподівалася, що її посмішка не здасться такою натягнутою, як була насправді.

Член міської ради, відповідальна за соціальну політику, подивилася на неї згори вниз поглядом, що вивчав. Неначе щось шукала. Наприклад, відповідь на питання, що ще не прозвучало: «Що ти тут робиш, подружко?»

Ула вирішила розповісти їй правду. Її ж вона розповість сьогодні увечері Мікаелю.

— Мені час іти, — заявила Ізабель, не роблячи ані найменшого руху і не зводячи погляду з Ули.

— Так, у тебе, звичайно, набагато більше справ, ніж у мене, — вимовила Ула і з роздратуванням помітила, що знову видала той безглуздий короткий смішок, якого вирішила всіляко уникати.

Ізабель, як і раніше, дивилася на неї, й Улі несподівано здалося, що ця стороння жінка хоче змусити її відповісти на непоставлене питання: «Що ти, дружина начальника поліції, робиш у холі „Гранд-готелю“»? Господи, невже вона подумала, що Ула зустрічається тут із коханцем? Невже вона через це поводиться так стримано? Ула відчула, що посмішка її перестала бути натягнутою, що зараз вона посміхається так, як робить завжди, коли хоче посміхнутися. Вона знала, що ще до того, як розсміятися, вона почала посміхатися очима. До того, як розсміятися прямо в обличчя Ізабель Скоєн. Але навіщо їй так чинити? Найдивовижнішим було те, що їй здалося, ніби Ізабель теж зараз розсміється.

— Сподіваюся, ми скоро знову побачимося, дорогенька, — сказала Ізабель, потискуючи руку Ули своїми довгими сильними пальцями.

Потім вона розвернулася і попливла через готельний хол до виходу, де один зі швейцарів поспішив допомогти їй вийти на вулицю. Ула встигла помітити, що, перш ніж покинути готель, Ізабель дістала мобільний телефон і набрала номер.

Мікаель стояв біля ліфта, розташованого за кілька великих кроків від номера саамської дами. Він подивився на годинник. Минуло всього три-чотири хвилини, але цього мало бути досить; у будь-якому разі найголовніше — щоб їх не побачили разом. Номер завжди знімала Ізабель. Вона приходила за десять хвилин до нього, лягала в ліжко і чекала. Їй так подобалося. А йому так подобалося?

На щастя, від «Гранд-готелю» до міської ради, де на нього вже чекав голова, швидким кроком іти всього три хвилини.

Двері ліфта відчинилися, Мікаель увійшов досередини і натиснув на кнопку з цифрою «один». Ліфт поїхав і майже тут же зупинився. Двері відчинилися.

— Guten Tag.[12]

Німецькі туристи. Літня пара. Старий фотоапарат у коричневому шкіряному футлярі. Мікаель відчув, що посміхається і взагалі перебуває у чудовому настрої. Він посунувся. Ізабель таки мала рацію: йому дійсно стало краще після смерті пацієнта. Він відчув, як з довгого волосся на потилиці впала на шию крапля води, як вона покотилася вниз і намочила комір сорочки. Ула сказала, що для нової посади йому не заважає підстригтися коротше, але навіщо? Хіба той факт, що він молодо виглядає, не підкреслює зайвий раз головне? Те, що він, Мікаель Бельман, — наймолодший в історії Осло начальник поліції.

Пара із занепокоєнням дивилася на кнопки ліфта. Їх хвилювала давня проблема: цифра «один» означає поверх, розташований на одному рівні з вулицею, чи поверх над ним? Як прийнято тут у них, в Норвегії?

— It’s the ground floor,[13] — пояснив їм англійською Мікаель і натиснув на кнопку зачинення дверей.

— Danke,[14] — зрозуміла його жінка.

Чоловік заплющив очі і став шумно вдихати і видихати повітря. «Як у підводному човні», — подумав Мікаель.

Вони в тиші занурювалися в надра будівлі.

Коли двері відчинилися і вони вийшли в хол, по ногах Мікаеля пробігло тремтіння. Це завібрував телефон, який у ліфті знаходився поза мережею. Він дістав апарат і побачив, що пропустив дзвінок від Ізабель. Він уже зібрався передзвонити їй, як раптом його знову струснуло тремтіння. Він отримав смс-повідомлення:

«Привіталася з твоєю дружиною в холі готелю».

Мікаель різко зупинився й огледівся. Надто пізно.

Прямо перед ним у кріслі сиділа Ула. Така гарна. Вона виглядала навіть краще, ніж завжди. Красуня застигла в кріслі.

— Привіт, люба, — випалив він і сам помітив, як непевно прозвучали його слова.

І прочитав по її обличчю, як фальшиво вони прозвучали.

У її погляді, прикованому до нього, ще були помітні сліди замішання, яке ось-ось зміниться чимось іншим. Мозок Мікаеля Бельмана працював на повну потужність. Збирав і обробляв інформацію, шукав зв'язку, робив висновки. Він знав, що йому нелегко буде пояснити, чому в нього вологе волосся. І що вона бачила Ізабель, що її мозок, зовсім як його власний, блискавично обробляє інформацію. Адже людський мозок так улаштований. Він невблаганно логічний, коли маленькі шматочки інформації несподівано складаються в одну загальну картину. І він побачив, як щось інше прийшло на зміну замішанню. Здогадалась. Ула опустила очі, отож, коли він підійшов і постав перед нею, її погляд уперся йому в живіт.

Мікаель ледве упізнав її голос, коли вона прошепотіла:

— Ти отримав її смс надто пізно.

Катрина повернула ключ у замку і потягла двері на себе, але ті не відчинилися.