Алтань подав знак Суні й Бадзі пригнутися нижче, щоб їх не можна було розгледіти в очереті. Довга травинка лоскотала Жинь вухо, але вона не рухалася.
А потім далеко біля входу в канал Жинь побачила тьмяний спалах сигналу ліхтаря. Спершу вона змогла розгледіти лише перший човен.
А тоді з туману виплив увесь флот.
Затамувавши подих, Жинь рахувала. Флот складався з дванадцяти човнів — відполірованих, добре збудованих річкових сампанів — з вісьмома людьми на борту, які сиділи рівним строєм біля тюків зі спорядженням, складеним великими купами в центрі кожного човна.
Флот зупинився біля розгалуження річки. Федерація мала два варіанти: перший канал привів би їх до широкої бухти, де вони змогли б розвантажитися відносно легко, а другий був обхідним шляхом до лабіринту солончаків, де на них у засідці чекали Цике.
Цике потрібно було змусити флот пливти ліворуч.
Алтань підняв руку і смикнув нею, немовби вивільняючи батіг. З його долонь зірвалися язички полум’я й сяйливими зміями розповзлися в усіх напрямках. Коли полум’я розійшлось очеретом, Жинь почула лише коротке шипіння.
А потім із високим свистом у нічному небі вибухнула перша бомба Жамси.
Жамса облаштував усе так, щоб кожне запалювання ракети послідовно запалювало наступну з гарантованою затримкою — декілька секунд між вибухами. Драговину огорнув жахливий різкий сморід, який перебивав навіть сірчастий запах торфу.
— Тигрячі цицьки, — пробурмотів Алтань. — А він не жартував про лайно.
Лунали все нові вибухи: ланцюгова реакція пороху, щоб створити видимість галасу й руйнувань армії, якої не існувало. У віддаленому краю річки з гуркотом, подібним до удару грому, підірвалися бамбукові бомби. Далі гучно вибухали менші вогняні ракети, вивергаючи величезні хмари диму. Пожежі вони не спричиняли, натомість мали спантеличити солдатів Федерації та погіршити для них видимість, щоб на човнах не бачили, куди пливуть.
Вибухи спрямували солдатів Федерації простісінько до мертвої зони, яку їм улаштував Аратша. Коли спалахнуло перше полум’я, човни Федерації почали стрімко віддалятися від джерела вибухів. Човни налітали один на одного, плуталися й тіснилися у вузькому каналі, коли флот незграбно просувався вперед. Високі рисові поля з незібраним врожаєм від часу початку облоги змушували човни триматися поруч.
Усвідомивши помилку, капітан Федерації наказав своїм людям повертатися, але над човнами луною пронеслися панічні зойки — вони зрозуміли, що не можуть зрушити з місця.
Федерація була заблокована.
Настав час для справжньої атаки.
Вогняні ракети ще продовжували обстрілювати флот Федерації, коли низка охоплених полум’ям стріл розітнули нічне небо і з глухим стукотом впилися у стоси з вантажем. Залп стріл був такий стрімкий, що складалося враження, немовби в болоті ховався цілий ескадрон, стріляючи з різних напрямків, але Жинь знала, що то лише Цара, надійно сховавшись на протилежному березі, стріляла зі сліпучою швидкістю тренованої мисливиці з Внутрішніх держав.
Після цього Цара порішила інженерів. Вона поцілила кожному з них у чоло, з сюрреалістичною охайністю склавши міст із людських тіл.
Зусібіч оточений ворожим вогнем, флот Федерації загорівся.
Солдати Федерації в паніці втікали з охоплених полум’ям суден. Вони стрибали на берег, та лише загрузали в мулистому болоті. Ковзалися й падали в рисову воду, що сягала їм до пояса й заповнювала важкі обладунки. А потім від шепоту Алтаня очерет уздовж берега також охопило полум’я, оточуючи Федерацію смертельною пасткою.
Декому таки вдалося дістатися протилежного берега. Юрба солдатів — десять, двадцять — видерлися на сушу, але зіштовхнулися там із Суні та Бадзі.
Жинь замислилася, як Суні та Бадзі збиралися втримати самотужки цілу смугу торфу. Їх лише двоє, і з того, що знала Жинь, вони не мали контролю над далекосяжним елементом, як це було до снаги Алтаню чи Аратші. І, звісно ж, їх значно переважали кількісно.
Проте хвилювалася Жинь дарма.
Вони пробивалися крізь солдатів, немовби валуни, що котилися пшеничним полем.
У тьмяному світлі полум’я Жамси Суні та Бадзі скидалися на сильний порив, на спалахи бою в ляльковому театрі тіней.
Вони були зовсім не схожі на Алтаня. Алтань бився з відпрацьованою грацією майстра бойових мистецтв. Алтань рухався, немов стрічка диму, немов танцюрист. А Бадзі та Суні були взірцем жорстокості, прикладом чистої непомірної сили. Вони не використовували жодної з економічних форм Сідзіня. Натомість керувалися лише прагненням трощити все в зоні досяжності, що й робили, не стримуючись та відкидаючи людей від берега, тільки-но вони туди піднімалися.
Натренований у Сінеґарді майстер бойових мистецтв вартий чотирьох людей із Міліції. Але Суні та Бадзі були варті щонайменше десятьох кожен.
Бадзі кромсав тіла, немов кухар овочі. Його сміховинні дев’ятизубі граблі, громіздкі для будь-якого іншого солдата, стали машиною смерті. Він захоплював леза мечів між дев’ятьма зубцями, змикаючи докупи три-чотири клинки, а потім виривав їх із рук супротивників.
Його бог не дарував йому здатності до очевидних перетворень, але бився він із шаленістю берсерка, немовби дикий кабан у кровожерливій нестямі.
Суні бився взагалі без зброї. Уже й без того кремезний, він, здавалося, розрісся до розміру справжнісінького велета, витягнувшись угору метрів на три. Здавалося, Суні ніяк не обеззброїть чоловіків зі сталевими клинками, але він просто був таким сильним, що супротивники видавалися дітьми.
Жинь бачила, як Суні схопив двох найближчих до себе солдатів за голови й ударив їх одна об одну. Вони луснули, наче стиглі дині. Бризнули кров та мізки, заливши весь тулуб Суні, але він заледве сповільнився бодай на мить, щоб витерти бризки з обличчя, коли повернувся й ударив кулаком по голові ще одного солдата.
Руки та спина Суні були оброслі хутром, яке тепер виконувало роль природного щита, здатного відбити метал. Солдат ударив Суні списом у спину — вістря просто сковзнуло вбік. Суні повернувся й ледь нахилився, обхопив голову солдата руками й відірвав від тіла з такою легкістю, немовби відкрутив кришку з банки.
Коли він повернувся до драговини, Жинь роздивилася у світлі полум’я його очі. Вони були геть чорні.
Жинь здригнулася. То були очі чудовиська. Хто б не бився на березі, то був не Суні. То була якась давня сутність, люта й весела, шалена від можливості ламати людські тіла, немов іграшки.
— Інший берег! Пливіть до іншого берега!
Гурт солдатів відділився від затиснутого флоту й у пориві відчаю кинувся на берег Алтаня і Жинь.
— Наша черга, мала, — сказав Алтань і вистрибнув з очерету, розкручуючи в руках тризуб.
Жинь скочила на ноги, хитнулася, коли дурман від макових зерен ударив їй у голову, немов кийок. Вона спіткнулася. Жинь знала, що була в небезпечному місці. Якщо не прикличе бога, то стане марною в бою, одурманеною та збитою з пантелику. Але коли вона потяглася всередину себе по вогонь, то не побачила нічого.
Спробувала замовляння давньою мовою спірлійців, якого її навчив Алтань. Слів вона не розуміла, Алтань і сам заледве їх розумів, але це було неважливо. Важливими були ті грубі звуки, повторення наспіву, схожого на спльовування. Мова Спіру була примітивною, гортанною та дикунською. Вона звучала як прокльон. Вона звучала як осуд.
Та все ж це сповільнювало розум, відносило її до центру вихору думок та створювало прямий зв’язок із Пантеоном нагорі.
Але Жинь не відчувала, що провалюється в порожнечу. Вона не чула свисту в вухах. Не мандрувала нагору. Жинь потяглася всередину себе, шукаючи зв’язку з Феніксом і… нічого. Вона нічого не відчула.
Щось просвистіло в повітрі й упало в бруд біля її ніг. Вона важко глянула на цей предмет, немовби крізь густий туман. Нарешті її одурманений розум розпізнав стрілу.
Федерація відстрілювалася.
Вона слабко розуміла, що Бадзі кричить їй щось із того боку каналу. Спробувала не відволікатися і спрямувати розум усередину себе, але в грудях булькотіла паніка. Вона не могла зосередитися. Думала про все водночас: про птахів Цари, про солдатів, які все ближче підходили до берега.
